У 1914-у українські жінки, вперше в історії, поповнюють офіційне військо. Вони здобувають офіцерські звання, командують чоловіками та отримують нагороди за мужність. Та їхній воєнний шлях переповнений упередженнями та перешкодами, не в останню чергу з боку товаришів.

Люди, які стояли на машинах, в паніці кидалися в воду, як щури, що залишають корабель, і, борсаючись, бігли до паркану. Серце пропустило удар – щось відбувається. Щось серйозне. Піднявши очі, Ріта побачила, як на горизонті, у самому кінці до болю знайомої вулиці, стрімко зростає щось сіре, величезне, як гора. Цементні стовпи вдалині обламувалися і летіли, ніби сірники; як котушки для ниток, перекидалися котушки з проводами висотою майже в людський зріст, і все це, гнане потугою хвилі, рухалося в їх сторону, торкаючись неба.

Змагання ковпаків з капелюхами насправді триває вже майже три тисячі років. І розпочалося ще в Стародавній Греції. Щоправда, жодної політики в цьому змаганні спочатку не було. Йшлося лише про своєрідний "розподіл праці"

Коли влітку 1944 року Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, перед владою постало питання – що робити з Греко-Католицькою Церквою в умовах того нового курсу в радянській релігійній політиці, який намітився починаючи з 1943 року. Довший час – понад півроку – влада вичікувала й приглядалася, оцінюючи ступінь лояльності цієї церкви до радянської дійсності

17 лютого 1864 року, сто п'ятдесят сім років тому, підводний човен "Hunley" конструкції Горація Ханлі атакував і потопив паровий шлюп "Housatonic" і це була перша в історії успішна атака корабля з глибини. Не надто тямущі в історії люди приписують Жулю Верну купу передбачень, і в тому числі – мало не винахід підводного човна. Це не так, це дуже сильно не так. Чистих передбачень у Жуля Верна дуже мало, а підводних човнів на той час було збудовано вже з десяток.

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі

Українці, які зреклися своєї мови та історії, на жаль, не є чимось винятковим для нашого народу. Таких було багато і триста, і сто років тому. Вистачає їх в Україні й сьогодні. З іншого боку ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти, згадуємо про це якось між іншим, як про таку собі дивакуватість - от, мовляв, і таке буває

В лютій ненависті до Симиренків та їхнього величного творчого спадку репресували навіть славетний симиренківський сорт яблуні, національну перлину України – Ренет Симиренка, назвавши сорт Зеленкою Вуда

Наприкінці січня був опублікований фінальний розділ "Енциклопедії архітектури України" — мультимедійної онлайн-платформи, що досліджує та документує взаємовплив архітектури і суспільства в історичному контексті. На відміну від класичної енциклопедії, яка дає чіткі визначення, ЕАУ має на меті поставити якомога більше складних питань: що є архітектурою України; чи можна поставити в один ряд новобудови і козацьке бароко; як в будівлях може зчитуватися антисемітизм чи відображатися гендерна нерівність; що, врешті решт, потрібно зберегти для нащадків?

Історію Ірландії не можна читати без заспокійливого. Доля подарувала цьому острову божественну красу й пекельне горе. Ірландська історія послідовно рухається спіраллю, наче це безкінечний, розтягнутий на століття День байбака: міжчасся — трагедія — міжчасся — трагедія — міжчасся — трагедія. Вельми схоже на Україну.

Упродовж всього 1932 року Володимир Симиренко перебував у депресивно-пригніченому і тривожному стані. Він, чекаючи на арешт, щодня збирав в'язничну валізу. У різдвяні свята професора заарештували. Зграя енкаведистів, ввірвавшись в помешкання, нишпорила по всьому будинку, перебираючи кожен папірець, гортаючи кожну книгу, вилучаючи сімейний архів, батькові нагороди та дипломи. Обшук тривав до ранку

Зал національного театру в Празі був вщерть заповнений. Сотні провідних діячів чехословацької культури напружено вдивлялися в глибину сцени, де сиділа президія. За спинами сивочолих культурних функціонерів на оксамитовому фоні височів напис «За нові творчі здобутки в ім’я соціалізму та миру». За кафедрою біля президії стояла заслужена діячка культури Іржіна Шворцова і металевим голосом чеканила резолюцію від імені зборів: «… ми зневажаємо тих, хто будь-де в світі (але й в нас знайшлася групка таких відступників та зрадників!) через нестримну погорду, зверхню марнославність, егоїстичний інтерес чи просто за мерзенні гроші відриваються та ізолюються від життя свого народу, його інтересів і стають інструментом антигуманістичних сил імперіалізму…».

Коли в радянський час жартували про те, що “в СРСР сексу нема”, то частково мали рацію. Оголене людське тіло, щось сексуальне вважалося поза законом. Табу. Натомість не для партійної еліти, яка мала змогу вільно подорожувати за кордон і привозити собі деякі атрибути західного “солодкого життя”, у тому числі, журнали та відеокасети з “полуничкою”.

Не втручайся до чужих справ, але не дозволяй, щоб втручались у твої; Доброї ради слухай, але май власну думку. Не дозволяй собі зректися виконання задуманого ні через труднощі, ані через небезпеки. Не змушуй нікого визнавати свої погляди, як і не дозволяй, щоб до твоїх поглядів ставилися без належної поваги. Не хились як тростинка, а будь непорушним, як дуб; стократно краще бути зламаним та зігнутим, ніж гнутися щоразу в ту чи іншу сторону. Не будь зарозумілим щодо людей, нижчих станом за тебе, але й не колінкуй перед вищими. Не звертай уваги на людські вчинки, а за свої власні відповідай перед Богом та своїм сумлінням.

Привселюдні страти повстанців на початку 1945 року на території Чернівецької області та України загалом як спроба НКВД подолати опір населення радянським завойовникам. До історії ще одного радянського злочину

Відбулася Полтавська битва, про яку багато написали люди, які заздрили Карлу ХІІ і хвалили росіян. Я можу впевнено заявити, що шведи виграли так само, як і росіяни. Росіяни зранку Полтавської битви втратили стільки ж людей, скільки ми втратили наприкінці битви. Якби росіяни виграли так славетно, як вони і їхні прихильники намагаються стверджувати, то вони мали б переслідувати шведську армію. Але армія тільки на другий день перейшла через Дніпро

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.