Шибениці на Західній Україні на початку 1945 року

Привселюдні страти повстанців на початку 1945 року на території Чернівецької області та України загалом як спроба НКВД подолати опір населення радянським завойовникам. До історії ще одного радянського злочину

Впродовж усього 1944 року повстанський рух на Західній Україні наносить дошкульних ударів окупантам. Відділи УПА й повстанські боївки знищують радянський актив та "уполномочених", палають сільради й радгоспи.

Для боротьби з повстанцями радянська влада вдавалися до найрізноманітніших заходів: організовувалися масові облави, усі більші села були заповнені військовими внутрішніх військ НКВД, в кожному селі утворені відділи "винищувальних батальйонів", мережа "десятників" контролювала кожна на своїй вулиці своєчасність виконання завдань партії (переважно пограбування у вигляді "здач" та "займів"), формувалася мережа донощиків та сексотів.

Проте повстанський рух лише зростав, а тому влада вишукувала все нових способів залякати місцеве населення, зламати його волю і змусити його підкоритися, подолати повстанський рух. Тоді, наприкінці 1944 року, очільник НКВД Берія вирішив застосувати для залякування населення привселюдні страти повстанців на шибениці.

НКВД отримало вказівку виділити кілька повстанців, яких було б "доцільно" стратити на шибениці, бажано в місцях здійснення ними акцій, або ж в місцях проживання, щоб показати населенню, нібито влада активно знаходить усіх, хто наважиться виступити проти неї, а також залякати населення, щоб останнє припинило допомагати повстанцям.

Була розроблена навіть спеціальна процедура: на страти зганяли усіх мешканців села або й кількох сусідніх сіл. Особливо завжди наголошувалося на присутності дітей, учнів місцевих шкіл. Приїжджав вантажний автомобіль із засудженими, останнім зачитували вирок, виступали сільські активісти, далі засудженим накидали петлю на шию, і машина від'їжджала.

Зазначалося, що тіла повішених повинні були залишатися на шибениці протягом трьох днів. Біля них виставляли охорону, щоб ніхто їх не зняв і не поховав, а потім тіла забирали, і місця їх поховання часто і досі невідомі.

Для проведення в життя такої "ініціативи" була створена спеціальна Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР, яка впродовж січня 1945 року їздила з області в область, "заслуховувала" справи та виносила смертні вироки, нічим не згірш, як до того це робили нацистські групи смерті.

Дослідники та історики визвольної боротьби в різних областях Західної України часто зустрічаються із фактами привселюдних страт на шибеницях повстанців саме на початку 1945 року. Усі вони були не поодинокими актами залякування населення, а відбувалися в раках організованої й спланованої НКГБ та НКВД кампанії.

Звісно, факт привселюдності страт раніше був нехарактерним ля радянських каральних органів – вони як правило не афішували своєї роботи: часто людина просто зникала, і її родичі ще тривалий час не мали жодної інформації про їх долю, особливо якщо людину розстрілювали. Цього разу каральна система вирішила показати своє звіряче обличчя.


СТРАТА ПОВСТАНЦІВ ІЗ БОЇВКИ ЗАХАРІЯ БАССАРАБИ

Органам НКВД та НКГБ восени 1944 року на Буковині вдалося розбити кілька повстанських боївок та невеликих груп опору, які спромоглися провести резонансні наступальні акції по різним селам області. Тому коли надійшла вказівка відібрати справи на особливо небезпечних полонених повстанців з метою їх привселюдної страти, саме з них і вирішили обрати жертв.

Одною з таких груп була виявлена і знищена НКВД 5 листопада 1944 року боївка Захарія Бессараби із села Ленківці зараз Кіцманського району Чернівецької області, під самими Чернівцями. Під час бою двоє повстанців, в тому числі і Захарій Бессараба, були вбиті та 6 потрапили в полон.

Останні в ніч з 29 на 30 жовтня 1944 року здійснили наліт на дім голови Ново-Мамаївської сільради Кіцманського району Чернівецької обалсті, де важко поранили уповноваженого Райкому КП(б)У по цьому селу, який квартирував в домі голови сільради. Через кілька днів вчинили наліт на кооперацію села Шубранець та наступного дня села Біла, 3 листопада 1944 року боївка спалила будівлю Ново-Мамаївської сільської ради та знищили усі документи, які там знаходилися.

Трохи раніше, 24 жовтня 1944 року в сусідньому селі Шубранець на той час Садгірського району Чернівецької області невстановлені повстанці ліквідували голову сільради та сільського активіста, спалили документи в сільраді та приміщення радгоспу.

Хоча до цієї акції в селі Шубранець група Захарія Бассараби не була причетною, проте під тортурами НКВД отримало свідчення, нібито один із заарештованих, Дмитро Городецький, вбив голову Шубранецької сільради, а інший повстанець Василь Бідняк вбив іншого сільського активіста.

Справу розглядала Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР. На суді Городецький все заперечував, проте істина нікого не цікавила, сценарій подій вже був зрежисований. Виїзна Сесія винесла вирок: чотирьох із полонених повстанців, а саме Городецького Дмитра, Бідняка Василя, Воєвідка Григорія, та Гордея Миколу присудити до смертної кари через повішання.

 
Вирок у справі боївки Захарія Бассараби

Бідняка Василя та Городецького Дмитра вирішили стратити в Шубранці, оскільки нібито вони безпосередньо вбили голову сільради. То були молоді хлопці, одному 19, іншому 21 рік.

Старші люди в Шубранці пам'ятають обставини тієї страти. Їх, тоді ще школярів, зігнали всіх дивитися на страту. Шибеницю встановили на роздоріжжі, де пізніше буде збудовано автобусну зупинку.

18 січня 1945 року. Вже вечоріло, як приїхала машина з в'язнями. О 17.30 годині їх стратили.

 


Двох інших учасників боївки, Григорія Воєвідка та Миколу Гордея, причетних до нападу на голову та приміщення сільської ради села Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області, стратили в селі Мамаївці. Того ж дня, 18 січня, о 17.00 годині. Привселюдно, щоб посіяти страх і зламати волю до опору.

 


СТРАТА ПОВСТАНЦІВ ІЗ БОЇВКИ ВАСИЛЯ МАЛАНЧУКА-"СИТОГО"

Боївка Василя Маланчука-"Ситого" була сформована наприкінці жовтня 1944 року та діяла в Кіцманському районі Чернівецької області. Вже 3 листопада 1944 р. боївка "Ситого" в селі Іванківці Кіцманського району ліквідували голову сільради, підпалили сільраду та знищили документи, а в ніч на 7 листопада 1944 р., напередодні відзначення річниці т.зв. "Великої Жовтневої соціалістичної революції", боївка здійснила наліт одразу на два села: в селі Малятинці Кіцманського району ліквідувала бригадира радгоспу, спалила документи в сільраді та колгоспі, знищила портрети радянських вождів та лозунги, підготовлені до "свята", а в селі Хлівище Кіцманського району розбили скло в сільраді, порвали документи, портрети та лозунги, побили скло в спиртзаводі, вбили уповноваженого Чернівецького спиртотреста та одного військового.

В ніч на 12 листопада 1944 року боївка "Ситого" провела мобілізацію місцевих хлопців до УПА та вирушили до Снятина, в село Красноставці, де повинні були пройти вишкіл та поповнити місцеву сотню УПА. Під час переходу моста біля села Красноставці півтора десятки хлопців натрапили на засідку НКВД та потрапили в полон. За кілька днів, 19 листопада, в бою загинуло і керівництво боївки в селі Іванківці, на чолі із самим "Ситим".

16 січня 1945 року слідчий, молодший лейтенант Хрущ, посилаючись на вказівку військового прокурора, із великої справи на усіх полонених виокремив матеріали стосовно двох повстанців – Сидора Бойчука ("Богун") та Георгія Магалевича ("Лев") – в окрему справу.

 
Ісидор Бойчук-"Богун"
 
Георгій Магалевич-"Лев"

Вже за 2 дні, 18 січня 1945 року відбулося засідання Виїзної Сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР, на якому обох засуджено до смертної кари через повішання, з приписом "привести його у виконання негайно".

Вирок у справі Сидора Бойчука та Георгія Магалевича
Вирок у справі Сидора Бойчука та Георгія Магалевича

20 січня 1945 року, о 14.00 год. в селі Гаврилівці Кіцманського району Чернівецької області їх було страчено.

 

Свідки тих подій з числа місцевих жителів пам'ятають обставини тієї страти. Обох хлопців привезли побитими і напівроздягнутими. Зачитали присуд: до страти! В'язням на шиї накинули петлі мотузок. Пролунала команда, і машина, на кузові якої стояли засуджені, зрушила з місця. Тіла страчених повисли в повітрі. Але Магалевич помер не одразу. Він ще корчився в передсмертних конвульсіях, і тоді підійшов солдат і сильніше смикнув його за ноги, тугіше затягнувши петлю.

Тіла повішених кілька днів висіли на шибениці, озброєна охорона не дозволяла забрати їх та поховати по-християнськи. Тільки опісля відвезли трупи десь за сусіднє село Ошихліби і закопали в яру. А в цей самий час мати Сидора Бойчука, нічого не знаючи, готувала на вимогу сільради обід для "представників з райцентру". Коли дізналася, страшенно голосила й побивалася. А вбивці її сина ще й приходили до хати обідати.

У роки незалежності жителі села на місці страти встановили пам'ятник

Пам'ятник у селі Гаврилівці Кіцманського району Чернівецької області на місці страти Ісидора Бойчука та Георгія Магалевича
Пам'ятник у селі Гаврилівці Кіцманського району Чернівецької області на місці страти Ісидора Бойчука та Георгія Магалевича


СТРАТА ПОВСТАНЦЯ З БОЇВКИ ІВАНА СКАРІОТСЬКОГО-"САГАЙДАЧНОГО"  

1 жовтня 1944 року в стодолі свого будинку в селі Кальнівці Вашківського району, в спеціально викопаному схроні НКДБ виявили і затримали Григорія Федоряка на псевдо "Кучерявий", який воював у складі боївки на чолі з Іваном Скаріотським на псевдо "Сагайдачний". Ще 13 травня 1944 року Григорія Федоряк отримав поранення в ногу під час спроби затримання повстанцями кількох НКВДистів, яких виявили в селі Горішні Станівці Вашківського району. Все літо він лікував ногу, проте рана видала в ньому повстанця.

18 січня Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР в рамках свого кривавого туру Україною засудила Григорія Федоряка до смертної кари через повішання. 20 січня 1945 року село Кальнівці та сусідні зігнали для страти. О 12-й годині дня Григорія повісили.

 


КРИВАВІ ЖНИВА НКВС В УКРАЇНІ ТА НА БУКОВИНІ

Загалом за час "роботи" вказаної Виїзної сесії, з 22 грудня 1944 року по 10 лютого 1945 року, було винесено вироків і відповідно страчено на шибениці не менше як 131 повстанця. Зокрема 23 – у Львівській області, 28 в Івано-Франківській, 15 в Тернопільській, 19 в Дрогобицькій, 30 у Рівненській, 9 на Волині і 7 в Чернівецькій. Справжня зондер-команда, незгірш за нацистські злочинні айнзацгрупи.

Що страчених насправді більше свідчить хоча б той факт, що по Чернівецькій області в документах наводить 4-х страчених, хоча ми навели у цій розвідці дані про 7-х страчених. Крім того, у доповідній записці про результати роботи НКВС по Чернівецькій області в першій половині лютого 1945 року наявна згадка про ще двох повішених повстанців в селі Раранча (Рідківці) Садгірського району на початку лютого 1945 року, що "справило великий вплив на розкладання і схилення до добровільної явки учасників бандгруп". Тоді кривавий рахунок окупантів на Буковині складає 9 осіб. Наразі імена цих двох повстанців встановити не вдалося, то ж дослідження тривають.

У своїх звітах НКВС відзначало "позитивні" наслідки таких дій. Зокрема, зазначалося: "При приведенні в виконання вироку щодо бандитів, засуджених до смертної кари через повішання в селах Нові Мамаївці та Шубранець місцеве населення, яке знало повішених бандитів, висловило задоволення винесеним вироком і на наступний день по вказаним селам явилось з повинною 35 осіб бандитів і тих, хто ухиляється від мобілізації, при чому відмічено кілька випадків, коли старші люди самі приводять своїх синів-нелегалів для реєстрації явки з повинною".

 
 
 
 


"РЕАГИРОВАНИЕ НАСЕЛЕНИЯ НА ПУБЛИЧНОЕ ПРИВЕДЕНИЕ В ИСПОЛНЕНИЕ ПРИГОВОРОВ"

В середині лютого 1945 року Нарком НКВС Рясной звітував в Москву Народному комісару внутрішніх справ Берії про реагування населення західних областей України "на публічне виконання вироків, винесених Виїзною сесією Військової Колегії Верховного Суду СРСР над ОУНівськими бандитами".

У документі зазначається, що повішання серед населення викликало "позитивне реагування та схвалення цієї міри". Всі страти здійснені публічно, "во всех случаях приведения приговоров о повешении бандитов в исполнение, у места казни собиралось большое количество местных жителей из окрестных сел".

Окрім самого жахливого факту страти, НКВД на їх основі готувала ще й жахливі агітаційні вистави. Страти супроводжували виступи місцевих активістів, які викривали "злочини" повстанців, виголошували комуністичні гасла та схвалювали страти. Зокрема зазначалося: "Оглашение приговоров и приведение их в исполнение вызывали одобрение и аплодисменты присутствующих, из толпы собравшихся раздавались крики: "…собакам – собачья смерть", "… правильно, что вешают главарей банд, так им и надо", "…этих бандитов надо не вешать, а резать" тощо.

Одночасно в середині березня 1945 року нарком держбезпеки Савченко інформував наркома внутрішніх справ Рясного про реагування безпосередньо учасників підпілля на публічні страти. Підпілля, як зазначалося, "зустріло їх ворожими випадами на адресу радянської влади".

Заарештовані повстанці та агентура НКВС повідомляли наступні слова повстанців: "Совєти – ті ж самі німці. Раніше нас вішали німці, а тепер Совєти вішають", "Нехай вішають всіх не перевішати. Прийде час і ми своє візьмемо", "Вони, тирани, самі будуть висіти на шибениці", "Совіти влаштовують ще більший терор, аніж німці. Вони знущаються над українським народом. Вішають і гноять його в тюрмах. Але народ все одно свого доб'ється".

Очевидно, що подібні привселюдні страти неабияк додали страху місцевому населенню. Проте воно вже було настільки залякане, що сподіваного перелому у повстанському рухові здобути не вдалося.

 
 
 
 


ПРИХОВУВАННЯ КОМУНІСТАМИ СВОЇХ ЗЛОЧИНІВ

Як будь-який злочинець, комуністична влада відчувала, що вчинила воєнний злочин, тому, хоча страти і відбувалися публічно, практично одразу намагалася їх приховати. Інформація про масові привселюдні страти не висвітлюватись в пресі, не подаватись у звітності про пророблену органами роботу, не отримувала інше широке розголошення. У звітних документах того часу про факти публічних страт немає ні слова.

Фактично документи про це можна віднайти лише безпосередньо у кримінальних справах на осіб, яких було страчено, та у одній спеціально сформованій справі про виконання вироків про вищу міру покарання, яка зберігається у архіві Чернівецького УСБУ (загалом доволі фрагментарна). А також віднайдені в Галузевому державному архіві СБУ документи про реагування населення та повстанців на публічні страти.

На початку 1957 року до КДБ звернулася мати повішаного в Шубранці Бідняка Василя – Бідняк Раїса, котра була в день страти її сина виселена до Сибіру, в Архангельську область. Вона просила повідомити, де перебуває її заарештований син, Бідняк Василь, якого у день її виселення стратили. Лист наробив чималої паніки серед чекістів.

Мусили звертатися за роз'ясненнями до Києва: як діяти в такому випадку і що повідомляти матері. Брехати, як то часто вчиняли, було неможливо, оскільки страта відбулася привселюдно і не виключалося, що заявниця знає про те, що сина повісили. Відтак неправдау відповіді може бути виявлена. Як власне каральні органи СРСР вийшли з цієї ситуації, невідомо. У відповіді лише роз'яснювалося, що подібні запити необхідно направляти для розгляду і відповіді в Верховний суд СРСР, оскільки про цих осіб "ми не повинні повідомляти".

 
 

Зазначимо, що на даний час всі згадані нами в публікації страчені повстанці залишаються й досі не реабілітованими і вважаються засудженими "обґрунтовано".

    

НАЗВЕМО ІМЕНА КАТІВ

В Чернівецькій області вироки щодо публічних страт на шибениці виносила т.зв. Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР на чолі із головою – генерал-майором юстиції Сусліним, у складі підполковника юстиції Гречишникова, підполковника юстиції Онищенка, старшого інспектора Воєнної Колегії Верховного Суду СРСР полковника юстиції Батнера та секретаря лейтенанта Шеремета. Справи розглядалися за участю військового прокурора Львівського військового округу підполковника юстиції Ліпатова.

Голова Виїзної Сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР генерал-майор юстиції Суслін вказував Начальнику УНКДБ Чернівецької області полковнику держбезпеки Решетову про необхідність організувати публічні страти, і вже Решетов давав відповідну вказівку штатному катові – коменданту УНКДБ по Чернівецькій області, старшому лейтенанту держбезпеки Трапіцину. Акти про проведені страти окрім Трапіцина підписували також заступник начальника відділу "А" УНКДБ Томащук та заступник Воєнного прокурора військ НКВС по Чернівецькій області Столяров.

Ось принаймні кілька документів із пекельної переписки щодо підготовки та вчинення страт:

 
 
 

ЩЕ РАЗ ЗГАДАЄМО ІМЕНА СТРАЧЕНИХ ПОВСТАНЦІВ НА БУКОВИНІ:

18 січня, 1945 року, село Шубранець Заставнівського району:

Городецький Дмитро Михайлович, 1923 р.н., уродженець і житель села Ленківці Садгірського району Чернівецької області

Бідняк Василь Миколайович, 1925 р.н., уродженець і житель села Ленківці Садгірського району Чернівецької області

18 січня, 1945 року, село Мамаївці Кіцманського району:

Воєвідко Григорій Михайлович, 1897 р.н., уродженець і житель села Ленківці Садгірського району Чернівецької області

Гордей Микола Васильович, 1911 р.н., уродженець і житель села Ленківці Садгірського району Чернівецької області

20 січня 1945 року, с. Гаврилівці Кіцманського району

Бойчук Ісидор Миколайович, 1921 р.н., уродженець і житель села Гаврилівці Кіцманського району Чернівецької області

Магалевич Григорій Тимофійович, 1920 р.н., уродженець і житель села Шубранець Садгірського району Чернівецької області

20 січня 1945 року, с. Кальнівці Кіцманського району

Федоряк Григорій Васильович, 1919 р.н., уродженець і мешканець села Кальнівці Вашківського району Чернівецької області

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважалася однією з найбоєздатніших частин Армії УНР, обіймав низку інших відповідальних посад в українській армії і зажив слави вмілого й відважного командира.

Забути майдан?

«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі

Неофіти українства: Софія Русова

Українці, які зреклися своєї мови та історії, на жаль, не є чимось винятковим для нашого народу. Таких було багато і триста, і сто років тому. Вистачає їх в Україні й сьогодні. З іншого боку ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти, згадуємо про це якось між іншим, як про таку собі дивакуватість - от, мовляв, і таке буває