«Нормалізація» Ґустава Гусака

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.



Дубравка

Навесні 1938 року в містечку Дубравка неподалік Братислави відбувалися святкування. Привід був незвичний –містечко отримало свого першого випускника університету з докторським ступенем з юриспруденції. Ним був 25-річний Августин (Ґустав) Гусак.

Святкові зібрання відбулися в місцевій спілці молоді, святкували й в домі родини Гусаків. З нагоди свята сестра зарізала свиню, а гордий батько Нікодем дозволив відкрити бочку свого найкращого вина. Диплом доктора юриспруденції молодшого сина Ґустава став непересічноюподією не лише для сім'ї Гусаків, а й для всього містечка.

На момент випуску з університету Ґустав Гусак вже мав значний досвід політичного активіста. Роки, котрі Гусак підлітком провів в престижній гімназії в головному місті Словаччини Братиславі, залишили важливий відбиток в світогляді майбутнього президента.

Ґустав походив з малозабезпеченої сім'ї, мама померла, коли хлопчику виповнився лише один рік, а відносини з мачухою не склалися. Не в останню чергу через наполегливий тиск християнського виховання мачухи, котрий, радше відштовхував хлопця, ніж заохочував до релігійних роздумів.

Складні і неоднозначні відносини з християнством супроводжуватимуть Гусака протягом всього життя. Проте не релігія займала думки молодого гімназиста. Суміш історичного контексту, соціальних проблем та національного питання в Словаччині поступово сформували в Ґустава Гусака, світогляд, котрий можна було б визначити як "націонал-комунізм".

 
Ґустав Гусак в молодості 
Джерело: krajskelisty.cz

Лозунги про рівність і справедливість та радянська пропаганда тридцятих років переконали молодого Гусака в правильності соціалістичних ідей. Водночас очевидна диспропорція чеської та словацької мов в міжвоєнній Чехословаччині, акцент на вивченні чеських авторів в гімназіях та університетах Словаччини, загострювали національні почування молодого Гусака.

Майбутній президент країни весь вільний час присвячував самоосвіті, годинами просиджував в бібліотеках та писав статті в місцеву пресу. Поступово долучався до соціалістичних гуртків і відточував ораторське мистецтво на багаточисленних студентських виступах. Вже в 1933 році вступ до комуністичної партії Чехословаччини.

Молодий Ґустав Гусак не був радикалом чи фанатиком комуністичних ідей. Але він вірив в їхню правдивість, поступово вдосконалювався, був вимогливим до себе та оточуючих. Диплом юриста, котрий Гусак отримав з рук ректора Університету Яна Амоса Коменського в Братиславі у 1938 році був результатом багаторічної рутинної роботи, котру Гусак поєднував з політичноюдіяльністю.

Того ж року стриманий та раціональний Ґустав Гусак, чиє життя проходило між лекціями та політичними гуртками, одружився з Маґдою Локвенцовою, котра поділяла погляди молодого політика. 1938 рік став переламним не лише для Ґустава Гусака, але й для його країни.  

 
Ґустав Гусак з першою дружиною Маґдою 
Джерело: krajskelisty.cz



"Обережне" підпілля

У 1938 році почався фактичний демонтаж Чехословаччини як держави. Мюнхенський договір в жовтні легітимізував часткову окупацію західної частини країни нацистами. На сході держави ситуація виглядала не менш напружено.

Словаки, у своїй більшості, нехай і підтримували Чехословаччину як цілісну державу, не були задоволеними власним становищем в країні. Посилювалися автономні течії, а "мовні" лозунги на кшталт "В Словаччині – словацькою!" вже не перший рік були на порядку денному.

Читайте також: Мюнхенський договір 1938: зрада напередодні війни

"Автономісти" швидко зорієнтувалися в нових геополітичних реаліях. Через тиждень після підписання Мюнхенського договору, 6 жовтня представники більшості словацьких партій зібралися в місті Жиліна, де проголосили автономію Словаччини у складі держави.

Комуністів на з'їзд не запросили. Главою автономного уряду став католицький священник та політик Йозеф Тісо. Держава Чехословаччина трансформувалась в "асиметричну федерацію".

Цей стан тривав недовго. Вже в березні 1939 року, незадовго до повної окупації країни, Адольф Гітлер зустрівся з Йозефом Тісо і пояснив, що подальше існування держави в існуючих кордонах не є можливим.

Тому, за порадою Фюрера місцеві політики 14 березня 1939 року оголосили про свою незалежність. Фактично новостворена словацька держава перетворилася на маріонетку в руках Адольфа Гітлера.

Для комуністів настали важкі час. Політичним монополістом була Глінкова народна словацька партія (Hlinkova slovenská ľudová strana), решта були змушені піти у підпілля. Комуністична партія Словаччини, до якої належав й Ґустав Гусак, розгорнула підпільну мережу і маневрувала між вказівками з Кремля та Праги.



Майбутній президент долучався до підпільний заходів, проте пріоритетним для Гусака залишалась власна безпека. Тому він вибірково брав участь в підпільних акціях.

Подекуди, коли вважав їх надто небезпечними, відкрито саботував завдання. Молодий юрист працював в адвокатській конторі Матєя Ванічка, і під час окупації, загалом, вів спокійний спосіб життя.

У листопаді 1940 року керівництво країни у співпраці з гестапо вирішило завдати превентивного удару по комуністичному підпіллю. Десятки більш чи менш активних політичних діячів відправили до спеціального табору в містечку Ілава. Був серед них і Ґустав Гусак.

Цього разу він відбувся переляком – після декількатижневого ув'язнення, його як і багатьох інших, відпустили під зобов'язання рік не займатися громадськими справами. Майбутній генсек поставив відповідний підпис і опинився на волі.

Вдруге Гусак попрямував до Ілавського табору після початку плану Барбаросса влітку 1941 року. Однак й цього разу комуністичний активіст в ув'язненні не затримався – завдяки втручанню дружини та колег-викладачів з правничого факультету, Ґустав Гусак швидко вийшов на волю.



На перевиховання в Україну

Словацьке керівництво, котре знаходилось під контролем нацистів, винайшло особливий метод "перевиховання" своїх комуністичних співгромадян.

У вересні 1941 року під патронатом міністра внутрішніх справ Александра Махи було організовано пропагандистську поїздку для активних комуністичних діячів. Група комуністів мала слідувати шляхом німецької армії, котра якраз окупувала Україну.

Вибір був невеликий – або в табір для полонених, або поїздка в Україну. Таким чином, восени 1941 року десяток активних словацьких комуністів, серед яких опинився й Ґустав Гусак, зібрали речі, сіли в кортеж машин та техніки, і вирушили на схід.

 
Готель" Імперіал" у Львові, в котрому зупинялась делегація словацьких комуністів в 1941 році

Маршрут був складений наступним чином: Братислава – Хирів – Добромиль – Броди – Львів – Староконстатнинів – Бердичів – Біла Церква – Київ і через Житомир та Рівне знову до Львова. В усіх містах комуністам показували жертв більшовицьких репресій та свідчення їхніх злочинів.

Поїздка тривала 10 днів та 3120 кілометрів. Однак очікуваного ефекту не мала – попри те, що згодом деякі учасники української експедиції публічно повідомляли про "жахи більшовизму", що мало певний пропагандистський ефект, насправді цей експеримент нікого не переконав. На твердих комуністичних позиціях залишився після повернення з України й Ґустав Гусак.



Нові можливості

Кінець війни застав майбутнього президента країни в словацьких горах в селі Долні Жемберовце, в яке Червона армія увійшла в грудні 1944 року. Протягом війни Гусак встиг поступово допрацюватись до чільних позицій комуністичного підпілля, брав участь в підготовці Національного повстання і в останні місяці війни був однією з ключових постатей комуністичного активу.

Чехословаччина, не в останню чергу завдяки президенту Бенешу, котрий от-от мав повернутися в Прагу і зайняти належний пост в політичній ієрархії, дедалі більше залежала від СРСР. Тим більш очевидним орієнтиром був Кремль для чехословацьких комуністів.

Ґустав Гусак належав до найвищих кіл політичної повоєнної еліти і брав участь в дискусіях та голосуванні за тзв. "Кошицьку програму", котра стала основою для дій нового чехословацького уряду на чолі зі Зденеком Фірлігнером.

Пам'ятаючи про національні напруження всередині Чехословаччини, Гусак послідовно добивався максимальної автономії Словаччині в складі повоєнної держави, проте був змушений скоритися компромісному варіанту та обмеженню прав словаків.

Однак ця "націоналістична" наполегливість матиме для Ґустава Гусака серйозні наслідки вже через декілька років. Останні місяці і перші повоєнні роки Ґустав Гусак зустрів у статусі члена Ради уповноважених (Sbor pověřenců) – фактичного уряду словацької автономії у складі Чехословаччини та члена Конституційних зборів країни.




Переворот

Комуністичний Лютневий переворот на початку 1948 року Ґустав Гусак як відданий комуніст палко підтримував. Фактичне нелегітимне захоплення влади КПЧ та Клементом Ґоттвалдом, відставка та смерть президента Едварда Бенеша і загадкова смерть міністра закордонних справ Яна Масарика – це все створило в країні нову реальність.

Читайте також: Таємниця смерті Яна Масарика

Позиції комуністів у Словаччині, де лідером був саме Ґустав Гусак, не були такими міцними, як в Чехії.Таким чином, фактична монополія КПЧ в країні підігрувала словацьким комуністам. Ґустав Гусак опинився в таборі переможців. Того ж року в Гусака народився другий син. Здавалося, що політик сміливо прямує до побудови комунізму та світлого майбутнього.

 
Ґустав Гусак слухає президента Клемента Ґоттвалда 
Джерело:denik.cz

У світогляді Ґустава Гусака, як "справжнього комуніста", була одна серйозна вада. Він був патріотом Словаччини, з дитинства боляче сприймав ті чи інші прояви справжньої чи уявної дискримінації словаків в Чехословаччині: чи у мовному питанні, чи в навчальних програмах, чи у фактичній підпорядкованості Братислави Празі. І всіляко намагався це виправити.

Вже через два місяці після Лютневого перевороту словацькі комуністи подали пропозицію щодо розширення автономних прав окремих органів влади в Словаччині.

Ініціатива не сподобалась главі ЦК КПЧ Клементу Ґоттвалду, котрий незабаром мав стати президентом країни. В кулуарах вперше прозвучало загрозливе "буржуазний націоналістичний сепаратист" на адресу Ґустава Гусака, попри те, що він формально підкорився рішенню керівництва.

Очевидно, для Гусака такий розвиток подій став неабияким розчаруванням, однак він продовжував свою традиційну рутинну роботу на ниві побудови комунізму.



Буржуазний націоналіст

Атмосфера пізнього сталінізму та загострень в Холодній війні спонукала до пошуку "внутрішніх ворогів". Ще на початку 1950 року здавалося, що коли почнуться суди та каральні операції, кого-кого, а Ґустава Гусака це жодним чином не стосуватиметься.

Майбутній президент у своїй рідні Словаччині всіляко проявляв лояльність центру, організовував переслідування церкви, допомагав проводити колективізацію і всіляко підкреслював свою відданість комуністичним ідеям.

Гусак видавався ідеальним представником нової влади. Водночас, попри щирий комуністичний світогляд, Гусак не був позбавлений критичного мислення. Тому, наприклад, гальмував деякі антицерковні заходи, усвідомлюючи, що в словацькому суспільстві вони викличуть більше спротиву, ніж підтримки. Невралгічною точкою залишалося й національне питання – Гусак не полишав надії вирівняти становище словаків та чехів на державному рівні.



8 березня 1950 року на стіл президента Клемента Ґоттвалда поклали документ під назвою "Повідомлення про розслідування щодо ворожих партії проявів у Словаччині". Терміни "буржуазний націоналіст" та "сепаратист" були ключовими в документі.

Головними постатями "ворожих націоналістичних проявів" визначили Владіміра Клементіса, Ладіслава (Лацо) Новомеского та Ґустава Гусака. Вже 3 квітня вся трійця "каялась" на засіданні ЦК КПС, і була позбавлена своїх постів.

У партійних газетах почалась масивна кампанія дискредитації "буржуазних націоналістів". Попри первинний спротив, Гусак швидко усвідомив безнадійність своєї ситуації, тому вже незабаром публічно "визнавав помилки" та "усвідомлював свою провину". Але партії цього було надто мало.

6 лютого 1951 року Ґустава Гусака заарештували. Вже через два тижні на засіданні ЦК КПЧ трійцю "буржуазних націоналістів" виключили з ЦК та партії.



В'язень власної системи

У камері та на допитах Ґустав Гусак мав можливість ознайомитися з усіма методами комуністичного слідства. На допити майбутнього главу держави приводили після безсонних ночей, коли в'язня будили щодекілька хвилин. З холодної камери його переводили в кабінет слідчого, де починався фізичний тиск.

Під час допиту Гусак не дозволялось сидіти, а слідчі мали право бити та душити в'язня. Удари головою об стіну були звичним методом для отримання "правдивих свідчень".

Зрештою, цілковито вичерпаний і замордований після декількох тижнів катувань, Гусак підписав протокол, в котрому визнавав, що був членом "ворожої організації словацьких націоналістів".

Попри драматичну ситуацію, Гусак вирішив чинити опір. Слідували місяці, протягом котрих в'язень відкликав свої підписи і домагався права написати прямо президентові Ґоттвалду. Гусака знову тижнями катували, він підрисував зізнання і знову відкликав його.



Парадоксально, але тактика Гусака виявилась правильною, час був на його боці. Поки він був в тюрмі, акценти щодо "внутрішніх ворогів держави" з подачі Москви змінилися. Сталінська параноя знайшла ще більш небезпечного ворога – "сіоністів".

У листопаді 1951 року держбезпека заарештувала колишнього генсека ЦК КПЧ Рудольфа Сланського, котрий був страчений через рік. У першій половині 1953 року помер спершу Сталін, а згодом й Клемент Ґоттвалд. В ув'язнених з'явилась надія.

Ґустав Гусак, котрий завжди був індивідуалістом і не був позбавлений критичного мислення, добре розумів, наскільки сумнів нього перспективи. Тому, зрештою, обрав тактику максимально опору.

Попри тиск та тортури, він був чи не єдиним, хто, в кінцевому рахунку, так і не визнав вину. Свої покази назвав нелегітимними та такими, що були дані під тортурами. І на суді твердо вирішив відстоювати свою невинуватість.

Суд над "Групою Гусака" відбувся в квітні 1954 року. Обрана ним тактика, виявилась ефективною, наскільки цей термін можна вживати по відношенню до комуністичного правосуддя.

Майбутнього президента країни засудили "лише" до довічного ув'язнення. Владіміра Клементіса, котрий "зізнався" стратили ше в грудні 1952 року. Решта "націоналістів" отримали від 16 до 25 років ув'язнення.



"Батько федерації"

Ґустав Гусак відсидів 9 років та три місяці. В травні 1960 року, на хвилі тимчасової відлиги, політбюро ЦК КПЧ оголосило амністію "визначним в'язням". Ґустав Гусак опинився на волі.

Попри пережитий досвід, віру в марксизм майбутній глава держави не втратив. Через три роки колишнього в'язня реабілітували і повернули до лав рідної партії. Це дало можливість повернутися до активного життя.

Проте не стільки політичного, скільки академічного. Ґустав Гусак став науковим співробітником Інституту держави і права місцевої Академії наук, написав книгу про Словацьке повстання та захистив дисертацію з історичних наук. Проте й про політику колишній політв'язень не забував.

 
Александер Дубчек та Ґустав Гусак 
Джерело: irozhlas.cz

Політичний клімат в країні почав змінюватися лише в кінці 1967 року. Прагнення до оновлення та реформування, незадовільне економічне становище та все ще не вирішена "словацька проблема" розхитували позиції тодішнього президента та генсека Антоніна Новотного.

Для Ґустава Гусака, навпаки, складалися вкрай сприятливі умови. Він був колишнім політичним в'язнем, талановитим оратором. Його щире бажання відстояти права словаків в межах Чехословаччини додавало неабиякої популярності серед словаків. Політик набирав обертів та політичної ваги.

Драматичний політичний поворот в напрямку реформ, котрий почався із призначенням Александра Дубчека на посаду генерального секретаря ЦК КПЧ та отримав назву "Празька весна", відкрив нове вікно можливостей.

Оновлені еліти вирішили скористатись досвідом та популярністю Гусака – в квітні 1968 року він став членом уряду Олдржіха Черніка. Саме Гусак мав підготувати новий конституційний договір та сформулювати новий розподіл повноважень між двома частинами країни, ставши, таким чином, "батьком федерації".

Саме те, чого Гусак прагнув усе своє свідоме життя. Колишній в'язень наполягав на економічній автономії своєї країни, водночас усвідомлював й важливість символічних жестів.

Він послідовно підтримував ідею, щоб в новій назві країни була згадана "федеративність" а також символічний дефіс: "Чехо-Словаччина" замість "Чехословаччини" ( Československo / Česko-Slovensko). Ґустав Гусак справляв враження не лише прихильника реформ та "Празької весни", але й борця за національну справедливість.



Бути комуністом означає бути другом Кремля

Серпневе вторгнення радянський військ Гусак зустрів без ентузіазму. В приватних розмовах стриманий і відданий Москві Гусак називав Брежнєва не інакше, як "дебілом".

Проте окупація відкривала нові специфічні можливості перед колишнім політв'язнем. У серпні 1968 року Ґустав Гусак розпочав власну політичну гру, котра тривала до кінця його життя.

 
Ґустав Гусак та Леонід Брежнєв

Безпосередньо після вторгнення Гусак як член уряду попрямував до Москви на літаку разом з президентом Лудвіком Свободою.

На переговорах з Брєжнєвим в Кремлі Гусак спершу займав двояку і невиразну позицію, мовляв "бути комуністом в нашій країні завжди означало бути другом Москви", "ми робили помилки" і Москва "нам допомагає їх виправити". Водночас, якщо вторгнення й мало підстави, то це, так чи інакше, було "втручанням у внутрішні справи".

Досьє на Ґустава Гусака рясніло неоднозначними повідомленнями: надмірний індивідуалізм в молоді роки, поїдка в окуповану нацистами Україну, участь в Словацькому повстанні, ув'язнення через надмірний націоналізм – таке резюме важко було назвати переконливими для московської верхівки.

Однак в особовій справі Ґустава Гусака також відзначалась його ерудованість та відданість СРСР. Гусак був талановитим політиком, і його прагматичність, врешті, принесла свої плоди.

Поступово протягом переговорів Гусак зумів переконати Брежнєва у власній лояльності. Для московських лідерів було очевидним, що в керівництві Чехословаччини необхідно провести зміни. Александер Дубчек міг тимчасово залишитись на керівній посаді, проте віра в його лояльність була підірвана.

Окрім цього, він був символом "Празької весни". Альтернативою міг стати Василь Біляк чи Алоіс Індра – обидва цілковито віддані Кремлю, проте вони підписали "лист-запрошення" до окупації, тому в суспільстві сприймалися вкрай негативно.

Ґустава Гусака, цього неоднозначного, але прагматичного і раціонального політика, в Кремлі почали розглядати як потенційного главу держави, котрий міг би навести лад в неспокійній Чехословаччині.



На вершині

17 квітня 1969 року Ґустава Гусака обрали першим секретарем ЦК КПЧ, колишній політв'язень очолив Чехословаччину. Станом на квітень 1969 року Гусак мав реноме "найкращого з найгірших варіантів", певного компромісу, політиком, котрий міг виторгувати в Москви певні поступки і водночас стати "міцною рукою", котра здатна навести лад в країні.



Проте оптимізм багатьох реформістів був даремним. Пост Гусака через два роки символічно перейменували з "першого" на "генерального" секретаря. З 1975 року Ґустав Гусак поєднував пост генсека та президента Чехословаччини. Епоха його правління увійшла в історіографію під назвою "нормалізації".

Перейменування найвищого партійного посту за зразком СРСР було не єдиним наслідуванням СРСР та особисто Леоніда Брежнєва. Гусак став локальним чехословацьким "маленьким брєжнєвом" і слідував його політичній філософії.

Чехословацька нормалізація стала аналогом радянського "застою". У перші роки нормалізації відбулися масивні кампанії "очищення кадрів". Через "неблагонадійність" з університетів звільняли викладачів, сумнівних кадрів виключили з партії, цензура розправилась з найкращими, але такими ж неблагонадійними письменниками та митцями на кшталт Вацлава Гавела чи Мілана Кундери.

Читайте також: Мілан Кундера

Усіх, хто так чи інакше викликав сумнів у керівництва, звільняли з роботи. Лояльність партії стала ключовим елементом, професійні навички фактично не бралися до уваги.

Таким чином колишні доценти влаштовувались на роботу мити вікна, журналісти ставали прибиральниками, а "ненадійні" письменники лише спорадично публікувалися під вигаданими іменами.

Варто визнати, що якщо СРСР за Брєжнєва економічно занепадав, то ситуація в Чехословаччині була дещо кращою. Уряду вдавалося забезпечувати певний рівень добробуту населення, так, як його варто було розуміти в радянській системі координат. Ціле покоління, народжене на початку 1970-х років отримало загальну назву "Діти Гусака" ("Husákovy děti") через демографічну політику партії.

 
Карикатура німецької газети Der Spiegel на Гусака та Брежнєва, 1969 рік 
Джерело: aktualne.cz

За правління Ґустава Гусака чехословацький соціалізм перетворився на фікцію, котра зводилась до дотримання ритуалів. Якщо в Радянському союзі поширювалась теза "вони роблять вигляд, що нам платять – ми робимо вигляд, що працюємо", то чехословаки облюбували собі власний аналог "Хто не обкрадає державу – обкрадає власну родину".

У 1975 році коли Гусак став президентом Чехословаччини, Вацлав Гавел, початкуючий дисидент, написав текст, котрий разом з Хартією 77 та "Силою Безсилих" належить до ключових документів дисидентського руху в Чехословаччині – "Лист Ґуставу Гусакові":

"Ключове питання, яке потрібно собі поставити, звучить наступним чином: чому люди поводяться так, як поводяться; чому вони роблять все для того, щоб в результаті створити враження тотальної єдності суспільства, котре підтримує свою владу?

Думаю, що для кожного неупередженого спостерігача відповідь є очевидною: їх до цього спонукає страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами.

Зі страху за свою існування, становище та кар'єру вони ходять на зібрання, голосують там за все, за шо потрібно або принаймні мовчать. Зі страху вони виконують усіляку принизливу самокритику, каються та неправдиво заповнюють масу принизливих анкет. Зі страху, що їх хтось здасть, люди не висловлюють публічно і навіть приватно своїх справжній переконань …

Страх, про який я говорю, не варто собі уявляти як страх у звичному психологічному розумінні, тобто як цілком конкретну емоцію: навколо нас ми не бачимо більшість людей, котрі б тряслися зі страху, навпаки – ми бачимо людей, які справляють враження цілком впевнених у собі. Мова йде про страх в глибшому, я б сказав, етичному сенсі слова: тобто про більш чи менш свідому участь в колективній свідомості постійної та усюдисущої небезпеки".

 
Вацлав Гавел в 1975 році 
Джерело: vaclavhavel.cz

Вацлав Гавел мав рацію – маніфестація лояльності до партійної лінії була ключовим фактором для успішного навчання, кар'єрного росту чи громадянської активності. Для "незгодних", таких як сам Вацлав Гавел, були заготовлені в'язничні камери.

Розправи з дисидентами та інакодумцями відбувались систематично та послідовно. Правозахисні рухи на кшталт Хартії 77 чи Комітету захисту несправедливо переслідуваних, чавилися у своєму зародку.

Кількість осіб, переслідуваних за кримінальними статтями протягом режиму Ґустава Гусака обчислювалась сотнями, а людей, котрі потерпали від того чи іншого виду дискримінації через політичні погляди, історики рахують сотнями тисяч.

За допомогою репресій та тиску партійній верхівці вдалося "стабілізувати" чи то пак "нормалізувати" чехословацьке суспільство. І над цим процесом тяжів своїм авторитетом Ґустав Гусак – колишній "буржуазний націоналіст", політичний в'язень, а в 1970-1980-х роках людина, котра зосередила у своїх руках практично необмежену владу в країні. А за його плечами неодмінно проглядалися силуети московських "патронів".



Падіння

"Нормалізація" затягнулася на довгих 20 років. Політично Ґустав Гусак не надовго пережив свого "патрона" Леоніда Брежнєва. У 1987 році Ґустав Гусак перестав бути Генсекретарем партії, а президентський пост покинув лише у грудні 1989 на хвилі Оксамитової революції, котра винесла на цю посаду того самого драматурга-письменника Вацлава Гавела, котрий ще за 15 років до цього намагався достукатися до президента у своєму листі.

Коли в 1990 році Ґустава Гусака запитали, чому він не використав для демократизації бодай вікно можливостей після смерті Брежнєва, колишній президент відповів:

"Це неправда, що були можливості, це помилка. … Змінилися лише методи, вони стали іншими та м'якшими. Але основний тиск, щоб Чехословаччина була незмінним, м'яко кажучи, союзником СРСР залишився. А якщо хтось мав іншу думку, він легко міг перетворитися на антисовєтчіка".

 
Останнє новорічне привітання президента Ґустава Гусака 
Джерело: idnes.cz

За своє життя Ґустав Гусак побував у всіх можливих іпостасях всередині радянської системи. Від в'язня до президента. Але в історії залишиться передусім, як батько не лише чехословацької федерації, але й репресивної нормалізації.

Густав Гусак помер 18 листопада 1991 року, не доживши трішки більше року до остаточного відділення Словаччини в окрему незалежну державу.

Від газет до телесеріалів: 30 років еволюції політичної агітації в Україні

Протягом 30 років незалежності України політична агітація у нашій країні пройшла шлях від звичайних газет та інформаційних бюлетенів до телевізійних серіалів. З одного боку, постійних змін зазнавала форма агітації, з іншого — деякі елементи, як-от меседжі, у ній залишалися незмінними. Окрім того, з'явився окремий вид "агітації"—"гречкосійство", тобто підкуп виборців різними матеріальними й нематеріальними благами.

За два кроки до війни: Гляйвіцька провокація

31 серпня 1939 року. Невеличке сілезьке містечко Гляйвіц, Німеччина. Вечір. В одному з номерів готелю в центрі міста на застеленому ліжку лежить з закритими очима чоловік. Він вдягнутий і взутий. О 16-00 тишу номера прорізує вимогливий дзвінок телефону, який стоїть на столику біля ліжка. Не відкриваючи очей чоловік простягає руку, знімає трубку і підносить її до вуха. З трубки лунає добре знайомий йому голос: «Терміново передзвоніть!».

«Тройка» чи «Сєвєр»? – депортаційна операція початку квітня 1951 року

70 років тому на території України відбулася остання депортаційна операція, під час якої переважно зі Західної України було виселено 2 487 сімей куркулів, свідків Єгови та колишніх вояків армії Андерса

Черчилль-політик і Орвелл-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

Мало хто знає, що здавалося б, нічим не пов’язані між собою Вінстон Черчилль та Джордж Орвелл мали насправді багато чого спільного. Обоє випередили свій час, обоє виступали борцями за свободу та демократію, а їхні ідеї, сформовані майже століття тому, залишаються гостро актуальними і дотепер.
Книжка «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу», написана журналістом та воєнним кореспондентом Томасом Ріксом, вийшла друком у крафтовому видавництві «Лабораторія». Це порівняльна біографія двох видатних історичних постатей, які ніколи не зустрічались, однак захоплювались один одним на відстані.