22 січня 1918: Непотрібний туман
Самостійність – не як переступний етап, а як становище навіки, – ми вважаємо для України неможливою. Ми гадаємо, що самостійність не тільки не сприятиме силі, а зробиться власне джерелом безсилля й хутко обернеться в фікцію, або скінчить своє недовге існування і формально.
Серед українських кругів поширилась дуже останніми часами думка про самостійність України, – не так власне про саму самостійність, як про публічне оповіщення її, про заманіфестування в формі певного акту.
Про практичну сторону справи нема великих суперечок, бо кожному ж видко, що Україна живе тепер в стані самостійності, тільки не оформленому юридично, і про останнє власне і йде мова в усіх тих розмовах на зібраннях і в пресі, що так голосно залунали з того часу, як большевицьке правительство божевільною політикою своєю завдало тяжкого удару всім зв’язкам, що були між поодинокими частинами Росії.
Прихильники такого юридичного оформлення виставляють цілу низку принципіальних, і практичних доказів.
Кажуть, що коли самостійність є вже фактом, то чому не оповістити про цей факт, не закріпити його, – це буде тільки логічним висновком з даного становища, це буде власне ім’я, прикладене до речі.
Кажуть далі, що оповіщення самостійності допоможе внутрішньому скріпленню української власті. Кажуть нарешті, що більшу вагу матиме такий акт у межинародній політиці.
Розглядаючи безсторонньо ці й подібні докази за самостійницький акт, не можемо не бачити, що вони не влучають, куди націлили, й являються тільки від гуком тієї фразеології, яка так запанувала й поширилася з початку революції й набирає все виразніших і разом менш змістовних форм.
Закріплення становища всередині і зокола залежить од сили й тільки од неї, а сили ж словами, хоч би й якими гарними чи рішучими, не додаси. Слова завжди лишаються словами.
І ми боїмось, що новий акт, якщо його буде видано, тільки ще раз стрясе без жадної потреби повітря, ще раз зіб’є порожню піну на поверху нашого життя, яка хутко розійдеться, не лишивши по собі ніякого твердого сліду.
 |
|
Четвертий Універсал Центральної Ради був внесений до розгляду 22 (9) січня 1918 року, а оголошений вніч з 24 на 25 січня, о 00.20. Четверта сторінка документу. Не в усіх членів Центральної Ради цей акт викликав захоплення. Докладніше читайте: Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти |
Життя буде кінець-кінцем не з тим актом рахуватися, – чи мало ж в історії людськості таких актів прошуміло і чи вся історія не єсть кладовище для них? – а з реальним відношенням сил.
А здається нам, воно не сприяє тому, щоб самостійницькі мрії живим тілом обросли й набули собі твердих підвалин в обставинах нашого політичного, соціального й межинародного становища.
Ми – федералісти не тільки з принципіальних міркуваннів, не тільки через те, що в федералізмі бачимо розв’язання всіх тих завданнів людського співжиття, які й досі стоять загадкою.
Ми – федералісти і на практичних підставах.
Самостійність – не як переступний етап, а як становище навіки, – ми вважаємо для України неможливою.
Ми гадаємо, що самостійність не тільки не сприятиме силі, а зробиться власне джерелом безсилля й хутко обернеться в фікцію, або скінчить своє недовге існування і формально.
 |
|
Перша сторінка Четвертого Універсалу, який проголосив самостійність України. Єфремов був проти |
За часів Хмельниччини, коли фактично Україна вже була самостійною, історія дала нам виразну науку й примусила орієнтуватися кінець-кінцем не на самостійницькі підвалини.
Ми не бачимо, щоб наше теперішнє становище – і внутрішнє, й межинародне було краще за те, що витворилося по перших удачах Хмельницького.
Навпаки – воно безмірно складніше і важче.
В усякому разі, Україна так само стоїть на роздоріжжі, і так само образ "чайки при битій дорозі" дуже добре відповідає її становищу.
Тільки що тепер надзвичайно ускладнилися всі умови життя і далеко важче стало будуватися на тому руйновищі державних форм, на якому ми опинилися.
От через віщо орієнтуватися на самостійництво ми вважаємо не тільки некорисним, а,
безперечно, шкідливим для всієї нашої будучини.
Мине трохи, небагато часу, і руїна ще однієї ілюзії може тільки ослабити наш національний організм, і він легше здасть навіть ті позиції, на яких міг би вдержатись, коли б подбав, щоб тепер їх за собою закріпити, устоятись на них, а не кидати їх безборонними.
Большевизм державний і соціальний вже свою ціну виявив: це анархія, хаос і руїна всіх надій на оновлення людського життя. Те ж саме має бути й з большевизмом національним. Це теж сила не творча, а руїнницька.
От через віщо ми бажали б, щоб українці не ставали на цей згубний шлях, а фактичну свою самостійність теперішню використали без зайвих слів та фраз порожніх на будування початків світової федерації, що одна може внести згоду в ті ворожі табори, на які поділено світ.
Через фактичну самостійність – до федерації.
Остання все-таки лишається і повинна бути нашою метою.
А через те все, що застує і затемняє її, треба вважати шкідливим.
До такого ми прилучаємо й той туман, що, безперечно, повстане круг всяких актів самостійницької природи.
Нова рада. – 1918. – 22 (9) січня
 |
Тексти Сергія Єфремова, що опубліковані книжкою "Публіцистика революційної доби. 1917-1920", були люб’язно надані видавництвом "Дух і Літера". Відповідальний редактор – проф. Владислав Верстюк.
Цього ж автора:
