Депортація Петрунелі Паламарчук

"Нас привезли туди, щоб ми вимерли,щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави"

У цей самий день в 1940 році о 2 ночі до великого нового будинку в містечку Городок під Львовом прийшли люди в темних плащах. Вони дали жінці з двома дітьми пів години на пакування необхідних речей для переселення в сусідню область. Але чутки про переселення і пункт призначення вже давно розповзлися малими і більшими містечками Галичини.

Селяни, інтелігенція, українці, поляки, молодь, причетна до підпілля, молодь, яку потрібно було звинуватити в причетності до підпілля, взагалі усіх, хто в той чи інший спосіб не виказував лояльности до радянської влади було репресовано, вивезено у віддалені області СРСР.

Звідти багато не повернулося. До списків активних контреволюціонерів, ворогів народу потрапила моя прабабця Петрунеля Паламарчук з двома доньками - Галею та Оксаною, як активна просвітянка, громадська діячка та дружина інженера, власника землемірчого бюра Романа Паламарчука, колишнього офіцера петлюрівської армії.

Мій прадід зі своєю старшою донею Іреною встиг втекти на Захід. А прабабуня лишилася.

Петрунеля Паламарчук у свої 20 років
20-річна Петрунеля Паламарчук
Устина Стефанчук

Її депортація була частиною 2 етапу. За підрахунками польських істориків впродовж 1939-1941 років совєти депортували близько 1 мільйона 250 тисяч "польського населення". Про точні дані виселених українців важко робити припущення.

До речі, в той самий день в іншому кінці Галичини, у Бучачі, у вагон вантажили іншу жінку з дітьми - пані Гриневу, а з нею особливу для мене людину, на той час малолітню Богуславу, товаришку моєї бабці, посестру по депортації, як вони одна одну називали.

Тим часом, товарний вагон вже чекав на станції. Розгублена жінка з двома заспаними і наляканими дітьми серед ночі повинна прийняти рішення, які саме речі їй будуть потрібні там, у невідомості.

Залишити позаду щойно добудований дім, полишити усе життя, всі речі, які мали родинну історію, які в пам'яті викликали спомини про кращі часи.

Вже біля самого вагону, коли без особливих церемоній жінок, дітей, старших людей запихали до переповненого товарняка, прибігла простоволоса сестра прабабці - Емілія Цяпка і тицьнула пакуночок з їжею і речима першої необхідности.

Через 2 тижні, 28 квітня, якраз на Великдень родину викинули з вагону і повезли на спецпоселення - село Тарське Кустанайської області в північному Казахстані.

На довгі роки домом став барак, який родина ділила ще із двома сім'ями - польських професорів, і старенькою графинею з внучкою, чиїх батьків розстріляли.

Мешканці бараку
Мешканці бараку
Устина Стефанчук

Серед місцевого населення значну частину становили українці, переселенці з Південної України, які опинилися там шукаючи землі для поселення ще на початку століття.

Бабця Оксана, якій на час депортації було 8 років весь час згадувала, як вона товаришувала з тими дітьми, які чудові тужливі пісні співали їхні мами своїм степовим багатоголоссям. А які імена в них були - Мокрина, Гафія, Текля...

Восени почалися 30-40 градусні морози і саме місцеві мешканці допомагали "ворогам народу" пережити суворі зими. Нагадаю, що в клуночок, який дозволили спакувати перед депортацією теплі речі не увійшли. Про це не думалося.

З початком наступу німців прабабцю з дівчатками задіяли в терміновому будівництві залізниці. Робочий день тривав 10 годин. Раз в день видавали пайок.

40-річна Петрунеля Паламарчук, після депортації
40-річна Петрунеля Паламарчук, після депортації
Устина Стефанчук

Через високу смертність, і хвороби, збільшили частку їжі. Але це всеодно був мізер. Моя бабця Оксана десь знайшла трохи колосків і наївно несла їх додому в руці.

Наглядач, побачивши, вдарив її в обличчя, а колоски розтоптав. "Він сказав, що нас привезли туди, щоб ми вимерли, щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави. Ми не сміємо їсти їх хліб. Досі памятаю його обличчя" - згадувала бабця.

З усіх мешканців бараку до дому повернулися лише бабця з дівчатами, і ще двоє жінок. Через 8 років вдалося отримати дозвіл на повернення до Львова.

До дому, де з "ворогами народу" ніхто не хотів знатися...

Але то інша історія. У великому домі панства Паламарчуків вже мешкало кілька родин "визволителів"...

Микола Тимошик: 100 літ колишній каторжанці ГУЛАГу лондонці Іванці Мащак

Сто літ тому 11 липня 1925 року в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.

Соломія Бобровська : Історію не можна переписати, її необхідно чесно осмислювати

Сьогодні поляки на національному рівні вшановують жертв Волинської трагедії - складної сторінки нашої спільної історії, яка продовжує розділяти Київ та Варшаву.

: Заява МЗС України щодо трагічних сторінок в історії українсько-польських відносин

Напередодні дня, коли Республіка Польща вшановує пам'ять жертв Волинської трагедії, Україна розділяє біль і скорботу польського народу. Водночас ми не забуваємо про численних українців, які стали невинними жертвами міжетнічного насильства, політичних репресій та депортацій на території Польщі. Україна вшановує пам'ять усіх загиблих незалежно від їхньої національності, релігії чи місця поховання.

Юрій Юзич: Пластун Ярко Сось - один із найуспішніших військових пілотів США

Всі бачили "Top Gun" з Томом Крузом? А тепер знайомтесь з одним із прототипів головного героя. Член Пласту підполковник Ярко Сось - "Джей Джей" (J.J.). Один із найуспішніших військових пілотів США. 4000 годин в небі на F-14, F/A-18 та F-16. Успішно виконав 746 посадок на авіаносець, з яких 250 – вночі. Серед іншого був і командиром школи винищувачів "Top Gun", показаної у фільмі. А у відставці став успішним спізасновником великої ветеранської бізнес-компанії в сфері комерційної авіації.