Si vis pacem, para bellum

Війна точно буде ще. Може, за рік. Може, за сто. Але буде неодмінно. І до неї треба бути готовим щохвилини. Щосекунди. Всім. Що треба робити? Бути готовим. Мати армію сильнішу, ніж у них. Мати зброю краще, ніж у них. Мати розвідку краще, ніж у них. Мати економіку, мати науку, і головне – мати розуміння, що ти у небезпеці постійно. Si vis pacem, para bellum

 

Після кінця будь-якої війни будь-яка влада стикається із вибором з двох опцій. Рівно дві можливості. Не більше, не менше.

Можливість номер раз. Забути про війну якомога скоріше і зробити так, щоб забув народ.

Ні, звичайно, війну так просто не забути. Але можна подивитися на неї під таким кутом, який призводить до забуття, перетворює живу війну на війну скам'янілу, пласку, беземоційну.

Сьогодні у нас буде шкільна линійка, на ній місцевий депутат скаже ті ж слова про війну, що казав торік. Ось стандартний пам'ятник жертвам війни, у сусідньому селі такий самий. Ось стандартні фотографії. Ось урочиста промова. Ось медалі до десятої річниці завершення. Ось дискусія про пільги. Ось, ось, ось.

Ніхто не зможе сказати, що про війну забули, ні. Але згадуватимуть не героїв, а жертв. Розруху, а не перемоги. Говоритимуть про смуток, а не про помсту. Про захист, а не про атаку. Про "більше ніколи", а не про "тільки спробуй, сука".

Народ після війни дійсно у більшості хоче миру і спокою. Це нормально. І кожен політик, що орієнтується на більшість електорату, спробує на цьому зіграти. Сказати, що війна закінчилася назавжди. Що війни більше не буде. Скоротити витрати на армію, на нову зброю, на техніку.

Це і називається "забути про війну". І ще це називається "не зробити висновків".

І це означатиме, що війна повернеться.

 
Збірник типових проєктів пам'ятників радянським солдатам часів Другої світової війни

Але є і другий шлях. Друга можливість.

Прийняти нову реальність. Зрозуміти, що війна точно буде ще. Може, за рік. Може, за сто. Але буде неодмінно. І до неї треба бути готовим щохвилини. Щосекунди. Всім.

Україну зараз часто порівнюють з Ізраїлем. В чомусь вірно, в чомусь ні, але і справді можна провести багато паралелей. Є вороги, які хочуть нас знищити. Не перемогти, не принизити – знищити. Вони поряд. Вони чекають. Вони нападуть. Вони завжди нападають.

Що треба робити? Бути готовим.

Мати армію сильнішу, ніж у них. Мати зброю краще, ніж у них. Мати розвідку краще, ніж у них. Мати економіку, мати науку, і головне – мати розуміння, що ти у небезпеці постійно. І робити висновки. Si vis pacem, para bellum.

Це жахливо для політика – казати такі речі. Політики не люблять цього. Політики зазвичай люблять відкривати лікарні, перерізати лєнточки, цілувати дітей у пупок і бути голубами миру, а не яструбами війни.

Тому що більшість людей не хоче чути про війну. Про можливі смерті, бомби, звуки сирен, зброю, ракети, загрозу.

Але ми знаємо, до чого це призводить. І підручник історії знає.

Тому що будь-хто, хто скаже вам з екрану, що після війни ми побудуємо ідеальний захист – пиздобол. Просто пиздобол. Ідеального захисту не існує.

 
Американські солдати біля укріплень лінії Мажино. 1944 рік

Після закінчення Першої світової війни французи почали будувати систему ідеального захисту на кордоні з Німеччиною – "лінію Мажино". Вони будували її більше десяти років. Форти, доти, укріпрайони, тисячі кулеметів, бетон, рви, ловушки – 1148 кілометрів ідеального захисту.

В результаті німці банально обійшли цю лінію через Бельгію. А потім ще й ломанули "ідеальний захист" у лобовій атаці. І все. І капітуляція, закамуфльована під перемир'я. І Дюнкерк.

Ідеальний захист – це не тоді, коли ти можеш збити ракету ворога, що летить у твою столицю. Ідеальний захист – це коли ворог не хоче запускати цю ракету. Бо твоя долетить до його столиці швидше, і хлопок буде гучніше.

Ідеальний захист – це не про ідеальний бронежилет, який захистить тебе від всіх куль і уламків. Ідеальний захист – це коли у тебе бояться стріляти.

Ось і вся різниця між двома шляхами, які стоять перед політиками після війни.

І особисто я обираю другий шлях. Шлях постійного озброєння і нових технологій, шлях сучасної армії, шлях помсти всім, хто прийшов до нас незваними. І я певен, що я такий не один.

Всі хочуть миру. Я теж. Але ми живемо у жорстокому світі. І відносно мирно живуть не ті, хто не має ворогів – так не буває. А ті, чиї вороги хочуть миру більше за тебе.

Другий шлях важкий. Але, якщо ви глибоко подумаєте, то зрозумієте, що він єдиний, який можна і треба пройти.

Si vis pacem, para bellum. Все ж таки римляни були до біса розумними пацанами.






Микола Бандрівський: День народження російської вченої як державне свято України

15 серпня наші колишні колеги в "русском мире" святкували День археолога. Як не дивно, частина українських археологів, також... Саме цього дня, 15 серпня, народилася дослідниця Трипільської культури московська вчена Тетяна Пассек. Я з повагою ставлюся до наукового доробку цієї московської дослідниці, але день її народження - 15 серпня, не мусить бути святом для українських археологів

Георгій Джахая: Перша гібридна війна Росії

Війна в Абхазії дуже нагадує війну в Україні у 2014 році. Там були "відпускники", російські військові на боці сепаратистів, у нас - "козаки". Там були кадировці, у нас - басаєвці. В Абхазії сепарастисти влаштували різанину в Гагрі, Сухумі, Ахалдабі. А в Україні - російсько-фашистські окупанти в Бучі, Ірпіні та інших містах. Війна в Абхазії виявила в людях як найнижчі почуття, так і приклади самопожертви, героїзму та взаємодопомоги. Люди згуртувалися і допомагали один одного чим могли, ділилися останнім із сусідами

Ксенія Рожак-Литвиненко: Соня Делоне - одеситка, художниця, модельєрка

Життя родини художниці було доволі трагічним. Брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п'ятнадцятирічного ув'язнення. Мати жила останні роки впроголодь, попри отримувані від дітей кошти. Будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в Петербурзі, був націоналізований

Максим Майоров: Ще двадцять років тому Тайвань претендував на Туву

Конфлікт Тайпею з Пекіном не сепаратистський, а громадянський. Тайвань - вцілілий уламок Китайської Республіки (не плутати з Китайською Народною Республікою). Це як дві Кореї, тільки в менш паритетних пропорціях. Обидва Китаї претендують на всі території один одного. Але є нюанс. Китайська Республіка тривалий час вважала своїми всі володіння останньої маньчжурської династії імператорського Китаю. А це трохи більше, ніж сучасна КНР. Відмінності видно на карті