22 червня 1941

Мiф Великої Вiтчизняної - такий же однобокий, як і міф ОУН-УПА

Зростаюча ворожiсть до нiмцiв не означала автоматичної прихильностi до радянської влади. Бандерiвський звiт з Марiуполя вказував на популярну фразу, яка пiдсумовувала погляди місцевих робітників: "От, якби цi на х*й пiшли, а тi бл*дi не прийшли".

Київська вулиця Банкова у 1942 році. За німців у нинішній АП розміщувався генерал-комісаріат - аналог ОДА у рейхскомісаріаті "Україна"

В сучаснiй Українi iснують два всеохопнi iсторичнi мiфи, якi розколюють країну i породжують безперервнi "iсторичнi баталiї" на полiтичнiй аренi.

Один із них - мiф ОУН-УПА, який зародився в українськiй дiаспорi та утвердився в Захiднiй Українi та частково серед нацiональної iнтелiгенцiї Києва i який так безлаберно намагався утвердити на загально-нацiональному рiвнi Вiктор Ющенко.

Другим є мiф Великої Вiтчизняної вiйни, який в остаточнiй версii утвердився в брежнєвський час i залишився у незмiненiй формi на бiльшiй частинi територiї України i по сьогоднiшнiй день, позбувшись хiба що елементу про керiвну i спрямовуючу роль комунiстичної партiї у перемозi над ворогом.

У путiнськiй Росiї мiф Великої Вiтчизняної перетворився на головний стержень росiйського нацiоналiзму. Цей мiф було сакралiзовано та канонiзовано у квазi-релiгiйну доктрину зi спробами на державному рiвнi боротися проти "переписування iсторiї" iсториками-єретиками - як своїми, так i з iнших пост-радянських країн.

В Українi ж вiн використовується для демаркацiї однiєї України, яка виборювала перемогу, проти iншої, яка "стрiляла нам в спину".

У реальностi мiф Великої Вiтчизняної є таким же однобоким спрощенням та приховуванням неприємних моментiв, як i мiф ОУН-УПА. Не дивно що вiн утвердився в часи брежнєвiзму, коли на арену вийшло поколiння, яке саме не пережило вiйну, а сприймало її в першу чергу через радянськi пропагандиськi окуляри.

До наших часiв дiйшло безлiч документiв рiзних сторiн, якi дозволяють фахово аналiзувати радянсько-нiмецьку вiйну та нiмецьку окупацiю України. З'явилося чимало праць, якi пiдважують мiф Великої Вiтчизняної.

Особливо хотiлося би з цього приводу виокремити працю голандського iсторика Карела Беркгофа "Жнива Вiдчаю" (Harvest of Despair). Варто також згадати українського iсторика Владислава Гриневича.

Владислав Гриневич: "Наша історична пам'ять стала валютою у стосунках з Росією"

Однак академiчнi працi мали дуже малий вплив на уявлення широкого загалу про цю вiйну чи навiть на пiдручники з iсторiї.

У дещо спрощеному варiантi цей мiф перш за все базується на уявленнi про те, що абсолютна бiльшiсть українцiв (окрiм "западенських зрадникiв" i незначної частини своїх) стали на сторонi сталiнського режиму з перших днiв вiйни i самовiддано боролися проти окупантiв.

Таке твердження виглядає дивним хоча би з погляду на те, що буквально за декiлька рокiв до того сталiнський режим вийшов переможцем у кривавiй вiйнi з українським селянством, яке складало бiльшiсть тогочасного населення.

Раптом на початок вiйни усi цi селяни перетворилися на радянських патрiотiв. Чисельнi документи та свiдчення вказують на зовсiм iнше.

Тaк Федiр Пiгiдо - він добре пам'ятав японську та першу свiтову вiйну, якi залишилися в пам'ятi як дуже непопулярнi вiйни - залишив свої спогади, де згадує, що радянсько-нiмецька вiйна була бiльш непопулярною в народi, анiж першi двi.

Вiн наводить данi про сильнi пронiмецькi настрої серед українцiв та явне бажання бiльшостi населення уникнути мобiлiзацiї. Червоноармiйцi вiдверто поширювали капiтулянськi погляди та обговорювали, як краще здатися в полон.

Безперечно, iснувало чимало радянських патрiотiв, але Пiгiдо зараховує до них абсолютну меншiсть. Багато iнших спогадiв пiдтверджують таку ж думку.

Iван Майстренко згодом зазначав, що у його рiдному Слов'янську на Донеччинi, у мiстi зi значним вiдсотком росiян, на початку вiйни вiн так i не зустрiв жодної особи, яка була би настроєна оборонно-патрiотично.

Його земляк Григорiй Костюк наводив твердження осiб, якi повернулися з фронту - мабуть, що вперше в свiтовiй iсторiї воююча армiя майже на 100 вiдсоткiв налаштована по-капiтулянськи i нiхто не хоче воювати за "Родiну i Сталiна".

Таке твердження було очевидним перебiльшенням, але воно вочевидь вiдображало популярнi суспiльнi настрої. Нiмцi ж у своїх чисельних зведеннях вiдзначали вiдсутнiсть патрiотичних устремлiнь в абсолютнiй бiльшостi радянських вiйськовополонених, якi вiдповiдали нiмцям, що не хотiли воювати "за колгоспний лад".

Забуті жертви війни. Радянські полонені 1941 року. ФОТО

Рiвень дезертирства знижувало як суворе покарання, так i страх за членiв своєї родини. Чим далi нiмцi просувалися вглиб, тим бiльше зростало дезертирство. Так, лише за 22-24 липня 1941 року у Київськiй областi було затримано майже 1300 дeзертирiв.

Ухиляння вiд призову набрало масових форм пiсля київської катастрофи Червоної Армiї, коли страх перед радянською системою значно знизився. У жовтні 1941-го у Ворошиловградi з повiсткою до вiйськоматiв iнодi приходило лише 10-20% вiд усiх призваних. Лише жорсткi дiї пo виловy уникаючих призову покращували статистику.

Не всi змобiлiзованi доходили до фронту. Масового розмаху набула втеча новобранців-червоноармiйцiв. Так, у Харкiвському вiйськовому окрузi часто втiкало вiд чвертi до половини усiх змобiлiзованих. Для припинення такого явища змобiлiзованi колони почали супроводжуватися озброєною охороною - майже як вiйськовополонені.

Очевидно, що бiльшiсть українцiв вiдверто не бажали воювати за радянську владу i вважали, що нiмецький режим не може бути гiршим за радянський, а радше буде кращим, i що "нiмцi також люди i дадуть нам жити".

Особливо велике сподiвання було серед селян на те, що нiмцi розпустять колгоспи i повернуть приватну власнiсть на землю - адже вони добре знали, що в Нiмеччинi жодних колгоспiв немає. Багато бiйцiв поспiшало дезертирувати, щоб устигнути на роздачу землi.

Такi настрої охопили навiть чимало комунiстiв. У Ворошиловоградськiй областi з понад 11 тисяч комунiстiв, якi залишилися пiд нiмецькою окупацiєю, бiля 7 тисяч зробили це свiдомо. Очевидно, вони вважали, що нiмцi не переслiдуватимуть їх, бо знають, що абсолютна бiльшiсть вступала в партію з кар'єрних мiркувань. Комунiсти в сiльськiй мiсцевостi також очiкували одержати дiлянку землi.

Багато сучасникiв згадувало, як вони вперше вiдчули жахливу бiднiсть сталiнського раю на тлі добре оснащених та вгодованих нiмецьких, i навiть iталiйських та угорських солдатiв. Все це справляло разючий контраст з радянськими пропагандистськими твердженнями про "пригноблений європейський пролетарiат".

Люди пам'ятали нiмецьку окупацiю 1918 року, коли нiмцi справили загалом позитивне враження - особливо з погляду на анархiю, яка настала пiсля того, як вони пiшли з України. Такi настрої охопили навiть частину євреїв, якi вважали що антисемiтизм нацистiв є вигадкoю радянської пропаганди, а тому не бажали евакуюватися.

Доходило до того, що - як згадує Юлiя Александровa - цiле її село, яке дуже натерпiлося в 1930-i роки, встало уздовж дороги, вiтаючи нiмцiв з квiтами та хлiбом та шпурляючи гiлляки та бруд в полонених червоноармiйцiв, яких нiмцi привели з собою.

Проте навряд чи така практика була поширеною - селяни не могли не знали, що абсолютна бiльшiсть червоноармiйцiв не були добровольцями i серед них могли бути i їхнi родичi.

Твердження про прихильне вiдношення бiльшостi українцiв до нiмцiв можна знайти I у величезнiй кiлькостi нiмецьких документiв.

Нiмецький офiцер родом з Галичини Ганс Кох, який володiв українською мовою, описував у своєму рапортi про поїздкy по Правобережнiй Українi, щo y ходi чисельних розмов з людьми вiн дiйшов до висновку як про слабку нацiональну свiдомiсть українцiв поза Галичиною, так i про їхнє в абсолютнiй бiльшостi прихильне вiдношення до нiмецької влади.

"Кияни почали глумитися над пам'ятниками Сталіну..."

Вiн указував на такi фактори, як покладання квiтiв на могили нiмецьких солдатiв навiть без санкцiї з боку влади, дружнє поводження з нiмцями тощо. Чисельнi нiмецькi звiти за 1941 рік малюють подiбну картину. Повiдомлення про реакцiю жителiв великих мicт вказують на бiльш стриману та вичiкувальну позицiю.

Але навiть у Києвi таємнi звiти стверджували про те, що абсолютна бiльшiсть мешканцiв столицi сподiваються на перемогу нiмецьких вiйськ. Iснує багато свiдчень про радiсне сприйняття принаймнi частиною киян вступаючих у мiсто нiмецьких воякiв, закидання їх квiтами тощо. Iснування сильних пронiмецьких поглядiв у Києвi непрямо пiдтверджувало i радянське пiдпiлля.

На цей же час припадають нiмецькi повiдомлення з сiльської мiсцевостi України та з Пiвнiчної Росiї про традицiю похоронного плачу та оплакування на похоронах загиблих нiмецьких солдатiв. Жiнки, якi оплакували вбитих нiмцiв, могли самi мати чоловiкiв чи синiв в лавах червоної Армiї.

Така практика дивувала навiть самих нiмцiв. Їхнi дiї випливали мабуть що з чисто християнських мотивiв оплакування загиблої Божої душi без огляду на сторону конфлiкту i нацiональнiсть. Та й вони розумiли, що нiмецькi солдати були так само мобiлiзованi на вiйну, як i червоноармiйцi.

Наприкiнець 1941-го нiмецькiй армiї та полiцiйним загонам вдалося в цiлому очистити всю Україну вiд партизанськиx загонiв, залишениx радянською владою окрiм окремих районiв Чернiгiвщини та Сумщини.

У своїх повiдомленнях нiмцi вказували на допомогу українського населення в боротьбi з партизанами, i що допомога партизанам здiйснювалася майже завжди лише через примус чи страх. Тим не менше на той час припадають першi акти вiдплати цiлим селам за справжню чи уявну допомогу партизанам.

Корюківка. Як нацисти знищили 7-тисячне місто "за допомогу партизанам"

Нiмецька полiтика у сферi релiгiї була одним з важливих елементiв, який справляв позитивне враження на (особливо сiльське) населення. Радянська влада вела нещадну вiйну на знищення релiгiї як такої i на початок вiйни православна церква як iнституцiя була фактично лiквiдована на територiї України в довоєнних кордонах.

Нiмцi швидко зумiли скористатися цим. Вони проголосили свободу вiросповiдання (на прaктицi досить обмежену) i релiгiйнi українцi були дуже вдячнi їм хоча б за це.

Вiдкриття церков, зачинених у 1920-30-тi роки, часто супроводжувалося церковними ходами та урочистими богослужiннями з iконами та портретами "фюрера-визволителя" i здравицями на честь нiмецької армiї яка бореться проти "безбожної влади сатани".

В подальшому як Українська Автокефальна Православна Церква, так i pусофiльська Автономна Православна Церква були одними з найбiльш вiдданих прихильникiв нiмецького правлiння аж до кiнця окупацiї.

На перших порах серед селян набуло популярностi вiшати портрети Гiтлера поруч з iконами на стiнах своїх помешкань. Така практика пiшла на спад вже на початку 1942-го.

Якщо на осiнь 1941-го абсолютна бiльшiсть українцiв сподiвалися на нормальне життя пiд нiмецьким правлінням, то їхнi сподiвання почали розбиватися oб брутальнi реалiї окупацiйного режиму. 

Німецький агітпроп про життя в окупованому Києві. ФОТО

Застосування колективної вiдповiдальностi за збройнi виступи та саботаж радянського пiдпiлля, морiння голодом жителiв великих мiст, брутальне вiдношення до радянських вiйськовополонених, брутальнi покарання за найменшi провини, депортацiя на примусовi роботи до Нiмеччини, та расово зневажливе ставлення до українцiв шокували людей якi не очiкували такої поведiнки вiд "поважної європейської нацiї".

Селяни були розчарованi фактичним збереженням колгоспiв i вiдновленням старих порядкiв, iнтелiгенцiя - закриттям унiверситетiв, обмеженням шкiльної освiти до 4-х класiв, тiсним iдеологiчним контролем, а також мовчанкою про нiмецькi плани щодо України. Робiтники бiдкалися жахливими умовами працi та поганим поводженням.

Особливо неприємне враження справляло на українцiв презирливо-зневажливе вiдношення нiмецьких службовцiв до "аборигенiв", надписи "лише для нiмцiв", вище становище мiсцевих осiб нiмецької нацiональностi (так званих фольксдойче).

Це все справляло разючий контраст з радянською владою, яка принаймнi на словах демонструвала повагу до людей. Оскiльки в сталiнськi часи роман "Хижа дядi Тома" був широко вiдомий, українцi часто порiвнювали своє життя пiд окупацiєю з чорношкiрими рабами.

Велике враження на настрої українцiв справила депортацiя населення на примусовi роботи в Нiмеччину. Ця програма почалася в сiчнi 1942, спочатку на добровiльних засадах.

Українці на примусових роботах у Третьому рейху. Скільки їх було?

Добровольцiв спершу не бракувало. Багато хто хотiв втекти зi зруйнованих вiйною голодних мiст чи подивитися на життя в буржуазнiй Європi. Дивлячись на добре вгодованих нiмецьких солдатiв, добровольцi думали що i їх нiмцi годувати будуть.

Проте добровольцiв скоро перестало вистачати, а тому вже з березня у Києвi почалaся примусова мобiлiзацiя. Тим не менше, i тодi бiльшiсть призваних не ухилялися, бо не вважали, що їх очікує щось погане.

Навiть в червнi 1942-го у багатьох випадках майбутнiх остарбайтерiв перевозили до Нiмеччини у незачинених вагонах та без охорони, бо майже нiхто не збирався тiкати i вони сприймали поїздку радже як туристичну екскурсiю.

Ситуацiя змiнилася, коли хворi та пораненi в результатi виробничих травм остарбайтери почали повертатися додому i розповiдати про брутальне поводження нiмцiв з "схiдними робiтниками", жахливi умови працi та регулярнi авiанальоти захiдних союзникiв.

Чутки, якi поширилися, дуже часто ще бiльше згущували фарби. Так, коли нiмцi почали масово набирати молодих дiвчат - поширився поголос, що їх набирають в борделi.

На початок 1943-го нiмцi перейшли до тотального набору усiх робiтникiв певної вiкової групи. Спочатку поголовнiй мобiлiзацiї пiдлягала молодь вiком вiд 18 до 21 рокiв. Пiзнiше цю планку розширили до вiд 16 до 23 рокiв. Отож ця мобiлiзацiя заторкнула майже кожну сiм'ю.

Згiдно з самими ж нiмецькими даними, на той час мобiлiзацiя в Нiмеччину почала сприйматися населенням майже як смертний вирок. Люди були нажаханi i намагалися уникнути виїзду любим чином. Ухиляння вiд призову, переховування по лiсах та горищах, втеча з ешелонiв, пiдробка документiв чи навiть навмисне калiцтво набули гiганських маштабiв.

"Мою бабусю врятували від відправки в Німеччину наші поліцаї"

Нiмецькi таємнi звiти фiксують поступове, але стабiльне погiршення у ставленні українцiв до окупацiйного режиму. На середину 1942-го нiмцi писали: якщо у 1941 роцi абсолютна бiльшiсть чекала на нiмецьку перемогу, то тепер оптимiзм змiнився на апатiю та зневiру i на зростаючу ворожiсть до нiмцiв.

Звiти за кiнець 1942-го i особливо за 1943 рік зазначають, що ворожiсть до нiмцiв почала охоплювати широкi верстви населення, особливо по мiстах. Пpo подiбну змiну настроїв щодо нiмцiв писало також у своїх звiтах бандерiвське пiдпiлля у Схiднiй Українi та i ряд iнших сучасникiв подiй. На зростаючу ворожiсть вказувало i радянське пiдпiлля.

Тим не менше з середини 1942 року став помiтним головний елемент настроїв громадськостi - бажання закiнчення вiйни без огляду на те, хто переможе. То там, то тут з'являлися "баби-гадалки" чи "ясновидящi ворожки", якi нiби-то прокидалися вiд глибокого сну i розповiдали, що їм було послане повiдомлення про те, що скоро закiнчиться вiйна.

Осiнню 1942-го, коли фронт стабiлiзувався пiд Сталiнградом та на Пiвнiчному Кавказi, нiмецькi звiти зафiксували поширення чуток у Києвi, нібито Сталiн та Гiтлер вирiшили укласти мирний договiр на зразок Брест-Литовського, за яким Україна мала вiдiйти до Нiмеччини, як i в 1918-му. З цього приводу очiкувалася промова Гiтлера. Киян охопила велика апатiя, щойно стало зрозумiло, що цi чутки - неправдивi.

В той же час зростаюча ворожiсть до нiмцiв не означала автоматичної прихильностi до радянської влади. Бандерiвський звiт з Марiуполя вказував на популярну фразу, яка пiдсумовувала погляди робiтництва: "От, якби цi на х*й пiшли, а тi бл*дi не прийшли". Iншi джерела вказують про iснування на селi бiльш пристойнiшої версiї цiєї фрази: "Дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося".

Ненависть до нiмцiв та небажання повернення радянської влади призводило до зародження рiзних чуток. І радянське, i бандерiвське пiдпiлля у своїх звiтах указували на поширення чуток на Донбасi пpo тe, що англiйцi незабаром висадять свiй десант тут з огляду на те, що пам'ятають про "спадщину Юза" - тобто про те, що вони органiзували промисловiсть на Донбасi за царату.

"Сталь у степу". Західні капіталісти прийшли на Донбас раніше від Ахметова

Самi нiмцi в 1943-му вказували що, хоча бiльшiсть населення i чекає на повернення радянської влади, але зi страхом. Багато хто не хоче бути мобiлiзованим y Червону Армiю чи бути покараним за ухилення вiд мобiлiзацiї в 1941-му. Iншi бояться помсти за початкове прихильне вiдношення до нiмцiв.

Один фактор справив помiтний вплив на поширення прорадянських настроїв. Наприкiнцi 1942 - поч. 1943-го Сталiн здiйснив досить значну iдеологiчну реорганiзацiю режиму.

Вiдбулося повернення офiцерських пoгонiв на зразок царської армiї, лiквiдацiя iнституту вiйськових комiсарiв, припинення агресивного атеїзму i вiдновлення патрiархату Росiйської Православної Церкви, наголос на росiйському нацiоналiзмi i навiть певному українському патрiотизмi (взяти хоча би лозунг "За Самостiйну Радянську Україну!").  

Все це створювало iлюзiю нормалiзацiї комунiстичного режиму у бiк помiркованостi. Сталінські нововведення призвели до поширення чуток про радикальнi змiни в Москвi, якi нiмцi зафiксували у всiх регiонах України.

Згiдно з чутками, колгоспи вже були скасованi i селяни одержали землю, комунiзм вiдкинуто як офiцiйну iдеологiю, а Червону Армiю остаточно перетворено на царську i її очолив виходець із родини Романових.

Деякi чутки навiть стверджували, що Сталiна було усунуто вiд влади чи застрелено. Вперше про iснування таких чуток згадала київська газета "Нове Українське Слово" у червнi 1942-го, спростувавши їх, але широкої популярностi вони набули саме наприкiнцi того року.

Нiмцi вважали, що радянське пiдпiлля навмисно роздмухувало такi чутки. Проте, найімовірніше, цi чутки були спонтаннi i вiдображали реальне сподiвання людей на краще життя за радянського режиму, що комуністи врештi зрозумiли свої помилки. Саме так люди пояснювали згаданi вище сталiнськi нововведення.

Нiмцi вважали, що саме цi чутки призвели до рiзкого посилення прорадянських симпатiй та очiкування на повернення Червоної Армiї аж до такої мiри, що навiть чимало працiвникiв нiмецьких установ в Харковi не хотiли втiкати з мiста, бо не вважали, що їм щось загрожує.

Харків часів нацистської окупації. Кольорові ФОТО

Згiдно з тими ж даними, популярнiсть таких чуток помiтно впала влiтку 1943-го, коли бiльше iнформацiї почало просочуватися про життя за лiнiєю фронту, але вони повнiстю не щезли.

З огляду на всi фактори, можна з упевненiстю вказати, що бiльшiсть жителiв великих мiст прихильно або навiть із радiстю сприйняли повернення радянської влади. Нiмецька окупацiя мало що їм принесла, окрiм страждань та злиднiв - за винятком певної частини пiдприємцiв та дрiбних ремiсникiв.

Значно складнiше казати про жителiв сiл та невеликих мiстечок, якi становили бiльшiсть тогочасного населення України. У цiлому матерiальний стан селян покращився за часiв окупацiї порiвняно з радянськими часами. Це сталося не так з доброї волi нiмцiв, як через те що нiмцi не мали достатньо ресурсiв для перевiрок та контролю i вiд них приховати збiжжя було легше.

Багато селян згадували що вони так заможньо не жили ще з часiв НЕПу. Тим не менше, вiдносне покращення матерiальних умов компенсувалося брутальним поводженням нiмецьких урядовцiв, якi часто вимагали вiд селян кланятися їм чи цiлувати руку i били за найменшої нагоди.

З iншого боку, далеко не всi урядовцi себе так вели. Карел Бергофф дiйшов до висновку, що на кiнець нiмецької окупацiї водороздiл проходив через поколiння. Тодi як молодь в цiлому з надiєю очiкувала на повернення радянської влади, то старшi особи - зi смутком на очах.

Одним із цiкавих i малодослiджених аспектiв нiмецької окупацiї є стосунки помiж українськими жiнками та нiмцями. Такi стосунки набули масового характеру i про них згадують майже усi сучасники. Згiдно з нiмецьким повiдомленням із Харкова, мало якого нiмецького службовця чи офiцера можна було зустрiти без української коханки.

Причини, якi штовхали жiнок на такi стосунки, були рiзнi. Однi твердили, що нiмецькi чоловiки є бiльш шляхетними i цивiлiзованiшими за українських i менше п'ють, iнших спонукала нестача чоловiкiв через мобiлiзацiю в армiю, ще iнших в нiмецькi обiйми штовхав голод чи бажання не бути депортованим в Нiмеччину.

За нiмецькими свiдченнями, поширенiсть таких стосункiв викликало невдоволення українських чоловiкiв. Воно проявлялося у рiзнi способи. Коли пiд час нальоту радянської авiацiї на Київ у червнi 1943 року постраждало чимало киян, у мiстi поширився вiршик, який нiмцi приписали радянському пiдпiллю: "Как же мне Киев не бомбить, коль моя жена с венгерцем спит" (у цей час в Києвi перебувало багато угорських солдат - союзникiв Нiмеччини, з якими у мiсцевого населення склалися приязнi вiдносини).

Особливу ворожiсть червоноармiйцi проявляли до дiвчат-остарбайтерiв наприкiнцi та пiсля закiнчення вiйни. "Ми за вас воювали, а ви в той час нiмцям вiддавалися" - ось приблизний лейтмотив такого ставлення.

Зґвалтування набули маштабного характеру. Так Вiкторiя Бабенко описує госпiталь одного з транзинтих таборiв для остарбайтерiв в Угорщинi, у якому перебувало декiлька сотень хворих, бiльшiсть з яких була заражена венеричними хворобами вiд групових зґвалтувань червоноармiйцями.

Солдати Червоної Армії ґвалтували навіть своїх співвітчизниць?

Багато iнших остарбайтерiв описують масовi зґвалтування та вбивства зґвалтованих чи скидання їх в рiчку Одер. Iншi згадують, що визволителi були бiльш грубiшими за нiмцiв. Навряд чи можна пiдрахувати навiть приблизно кiлькiсть зґвалтованих, але, вочевидь, мова йде принаймнi про десятки тисяч.

Одначе повернемося до українського населення пiд час нiмецької окупацiї. Важливим питанням залишається, якими ж були полiтичнi погляди українцiв i як вони сприймали радянсько-нiмецьку вiйну.

Багато очевидцiв пишуть, що українцiв об'єднувала ностальгiя за старими часами "царя-батюшкi Нiколая," якi символiзувалися спокiйним та забезпеченим життям. Такi настрої були популярнi по всiй Українi, навiть на Волинi. Саме популярнiсть таких поглядiв свiдчить про те, як вiдсторонено значна частина українцiв сприймала радянсько-нiмецьку вiйну.

Дуже цiкаву нагоду дiзнатися про погляди українцiв в часи вiйни дають нам листи помiж остарбайтерами чи їхніми родичами, якi не дiйшли до адресату i зараз зберiгаються в архiваx.

Український iсторик Тетяна Пастушенко у своєму дослiдженнi листiв односельчан одного з сiл Київщини зазначає, що радянська армiя ними не усвiдомлювaлaся як рiдна та своя армiя. У своїх листах вони називають їx "руськi" та "червонi" i змiна фронту описується дуже вiдсторонено.

До таких же висновкiв я прийшов, переглядаючи тисячi листiв остарбайтерiв, якi зберiгаються в бiблiотецi Гарвардського унiверситету. Цi листи, переважно написанi мешканцями сiльської мiсцевостi центральної України, свiдчать, що бiльшiсть із них дивилися на радянсько-нiмецьку вiйну як на вiйну двох далеких вiд них режимiв.

"Люди кажуть, що червонi зайняли Харкiв" - ось один зразок такого листа. Рiдко коли простежується iдентифiкацiя з однiєю iз сторiн вiйни. Набaгато бiльше їx цiкавилo, що нового на селi та в родинi тощо.

Зрештою, те ж саме можна сказати i про поведiнку бiльшостi українцiв пiд час вiйни. Вiйна сприймалася ними як природнє лихо, на яке вони не мають жодного впливу, але до якого потрiбно пристосуватися.

Волею долi мiльйони українцiв були мобiлiзованi в Червонy Армiю, i згодом почали себе iдентифiкувати з нею. Проте, якщо би нiмцi захотiли, вони, очевидно, так само змогли би мобiлiзувати мiльйони українцiв - як шляхом заохочення, так i погрозою помсти родичам, як це i робив радянський режим, змусити їх воювати на своїй сторонi.

Зрештою, сотнi тисяч українцiв Галичини було змобiлiзовані i воювали за так нелюбиму їм Польщу у 1939-му, а згодом i в Червонiй Армiї.

В Галичинi є багато родин, у яких одного було змобiлiзовано примусово в УПА, а другого - в Червону Армiю. Вони, як правило, нормально ставляться один до одного - бо розумiють що могло статися зовсiм навпаки. I одна, i друга сторона - i те ж саме можна сказати про нiмцiв - жорстоко карали за дизертирство, а тому у цiй ситуацiї люди мали дуже малий вибiр.

Зрештою, iсторик Жигмунт Бауман показав у своїй працi "Модернiсть та Голокост", як нацистам удалося змобiлiзувати євреїв задля їх власного винищення шляхом створення юденратiв - т.зв. "єврейської полiцiї" тощо. Його висновок дуже невтiшний - сучасна тоталiтарна держава, яка не рахується з жодними моральними принципами, може нав'язати людям свою волю навiть попри їхній спротив.

Нiмцям удалося депортувати в Нiмеччину приблизно стiльки українцiв, як вони i хотiли, попри масовий опiр. Радянськiй владi не вдалося змобiлiзувати в Червону Армiю понад 5,5 млн українцiв чи принаймнi евакуювати їх у 1941-му не так через масовий спротив, як через швидкий наступ нiмецької армiї. У 1943-44 роках такої проблеми вже не було i мобiлiзацiя пройшла значно успiшнiше...

Усвiдомлення того, що абсолютна бiльшiсть українцiв воювала в Червонiй Армiї не з iдейних причин, а тому що вони були змобiлiзованi i в них не було iншого виходу, безперечно, може допомогти подоланню "iсторичних воєн", пошуку "зрадникiв" i "переможцiв", а також виявитися стiйким бар'єром проти культу сталiнiзму та радянського режиму, до чого мiф Великої Вiтчизняної вiйни прямо чи непрямо веде.

Війна була великою. Але чи Вітчизняною?

Вивчення цих подiй показує, що їхні учасники були такими же звичайними людьми, як i всi решта. "Народ-переможець" чи "народ-герой" у своїй бiльшостi шукав нормального спокiйного життя, i в першу чергу намагався вижити y тiй страшнiй вiйнi.

P.S.: Коли цей текст готувався до друку, лiдер КПУ привернув до себе увагу ксенофобськими висловлюваннями щодо кримських татар, виправдавши цим сталiнську депортацiю їх у 1944. Лiдер комунiстiв не сказав нiчого нового - ця теза є дуже популярною серед росiйських нацiоналiстiв та сталiнiстiв.

Так, кримськi татари складали непропорцiйно великий вiдсоток у створених нiмцями полiцiйних формуваннях. Проте це було результатом свiдомої полiтики нiмцiв з огляду на рiзнi обставини - перш за все спроби справити хороше враження на Туреччину, яку Нiмеччина намагалася переконати вступити у вiйну на своїй сторонi, певною прихильнiстю до тюркських народiв.

Нiмцi так само придiляли велику увагу створенню полiцiйних та вiйськових формувань з тюркських народiв Поволжжя з числа радянських вiйськовополонених.

Дiйсно, у своїх рапортах нiмцi вказували на особливу прихильнiсть до них кримських татар. Проте на середину 1942 року вони писали, що росiйське населення також "боїться повернення бiльшовикiв" i "зiтхнуло з полегшенням" пiсля того, як нiмецька армiя встановила повний контроль над пiвостровом.

Бiльш важливим є проте iнший фактор. Нiмцi також писали про особливу прихильнiсть до них жителiв Донщини та Кубанi. З числа донських та кубанських козакiв було створено чимало вiйськових формувань. Тим не менше, Сталiн не депортував жителiв Краснодарського чи Ставропольського краю i Ростовської областi. Проте така сумна доля спiткала калмикiв.

Без сумнiву, у випадку депортацiї "малих народiв" головну роль вiдiгравала все зростаюча iдентифiкацiя Сталiна з росiйським нацiоналiзмом i пiдозра до "iнородцiв".

Читайте також: "Яким має бути український погляд на Другу світову. Думки істориків"

---------------------------

Наукова ЛІТЕРАТУРА та ДЖЕРЕЛА, якi згадуються у статтi:

Karel C. Berkhoff, "Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine Under Nazi Rule" (2004);

Федiр Пiгiдо-Правобережний, "Велика Вiтчизняна вiйна: спогади i роздуми очевидця" (2002)

Iван Майстренко, "Iсторiя мого поколiння: спогади учасника революцiйних подiй в Українi" (1985)

Григорiй Костюк, "Зустрiчi i прощання", том 2 (1998)

Julia Alexandrow, "Flight from Novaa Salow: Autobiography of a Ukrainian Who Escaped Starvation in the 1930's Under the Russians and Then Suffered Nazi Enslavement" (1995)

Виктория Бабенко, "Назад к Врагам" (2003)

Тетяна Пастушенко, "Про що листувалися мiж собою українськi примусовi робiтники в Нiмеччинi в роки другої свiтової вiйни" // Сторiнки воєнної iсторiї України (2002)

Нiмецькi документи, згадані в цій статті, в бiльшостi своїй знаходяться в ЦДАВО України. Це перш за все фонд Рейхскомiсарiату "Україна" (3206) та "Схiдного Мiнiстерства" Розенберга (3676), i меншою мiрою фонди в Київському обласному архiвi (2320, 2356).

Цi документи мiстять чисельнi звiти нiмецьких органiв влади та полiцiї безпеки (Sicherheitspolizei-und-SD) про ситуацiю в регiонах та настрої українського населення.

Нiмецькi документи з харкiвського та житомирського обласних архiвiв, а також з московського "Особого Архива" автор статтi досвiджував у бiблiотецi унiверситету в Гарвардi, де вони є наявнi в електроннiй формi.

Радянськi документи, якi згадуються в цій статті, є наявнi у ЦДАГО України (57; 1, опис 22). Також див. Юрiй Нiколаєць "Моральний стан червоної Армiї в Українi в перший перiод вiйни проти нiмецько-фашиських загарбникiв. Дезертирство i боротьба з ним" (1998); Roger Reese, "Stalin's Reluctant Soldiers: A Social History of the Red Army, 1925-1941" (1996).

Використанi звiти бандерiвського пiдпiлля в Схiднiй Українi знаходяться у ЦДАВО (3833), переважно опис 1, справа 113.

На релiгiйну тему, крiм нiмецьких документiв, автор використав данi архiву отця Мiненка, який знаходиться в архiвi унiверситету Альберти в Едмонтонi.

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків

Петлюра без бронзи, але у кольорах

Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Незаперечним лідером українського національного руху він став року 1919.