Леся Бондарук: «Справа Юрія Дмитрієва не в обвинуваченні, а в замовленні проти нього…»

«Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з «гебешною удалью» викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно… А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія «екстремізму», під цю дудку відбуваються найпідліші речі…»

Фото Людмили Роспопи

22 липня цього року Петрозаводський міський суд засудив дослідника сталінський репресій Юрія Дмитрієва до 3,5 років колонії суворого режиму.

У грудні 2016 року проти голови карельського "Меморіалу" порушили кримінальну справу про виготовлення дитячої порнографії. Дмитрієву інкримінували 9 світлин, виявилених в його комп'ютері, на яких його прийомна дочка зображена без одягу.

Історик стверджує, що фотографував хворобливу дівчинку оголеною для контролю її розвитку й звітування перед опікою. У квітні 2018 року Дмитрієв був виправданий Петрозаводським міським судом за статтями про порнографію та розпусні дії, проте був засуджений до двох з половиною років обмеження волі за обвинуваченням у зберіганні зброї.

14 червня 2018 року виправдальний вирок скасований Верховним судом Карелії. У засіданні прокуратура надала результати нового психологічного обслідування дівчинки, про яке ані Юрій Дмитрієв, ані його адвокат не знали і яке було зроблене вже після ухвали суду першої інстанції (експертиза, проведена під час слідства в 2017 році, встановила, що своїми діями Дмитрієв не завдав дитині жодної шкоди). Справу відправили на додаткове слідство у зв'язку із "нововідкритими обставинами".

27 червня 2018 року правоохоронці затримали Дмитрієва на одному з постів ДПС на виїзді з Петрозаводська. Формально Дмитрієв порушив підписку про невиїзд із Петрозаводська, яку, як запобіжний захід, йому обрав Верховний суд Карелії.

30 червня 2018 року Юрію Дмитрієву поставили обвинувачення за п. "б" ст. 132 КК РФ (насильницькі дії сексуального характеру стосовно особи, що не дійшла чотирнадцятирічного віку).

22 липня ц.р. Дмитрієва виправдали за статтями про виготовлення порнографії, зберігання зброї та розпусні дії, але визнали винуватим у насильницьких діях сексуального характеру стосовно прийомної дочки.

 
Юрій Дмитрієв, який знайшов Сандормох 
Фото надане Лесею Бондарук

Оскільки Дмитрієв провів у СІЗО більше за три роки, він вийде на свободу у листопаді. "Історична правда" поспілкувалась із кандидаткою історичних наук, журналісткою, співробітницею Українського інституту національної пам'яті (м. Луцьк) - Лесею Бондарук про самою Юрія Дмитрієва, його справу та чого слід чекати у майбутньому.


– Лесю, ми з Тобою вже давно знаємось, обидвоє історики. Також я знаю про Твою дружбу із російським істориком Юрієм Дмитрієвим. Розкажи, як ви познайомились? Можливо, щось про п. Юрія, чого ми не знаємо із інтернет-повідомлень, газетних шпальт, чи журналів.

У серпні 2003 року я їздила на дні пам'яті у Сандармох і Соловки. Це була унікальна поїздка. 17 років поспіль (до 2014 року) українці їздили вшановувати пам'ять загиблих земляків в урочищі Сандармох і на Соловки.

Але у цій делегації із 40 осіб більшість була молодь (студенти факультету журналістики КНУ імені Шевченка) і журналісти, кобзар Тарас Компаніченко, а також родичі загиблих на Соловках і колишні політв'язні та дисиденти – Надія Світлична (тоді ще громадянка США), Микола Матусевич, Василь Овсієнко. А ще прекрасний духовний наставник – отець Володимир (Черпак), тоді настоятель Свято-Покровської Подільської церкви, а нині архієрей Православної церкви України (до 15 грудня 2018 – єпископ Української Автокефальної Православної Церкви).

За час подорожі ми здружились у своєрідне Соловецьке братство. Коли нас побачили на Соловках росіяни, то реакція (переважно людей літнього віку) була цікавою: петербуржці дружньо зраділи, а москвичі щиро дивувалися, побоюючись, що в наступні роки ми перетворимо поїздки на Соловки у масове паломництво патріотичної молоді.

Дорогою в Сандармох ми зупинилися на ночівлю в Петрозаводську. Там нас дружньо приймали члени Товариства українців "Калина" на чолі з Ларисою Скрипніковою. Серед них був і російський історик Юрій Дмитрієв. Ми того вечора мали можливість всі перезнайомитися і багато спілкувалися. А наступного дня були пропам'ятні урочистості в Сандармосі.

Я там купила книжку Дмитрієва "Беломорсько-Балтийський водный мир (от замыслов до воплощения)". У цій книжці є його дослідження про першого головного інженера каналу, репресованого українця, професора Анатолія Оксамитного.

 
Леся Бондарук і Юрій Дмитрієв, Сандармох, 2003 рік 
Фото надане Лесею Бондарук

Після панахиди неподалік пам'ятника з написом "Люди, не убивайте друг друга" ми сиділи на пишному карельському мохові, просякнутому на кілька метрів кров'ю невинно убитих 1111 політичних в'язнів, і писали інтерв'ю. Юрій Дмитрієв розповів, як відбувалися пошуки цього "звичайного місця розстрілів" – так називали Сандармох у документах.

На моє запитання, чому він цікавиться темою поховань жертв злочинів радянського тоталітаризму, Дмитрієв відповів: "Я люблю таємниці і знаходити їх правдиву розв'язку в майже недоступних місцях, зокрема, в архівах. Коли я вперше зіткнувся з цією справою і побачив незацікавленість, нерозуміння і безсилля влади, то були пропозиції залишити все це напризволяще.

Я відповів: "Це ж люди, яких треба як належить поховати". "А хто цим буде займатися?", – запитали мене. Тоді я й взяв на себе ініціативу. Щоб довести, що у Сандармоху лежать жертви радянського терору, довелося півтора року боротися із прокуратурою".

А тоді, у далекому 2003-му, ми обмінялися електронними адресами і далі листувалися. Він описував про свої нові пошуки на Соловках та у Карелії, як облаштовували цвинтарі на віднайдених забутих похованнях політв'язнів ГУЛАГу.

В одному з таких листів Ю.Дмитрієв розповів: "Майже все минуле літо (2005 рік – Л.Б.) провів на 8 шлюзі Біломорсько-Балтійського каналу – облаштовували з друзями табірний цвинтар, який знайшли минулого року (більше 10 га, більше 1000 могил).

Що змогли зробити – зробили. Почистили ліс, розмітили та проклали доріжки, побудували три містки через струмки та річки, встановили хрести і пам'ятну плиту, зробили підрахунок могил та інше. І як ти думаєш, за чиї кошти?

Правильно думаєш – все літо крутилися на ті гроші, що виручали від продажу моєї книжки на Біломорканалі. А уряд в кінці вересня компенсував – четвертину від затраченого… Ну й біс з ними, зате тепер є куди людям прийти…

 
Юрій Дмитрієв під час розкопок жертв комуністичного режиму 
Фото надане Лесею Бондарук

Тепер сиджу і "творю" ще одну книжку про Сегежлаг. Передісторія створення цієї книжки така: у позаминулому році прислали мені колеги оцифровані знімки карток частини картотеки ув'язнених Сегежлага, які були знайдені в архіві Нижньо-Тагільського райкому КПРС.

Як вони туди потрапили – хто зна. Але виявилося їх там біля трьох тисяч, і, за дивним збігом обставин, в основному всі на ув'язнених жінок. Майже рік я розшифровував і заносив у базу даних. Потім склав список і назвав його "Невільниці Сегежлага". (Сегежа – це місто в Карелії, в'язні будували там перед війною Сегежзький лісохімкомбінат).

Списочок вийшов сторінок на 200, але видавати його окремою книжкою за кошт бюджету не вийде – через останні російські перетурбації і монетизацію повністю припинено фінансування програми книговидання.

Довелося підбирати документи і розповідати ще і про сам комбінат, його будівництво, про випуск першої продукції та інше. З нагоди 60-річчя перемоги прийшлося ще додати історію комбінату в роки війни (зараз тільки під війну можна грошики на книжку віднайти).

От сиджу і зараз намагаюся "запхнути" під одну обкладинку все – і про табір розповісти, і про зеків, і про війну з її прибамбахами. За результатами книжки, думаю, з'явиться в Сегежі ще один пам'ятник або пам'ятна дошка. Для нинішніх мешканців Сегежі цей період історії – суцільна біла пляма. Ну що ж, будемо розфарбовувати…"

Дмитрієв завжди цікавився Україною, вболівав за її справи. Україна йому зажди є близькою за духом. Розповідав, що у молодості кілька років жив на Чернігівщині.

Під час Помаранчевої революції в Україні Юрій Дмитрієв писав: "Про висвітлення виборів в Україні російськими ЗМІ я й говорити не хочу… Кремль зробив ставку на букву Я. Підкреслюю, не Росія, а Кремль. Відчуй, як кажуть, різницю…

 
Юрій Дмитрієв 
Фото олени халімон

Картинку дивився без звуку, бо коментарі було слухати просто гидко. Напередодні переголосування відзначали у нас ювілей хору "Українська пісня", був великий і гарний концерт. Прийшов я на нього з помаранчевою квіткою на лацкані жакета…

Деякі "наші", пардон, "хохли" дивилися на мене як на зачумленого: "Ти що за Ющенка? Ти що телевізор не дивишся?" Та й зараз, після Перемоги, російські ЗМІ продовжують, сподіваюся, що за інерцією, говорити про події в Україні в темних барвах… воно й зрозуміло, і стратегічні запаси України з-під контролю вийшли, і, найголовніше, бояться, як би наш народ ближче до виборів не зробив інший, не кремлівський вибір".

В іншому листі Юрій Дмитрієв якось написав: "Вірте: Росія – це далеко не один обнаглілий Кремль, в Росії також нормальні люди живуть, і вони, ці нормальні люди, бажають вам щастя".


Чи відомо Тобі про певні утиски чи переслідування п. Юрія з боку "ґебешників" до подій, про які ми всі вже знаємо. Коли це все почалося?

Протягом останніх 30 років Юрій Дмитрієв досліджував радянські репресії, був головою карельського товариства "Меморіал". Він завжди був із "гебешниками" різким і вимогливим, інакше не зміг би добитися доступу до багатьох документів. Він буквально їх діставав своїми запитами.

Юрій Дмитрієв за характером не лише правдолюб, а й правдоруб. У серпні 2014 року на днях пам'яті в Сандармосі під час виступу перед громадськістю Юрій Дмитрієв сказав, що в Україні відбувається російська агресія, що Кремль руками російських солдатів окупував частину Донбасу і розв'язав війну з Україною (є відео цього виступу). Тож вороги у нього були завжди. Але він вперто далі робив свою велику справу.

Перший арешт 13 грудня 2016 року його колеги пов'язують із обіцянкою історика створити карельський "список катів" як продовження проекту Міжнародного товариства "Меморіал" з оприлюдненням бази імен та біографій працівників НКВД 1930-х років.

Вони розповідають про те, що Дмитрієва останнім часом часто допікали дзвінками родичі енкаведистів, які не хотіли такої "слави". Він навіть очікував, що на нього можуть напасти й побити.

Але, як помсту, йому обрали не просто арешт за щось конкретне (зберігання вогнепальної зброї – одне зі звинувачень за знайдений старий обріз гвинтівки), а заплямування його чесного імені таким чином, щоб назавжди посіяти сумнів щодо Дмитрієва, зламати морально якщо не його, то його рідних і близьких, налякати друзів.

Юрія Дмитрієва колись виховали прийомні батьки. І він, маючи уже дітей та онуків, вирішив "віддати борг". Удочерив дівчинку, яку ніхто не хотів забрати з дитбудинку, бо вона була настільки кволою, що не вірили, що виживе.

Він її лікував і виходив. А щоб не було жодних претензій, за порадою соціальних служб, вів щоденник спостережень за здоров'ям доньки. Якось, коли нікого не було вдома, хтось заліз у його квартиру і з комп'ютера поширив 9 фото дитини з того щоденника в інтернеті.

А потім – арешт (за доносом!!!) і звинувачення "в поширенні порнографії". Серед них – фотографія, де двоє маленьких дівчаток (прийомна донька і онучка) голяка біжать у ванну купатися!

 
Юрій Дмитрієв із прийомною донькою 
Фото надане Лесею Бондарук

Історику загрожував термін – 15 років ув'язнення. Сам Дмитрієв у залі суду назвав обвинувачення "сюрреалізмом" і "заказухою". Доньку у нього відібрали: її хотіла забрати хрещена мати, але віддали бабусі, а та знову відправила її в дитбудинок.

Майже два роки арешту, психіатрична експертиза у Москві (особливий вид приниження, який у радянські часи застосовували до дисидентів), суди… На кожне судове засідання приїжджали його друзі й аплодували йому дорогою в залу засідань, щоб підтримати. Багато відомих діячів науки і культури Росії, України та багатьох інших країн світу писали листи на підтримку.

5 квітня 2018 року Юрія Дмитрієва було виправдано. Дали лише 2,5 роки за незаконне зберігання зброї, але з урахуванням відсидженого в СІЗО, йому лишилося 3 місяці умовно.

Хороші адвокати, надійні друзі, підтримка зі всього світу – усе це розвіяло абсурдне обвинувачення в суді. Цікаво, що студенти московської кіношколи, які працювали з Дмитрієвим в різних експедиціях, першими скинулися грішми на оплату послуг адвоката. Але я йому ще тоді казала, що його справа не в обвинуваченні, а в замовленні проти нього.

Після звільнення він пробув кілька місяців вдома і його арештували вдруге 14 червня 2018 року. Прокурори подали апеляцію, а бабцю прийомної доньки заставили написати потрібну їм заяву і виступити в суді.

Виправдальний вирок відмінили. Знову роки судів, акції громадської та міжнародної підтримки: про цю справу говорять на Раді Європи, на захист Дмитрієва виступили нобелівські лауреати…

 

22 липня 2020 року Юрія Дмитрієва засудили на 3,5 роки. В останньому слові він просив виправдати його: "Нічого шкідливого щодо Наташі я не дозволяв і не міг собі цього дозволити".


Зараз матиму дещо провокативне питання… Дмитрієв справді відомий історик, але я знаю ряд істориків в Росії, які не мають аж таких проблем із "ґебнею". Свого часу я розмовляв із товаришем, австрійським журналістом, який працює як політичний оглядач по регіону РФ і він мені розповів, що насправді – це перегини на місцях. Тобто карельські ефесбешники дещо більші чекісти, ніж скажімо "пітєрські". На Твою думку, чи це так? І чи Ти думаєш, що це є пряма державна вертикаль репресій, чи дійсно місцеві "перегиби"?

Я думаю, що перед карельськими спецслужбами із Кремля поставили не просто одне завдання, а цілий план заходів. "Закрити" і "скомпрометувати" Дмитрієва було першим пунктом. Важливим, але навіть не головним.

Коли вся увага була зосереджена довкола його виправдання і звільнення, в урочищі Сандармох, де покоїться прах, за даними Ю. Дмитрієва, від 7 до 9 тисяч людей 60 національностей і 9 релігійних конфесій (серед них 677 українців) кремлівські "дослідники" проводили свої розкопки. Робиться все, щоб заперечити наслідки діяльності радянського тоталітаризму.

5 серпня 2016 р. на День пам'яті у Сандармох вперше за 19 років не приїхали чиновники Республіки Карелія! У 2019 р. Російське воєнно-історичне товариство на прохання Карельського мінкульту "перекопало" Сандармох, щоб заперечити, що там були поховані політичні в'язні ГУЛАГу.

 
Юрій Дмитрієв у Сандормосі 
Фото надане Лесею Бондарук

І, як результат, видали висновок, що там поховані радянські партизани, розстріляні фінами. Якби Ю. Дмитрієв був на волі, він би впевнено документами і фактами заперечив усі нісенітниці цих псевдодослідників.

Місцеві ефесбешники, виконуючи волю Кремля у справі Дмитрієва і Сандармоху, зробили собі кар'єру. Генерал-майор Анатолій Сєришев, керував УФСБ Карелії з 2011 р. і запам'ятався політичними розправами над опозиційними політиками із партії "Яблуко" і бізнесменами, які підтримували попередню владу.

Після ув'язнення Дмитрієва його призначили заступником керівника Федеральної митної служби. У цей час він не встиг вплинути на суд у Петрозаводську, а тому суддя винесла справедливе рішення.

Але потім президентська комісія в Кремлі судді Марині Носовій, яка виправдала Дмитрієва, не затвердила узгоджений раніше перехід на роботу з Петрозаводського міського суду до Верховного суду Карелії. А генерал Сєришев пішов на підвищення: влітку 2018 р. став членом кількох комісій при президенті, а деякі й очолив – зокрема, комісію з державних нагород, с питань громадянства, по кадрах МВД.

У цьому намаганні переписати історію Сандармоху відбулося і вбивство. Після арешту Юрія Дмитрієва посадили за таким же принизливим і видуманим звинуваченням його друга, історика Сергія Колтиріна.

Сергій Колтирін був директором Музею Біломорканалу у м. Медвєжогорськ. Я добре пам'ятаю його, бо саме він провів для української делегації у 2003 році прекрасну екскурсію і Біломорканалом, і музеєм. Саме він зумів зібрати унікальні експонати для експозиції.

Щоб принизити історика Колтиріна, міська влада призначила його керівником нових розкопок у Сандармоху. А він боровся проти їх проведення! Тоді його в жовтні 2018 р. арештували, звинуватили у педофілії та засудили на 9 років ув'язнення. Він мав четверту стадію онкозахворювання, тож вирок був смертельним. 2 квітня 2020 року Сергій Колтирін помер у тюремній лікарні.

 
Сергій Колтирін


Чи можна провести певні паралелі із процесом над Дмитрієвим із такими ж переслідуваннями істориків в Україні в період Януковича?

У нас були такі справи у цей час. Це справа Руслана Забілого зі Львова. Але наше громадянське суспільство більш дружне й змогло відстояти Руслана. А те, що такі ж російські тенденції та методи були – факт. Та й дії судів і міліції часів Януковича були такі ж, як у Росії.

Думаю, що сьогодні правда про справу Дмитрієва має дати чіткий сигнал українцям про те, у чому саме сьогодні Україна – не Росія. Щоправда, нинішня влада у справі Шеремета, дівчат-волонтерок – теж працює за російськими лекалами.


Зараз відомо, що з урахуванням часу, який Дмитрієв провів у СІЗО та Вироку, йому прийдеться відсидіти ще десь півроку. Як на Твою думку, що робити далі? Чи залишатися в РФ чи емігрувати, адже судячи зі всього, йому спокійного життя не дадуть…

Коли Дмитрієва арештували, я одразу у 2016 р. написала йому листа підтримки. І вислала не в СІЗО, а на домашню адресу українця з Петрозаводська Андрія Литвина, з яким постійно спілкуюся у Фейсбуці. Пройшло кілька місяців – і лист повернувся з печаткою і написом: "нє проживаєт".

Ми були дуже здивовані, але стало зрозуміло, що листи з України блокуються. Тоді я свій лист сфотографувала і вислала Андрію через Фейсбук. Він передав його через адвоката Дмитрієву. А той так само передав мені відповідь.

 
Уривок листа від Юрія Дмитрієва 
Фото надане Лесею Бондарук

Ще у 2006 р. електронкою Дмитрієв писав про еміграцію: "Сам поки що за кордон не збираюся. Сама розумієш, є у мене і важливі справи, і серйозна робота – робити так, щоб це суспільство трохи більше думало і мало совість.

Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з "гебешною удалью" викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно…

А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія "екстремізму", під цю дудку відбуваються найпідліші речі…". А потім все так і сталося щодо нього.

Коли його виправдав суд, я пропонувала переїхати в Україну. Тим більше, що справ спільних у нас чимало. Але він все ж хотів добитися правди там, на місці, відчував підтримку друзів там.

Думаю, що й тепер, коли він вийде, то спокою йому не дадуть. І треба буде щось думати… Але головне, щоб він вийшов здоровий і живий. Ми всі його чекаємо.

 
Юрій Дмитрієв 
Фото надане Лесею Бондарук


Ну і, мабуть, наостанок, на Твою думку, чи можна щось зробити зараз? Чи дасть щось міжнародний тиск на Путіна і чи допоможе це скорішому звільненню Дмитрієва?

– Не вірю, що швидше вони його звільнять. Хіба щось би сталося. Але про це страшно думати. Повторю, справа не в обвинуваченні, а в замовленні. Важливо, щоб від Кремля до Петрозаводська щодня знали, що за долею Юрія Дмитрієва стежать мільйони людей з усього світу. І якщо з ним щось станеться – їм не вибачать. Ця увага й нагадування – запорука його безпеки і життя. А Дмитрієв – не зламається. Він сильна й праведна особистість.


- Дуже дякую Тобі за розмову. Надіємось і віримо, що слова Дмитрієва: "Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня" таки збудуться…

І Тобі дякую. Так, надіємось і віримо.

ОУН і Тайвань проти комуністів та Пекіна

Наприкінці 1956 року з Великої Британії відбув корабель у Південно-Східну Азію, на борту якого перебували Юліан Заблоцький (керівник дипломатичної місії) та Володимир Косик (заступник керівника). До Тайбею, столиці острова, вони прибули 25 лютого 1957 року

«Людина, що не має померти». Міф про Муссоліні

Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася через руйнівний результат воєнних операцій

«Расстрелян за националистическую деятельность…»: таємниця смерті Петра Франка

Петро Франко був розстріляний. Однозначно, що сталося це не швидше 6 липня 1941 р… Про конкретну дату страти поки що залишається лише здогадуватися…

Як Василя Стефаника було врятовано від страти

Я йому представився й сказав, що їдемо на розмову в "пруському" штабі, висловив я при тому надію, що все буде тепер добре, судячи по прихильних словах шефа штабу. Стефаник одначе приймав мої слова холодно, а вкінці запитався мене на ходу до авта:
— Коли Ви кажете, що Ви УСС, то скажіть мені, чи мене зараз розстріляють, чи ще будуть мучити?!..