Дмитро Донцов. Нотатки на сторінках біографії і творів

ОУН, котра значною мірою сформувалася завдяки Донцову, насправді була для нього невизнаним бастардом. Його публіцистика, й без того значною мірою стихійна, пройшла через профанську інтерпретацію в ОУНівській ідеологічній референтурі. Однак інколи Донцов вражав своїм раціоналізмом.

У тому, що ідеологом українського націоналізму вважається росіянин (принаймні наполовину) за походженням, при бажанні можна узріти парадокс і іронію долі водночас.

Його батько, Іван Дмитрович (бл. 1840-1894), був великим мелітопольським домовласником і успішним комерсантом. Він займався продажем сільськогосподарських машин. Був обраний міським головою Мелітополя, однак помер, так і не обійнявши посаду.

Мати походила зі змішаної німецько-італійської родини. Так що вважати Дмитра Донцова (1883-1973) етнічним українцем навряд чи доречно.

Сам він з усіх сил заперечував своє російське походження. У родині навіть побутувала легенда, згідно з якою, Донцови походили від русифікованих нащадків якогось слобожанського полковника Федіра Донця. Переказ цей однак не підтверджується документально.

Донцови були російськомовними, але цікавилися українською культурою, читали українські книжки, відвідували гастролі українських театрів у Мелітополі. За словами самого Дмитра Донцова, в його особистій українізації зіграли роль твори Гоголя, Шевченка, Пантелеймона Куліша та Олексія Стороженка.

Ще будучи студентом, Донцов мав репутацію людини ерудованої. Його начитаність видавали часте цитування інших авторів і згадування гучних імен. У подальшому ця схильність проявлялася практично в усіх його творах.

"Він пересипав мову чужоземними цитатами і відразу заімпонував мені такою ерудицією", - згадувала його сучасниця Надія Суровцева. Чи не цим же він, до речі, підкорив Олену Телігу? – поголоски про роман якої з Донцовим гуляли в українському емігрантському середовищі та й зараз не дають спокою дослідникам.

 
Дмитро Донцов та Олена Теліга

Завелика кількість цитат відомих людей і згадок про них на погонний метр тексту може свідчити теж не стільки про ерудицію автора (у випадку Донцова вона незаперечна), скільки про брак уміння чітко сформулювати власну думку власними ж словами.

Те, що підкорювало фанаток Дмитра Донцова, насправді могло крити в собі потребу психологічної опори у вигляді посилань на загальновизнані авторитети. Мабуть недарма в 1933 році католицький журнал "Дзвони" характеризував Донцова як "безперечно найбільшого еклектика – збирача ідей, якого знає українська публіцистика".

Аналітик із Донцова був у цілому посередній – якщо не сказати "ніякий". Хоча у трактуванні деяких проблем він дивує раціоналізмом і навіть практицизмом. В цьому сенсі праця "Підстави нашої політики", видана в 1921 році у Відні по слідах поразки української національної революції – взагалі блискуча.

Можливо, навіть взагалі найкраща в усьому доробку Донцова. У ній містяться надзвичайно рідкісні для автора влучні й точні дослідження причин невдач і катастрофи тогочасного визвольного руху.

Тут і критика беззубості тодішніх державотворців і їхнього нерозуміння необхідності армії, і їхньої зараженості марксизмом, який для них не пройшов безслідно, і (відтак) загравання з більшовиками, і надмірної пов'язаності з російським демократичним рухом, і тверезий погляд на стосунки з Польщею.

Донцов, таким чином, представив розлогу картину чинників, що завели український визвольний рух 1917-1921 років до краху ще від його початку.

До речі, щодо Польщі. Донцов не був аж так беззастережно налаштований проти неї. Цей стереотип розповсюджений як серед українців, так і поляків. Натомість автор "Підстав нашої політики" вважав московську загрозу спільною для обох народів:

 

"Польща? Маємо з нею багато неполагоджених рахунків і тут, і там. Але все це конфлікти локального значення, які, незважаючи на свою важність, ніколи не зможуть наповнити собою поняття колективного ідеалу, не лише частини, а цілої нації… Російський імперіалізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні політичні центри".

Таке бачення Донцовим українсько-польських стосунків обурювало навіть тих, хто, здавалося б, безперечно визнавав його авторитет. Володимир Мартинець, один з "отців-засновників" ОУН, звинуватив автора "Підстав..." у закладанні "ідеологічних підвалин під полонофільські політичні концепції".

Але для міжвоєнної Польської держави Донцов не був "своїм". Ув'язнення в Березі Картузькій – найкраще тому підтвердження.

"Класикою жанру" від Донцова, безперечно, вважається його праця "Націоналізм" (1926 рік) - "настільна Біблія" ОУН. Це не була stricte політична програма, радше зразок есеїстичної еклектики, намагання поєднати непоєднуване – романтику і аналіз, претензію на аристократизм і ледь не абсолютизацію ролі мас. За оцінкою того ж Володимира Мартинця,

"Націоналізм" Донцова не був навіть закінченою світоглядовою системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто? як? коли?)... не тільки не цікавила його, а неначе взагалі не існувала для нього.

Уявлення ж про "пізнього" Донцова найліпше дає його книга "Дух нашої давнини" (вперше вийшла друком у серпні 1943 року). Намагаючись розтлумачити в ній "вину бідствія" України, Донцов не виявився надто оригінальним.

З одного боку — безліч самоповторів. Критика беззубості інтелігентської еліти початку ХХ століття, просування ідеї "касти ліпших людей" як провідної верстви суспільства, міркування про створення відповідної "орденської" структури з суворим відбором тощо — все це можна було зустріти і в більш ранніх роботах.

З іншого — відверте замилування створеним його, Донцова, власною уявою образом української багатовікової минувшини. Образом, безнадійно далеким від того, що ми знаємо зараз про ті часи – далеко не завжди й не в усьому славні.

З пасіонарієм-публіцистом поступово уживався – а пізніше й узагалі заступив його – нудний ерудит, імпровізуючий не стільки власними ідеями, і то раніше вже висловленими, скільки "семплами" з класиків.

 

Безглуздо однак заперечувати роль Дмитра Донцова у формуванні українського інтелектуального руху, а відтак і політичних рухів визвольного напрямку. Яскрава подача й хист його текстів та публічних виступів були підпорядковані чіткій провідній ідеї.

В її основі лежали, як писав біограф Донцова, журналіст і публіцист Михайло Сосновський, "український національний інтерес, справа української державності, чи, як Донцов це постійно підкреслював, "власновладства нації"".

Ефектна, часто гіпер-метафорична публіцистика Донцова була приправлена чималою порцією романтизму, а подекуди й містицизму. "Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда… Вона вмерла від того внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – сю маленьку жінку з душею скованого Прометея"... Цей і подібні пасажі справляли враження, особливо на молодь.

За оцінкою соратника Степана Бандери, Миколи Климишина, діяльність саме Донцова, а також лідера ОУН Євгена Коновальця "мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках бурем­ного ХХ століття". Виникло навіть таке визначення, як "школа Донцова", авторкою якого вважається відома діячка "бандерівської" ОУН Дарія Ребет.

Але Донцов був передусім публіцистом і літературним критиком. І ніколи — ані науковцем, ані філософом (зрештою, він і не вважав себе ні тим, ні другим). І тим більше — політиком.

У передмові до біографії Донцова, написаної Михайлом Сосновським, головний редактор журналу "Сучасність" Богдан Кравців (перший, ще до Степана Бандери, крайовий провідник ОУН на західно-українських землях) писав:

Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми...

Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях.

 
Богдан Кравців

Ідейно-політичний світогляд самого Дмитра Донцова був досить еклектичним. Дослідники відзначають масу впливів — від Маркса і Ніцше до Липинського (з котрим Донцов пізніше розсварився не на жарт). Згадуються також християнська філософія, традиціоналізм – як європейський, так і український.

Але з політикою його стосунки носили радше характер більш чи менш тривких романів.

Найтривалішим (близько семи років) було членство в марксистській Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП). Якийсь час Донцов перебував у партії есерів. Вийшовши в 1913 році з УСДРП він, за повідомленням, яке надійшло до Полтавського губернського жандармського управління, навіть "виступив одним з організаторів Української соціал-демократичної національної партії".

Можна згадати теж редакторство Донцовим журналу "Заграва" (1923-1924 рр.). Це видання було рупором Української військової організації та її політичного прикриття – Партії національної роботи. Донцов влаштувався туди (як згодом і на посаду редактора "Літературно-Наукового Вістника") не без допомоги свого давнього знайомого Євгена Коновальця.

Власне ото й усе…  

І все ж, як зазначав головний ідеолог "бандерівської" ОУН, Степан Ленкавський, саме твори Дмитра Донцова підштовхнули "отців-засновників" організації зібратися на її установчий конгрес у 1929 році у Відні.

Навряд чи однак сам Донцов назвав би учасників конгресу своїми учнями. Та й сам автор "Націоналізму" застерігав читачів:

…хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою "орієнтацією", партійною "програмою" чи формою правління.

 
Степан Ленкавський

Сталося однак якраз навпаки. Захоплення емоційним, суто зовнішнім ефектом творів Донцова, поверхове й безкритичне прочитання їх, трактованих часом ледь не як Святе Письмо, обернулося прагненням протягнути дух донцовських метафор і в програмні документи Віденського установчого конгресу, і в повсякденні політичні реалії.

Невміння чи то небажання відділити романтизм від "реальної політики" породили і стихійність, і – як наслідок – значною мірою антиінтелектуалізм в міжвоєнному українському національному русі.

При цьому самому Донцову навряд чи можна закинути антиінтелектуалізм. На переконання дослідника його життя і творчості Сергія Квіта, донцовська критика:

… насправді не заперечувала інтелектуалізм. Навпаки, середовище вістниківців плекало есеїстичне, тобто творче і суб'єктивне мислення, неможливе без власного погляду на речі й незалежної точки зору, яку, однак, обов'язково треба було відстоювати.

Якраз ця важлива обставина, гадається, частіше за все й залишалася поза увагою тих, хто вважав Дмитра Донцова своїм "духовним батьком". Відтак мабуть має рацію дослідник ідеології ОУН Георгій Касьянов, коли, характеризуючи сприйняття творів Донцова його шанувальниками, рівень освіти багатьох із яких залишав, до того ж, бажати кращого, пише про "привабливість святотатства, приємну, збуджуючу дражливість руйнування авторитетів", котру вони знаходили в його текстах — "за відсутності продуманої, зваженої стратегії".

Для самого ж Донцова націоналізм як політична течія, зрештою, як і ОУН, були радше ідеологічними байстрюками. У грудні 1927 року він відмовився очолити ідеологічну референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН), коли йому це пропонували.

"Тому коли б хто хотів назвати Донцова "батьком українського націоналізму", а нас його дітьми, то він був батьком, що не визнавав своїх дітей", - писав у своїх спогадах Володимир Мартинець...

 

Попри те, "дітки" користувалися творами Донцова, інтерпретуючи їх однак часом по-своєму. Найбільшого "успіху" в інтерпретаціях досяг, на наше переконання, вже згадуваний Степан Ленкавський.

Приміром, питання про моральність і аморальність у визвольній боротьбі. У своїй праці "Націоналізмі" Донцов не заперечує моральність і етику як такі. Нема там і жодного сліду доктрини "мета виправдовує засоби", прибічником якої нерідко його люблять виставляти.

Донцов радше говорить про суперечність націоналістичної "аморальності" з нормальним обивательським світоглядом, про дистанціювання революціонера від решти соціуму. Це в принципі нормально.

Адже той, хто присвячує себе боротьбі, хто "йде в герої", той перестає бути простим обивателем, хоча працює й веде боротьбу для його, обивателя (а для кого іще, за великим рахунком?), блага.

Отож, у Донцова "аморальність" –

це не є, звичайно, аморальність в смислі повного увільнення від всякого етичного критерію, всякого морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напруженості (виділено мною. – Ю. Р.) цих ідей та їх сторонників є незвичайно високий; підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже коли говорю про аморальність цих ідей, то розумію їх суперечність з буденною мораллю...

При явному зверхньому ставленні Донцова до обивателя, не схоже, що він засуджує його чи висміює. Не закликає він (принаймні напряму) і вирішувати проблеми поточної боротьби його, обивателя, коштом. Хоча, безперечно, ставить революціонера вище, застосовуючи цілу обойму метафор.

Натомість у опусі Ленкавського "Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова" натрапляємо на наступне:

Волюнтаристичний світогляд поширює поняття нації в просторі й у часі. У просторі тому, що не обмежує волі до влади ніякими етнографічними межами й хоробливими етичними сумнівами. У часі поширює поняття нації тим, що одиноку (єдину – Ю. Р.) вартість приписує вічній ідеї, а не хвилевим матеріяльним користям мас.

І далі:

Візія світлої майбутности батьківщини, а не рахункова калькуляція, – чи стане сил, чи оплатиться, – має вести нас до чину (до дії. - Ю. Р.). Ілюзіонізм є дуже важним моторичним чинником. Донцов відносно заслабо його підкреслює. Він (тобто "ілюзіонізм". - Ю. Р.) одинокий (єдиний. - Ю. Р.) веде до героїзму, до фанатичних діл великих ентузіястів, яких так високо цінить Донцов. Доповненням ілюзіонізму є романтизм і традиціоналізм з глибокою вірою в незнищимість ідеї, яка родить нову моторичну силу – бажання відплати.

 

А між тим важко уявити будь-який нормальний визвольний рух і взагалі політичну діяльність без бодай елементарної "рахункової калькуляції", де позірного героїзму мало, натомість безліч чорної, часом навіть марудної роботи.

Але гірше інше: Степан Ленкавський, вільно чи невільно, тлумачачи одну з праць Донцова, котра й без того не вирізнялася чітким майстер-планом, перетворювався на апологета стихійності й безсистемності (або, вдаючись до його ж дефініції, викладеній в преамбулі "Декалогу українського націоналіста" - "Духу одвічної стихії").

Профануючи й примітивізуючи "Націоналізм" до простого "бажання відплати", автор "Декалогу..." скочувався до примітивного догматизму, котрий потім всій організації виявилося важко подолати.

Але при цьому і Донцов, і Ленкавський залишили поза увагою питання sine qua non: що має бути після перемоги? Якою має бути та "світла майбутність" (до речі, нічого не нагадує цей вислів?) в реальності, а не у якійсь там фанаберичній "візії"?

На це жоден з двох не спромігся дати бодай якоїсь притомної відповіді.

І все ж, у Донцова, з усіма його суперечливими візіями, словами, рисами характеру й навіть комплексами, є безперечні заслуги. Найкраще в цьому сенсі виглядає оцінка Володимира Дорошенка – товариша Дмитра Донцова по "Союзу визволення України", створеного у Східній Галичині в серпні 1914 року:

Можна не одне закинути др. Донцову, але безперечно його заслугою було саме непримиренне становище до большевизму і москвофільства.

 
Діяч ОУН Борис Вітошинський (1914-1991) і Дмитро Донцов (справа). Канада, 1972 рік

Ще одна річ, котра, на наш погляд, залишається поза увагою широкого загалу: ще в 1933 році, коли Гітлер тільки прийшов до влади, а Муссоліні вже був при ній, Донцов ледь не першим поставив знак рівності між фашизмом і більшовизмом.

"В большевизмі можна доглянути риси російського фашизму", - писав він у своїй статті "Партія чи орден". Це задовго до того, як Рада Європи визнала ці тоталітарні режими тотожними.

Крім того: саме Донцов у "Підставах нашої політики" впровадив поняття "політичної нації". Ця обставина якось теж не потрапила в поле зору як істориків, так і адептів етноцентричного "сучукрнацу" (сучасного українського націоналізму), котрі люблять посилатися на Донцова.

Щоправда, він не окреслив чітко, що мав на увазі під цим терміном. Натомість відзначив, що ця, назвемо її, "річ в собі" побудована на традиціях "не племени, не провінції, не суспільної верстви, не кляси". Але певно що мав рацію той, хто сказав, що українцями не народжуються — ними стають.

"Підстави нашої політики", до речі, й досі залишаються актуальними як квінтесенція уроку, що його Україна має винести зі своїх поразок у ХХ столітті.

І навіть якби Донцов не створив нічого іншого вартісного, окрім цієї праці, він лише за неї все одно заслуговував би на вдячність нащадків.

Карабах 1988 – 2020: як не заплутатися у районах та назвах населених пунктів

Осіння війна 2020 року привернула увагу всього світу до Нагірного Карабаху. Вірмено-азербайджанський конфлікт там триває вже три десятиліття.Однак остання ескалація кардинально змінила контури лінії зіткнення, призвела до істотних політичних наслідків. Ми мали нагоду спостерігати азербайджанський наступ у режимі реального часу. Протягом короткого часу оглядачі опанували назви населених пунктів та районів, ознайомилися із ландшафтом і транспортною інфраструктурою регіону.

Чехословаччина – народження демократії на уламках імперії

У купе потягу, котрий покидав Австро-Угорщину і прямував до Італії, сидів поважний чоловік з доглянутими сивими вусами та капелюхом на голові. Професор філософії, депутат парламенту імперії Габсбургів Томаш Ґаріґ Масарик. Разом з ним в потязі їхала його дочка Ольга. Масарик багато років маневрував між різними політичними течіями, проте в 1914 році, з початком Великої війни, професор прийняв рішення – він зробить все від нього залежне, щоб виникла нова держава – незалежна Чехословаччина. Зараз він прямував в Італію з метою організувати рух опору за кордоном. В разі провалу його задуму, йому і його родині, загрожувала в’язниця. Масарик розумів – або він здобуде державу для свого народу, або вже не зможе повернутися в Прагу.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.

«Чи можна вважати Голодомор геноцидом?»: транскрипт вебінару Німецько-української комісії істориків

24 вересня 2020 відбувся вебінар Німецько-української комісії істориків під назвою «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?». Ця дискусія після її анонсування викликала широке обговорення в Україні.