Маргарита Довгань: «Цивілізація давно б уже щезла, якби не було освічених, сильних і чесних людей»

Справжня дружба – це великий дарунок долі, вища благодать, що дається людям. Така дружба виявляє невидимий, але глибинний сутнісний зв'язок. Свого часу саме така дружба об’єднала дві сім’ї Довганів і Стусів. Ця дружба була особливо цінною в часи тоталітарного режиму, коли постійно потрібно було відстоювати право на свободу бути собою.

Маргарита Довгань – журналістка, шістдесятниця – розповіла мені про листування з Василем Стусом, коли він був у концтаборах і на засланні. Вражаюча розповідь журналістки-шістдесятниці про поїздку на Північний Урал з дружиною поета та її сестрою, коли прийшла страшна звістка про його загибель.


- Маргарито Костівно, цікаво дізнатись, як відбувалося Ваше листування з Василем Стусом під час його заслання, адже тоді всі листи контролювалися в КҐБ і не кожне з них могло дійти до адресата?

Ще давно, коли я працювала в редакції "Вечірній Київ", то всі матеріали проходили через цензора, і лише тоді, як він свій підпис поставив – можна було друкувати текст. Згодом ходили за спиною…бувало, повернешся, а вони роблять вигляд, що у вітрину дивляться, чи в когось щось питають, чи щось подібне...

Тяжко було усвідомлювати від 1972 р., що твої друзі у тюрмі, хоча і самій дісталося – лишилася без роботи, без права працювати за фахом.

Думала про те, що мій друг у тюрмі, а до нього ж треба так написати, щоб КҐБ пропустив. Писала йому про культурне життя Києва: різноманітні концерти чи виставки, бо знала, що такі нейтральні тексти скоріше пропустять, а для Василя це була підтримка і хоч якась інформація. Хотіла, аби він знав, що ми поруч, підтримуємо його.


- Чи не боялися Ви писати Василю Семеновичу, коли було таке жорстке переслідування ?

Той, хто боявся, той і не писав, а той, хто любив, поважав і вірив– той писав. Ясно, що було моментам тривожно. Бувало, знаєш, про що важливо написати, але таке не дійде. Василь їм прямо в очі міг сказати "Ви фашисти!", а я більш дипломатично викручувалась.

"А що ви йому пишете? Припиніть, він же бандит, вбивця..". А я казала: "Ви ж його не розстріляли?! Ви його посадили в радянську тюрму, де людей виховують, як же він буде виховуватись, якщо його друзі зречуться? Це ж на психіку погано впливає, тому я йому пишу і продовжую, аби він знав, що друзі є і підтримують його!".

Коли Василя забрали вдруге, то почали "обробляти" всіх, хто з ним листувався. Майже щодня, як приходжу на роботу – бачу свого переляканого начальника: "Рито! Тобі вже дзвонили…Ти повинна йти на Володимирську, 33". В очах колег – співчуття і острах водночас.

 

Лист-прохання від Маргарити Довгань до начальства з приводу арешту Василь Стуса (фрагмент чернетки)

- Ви працювали разом з Василем і були вигнані з ідеологічного, творчого фронту. Чи знали колеги на роботі, що Ви – друзі?

Швидко дізналися. В тому міністерстві було багато порядних і світлих особистостей. Особливо хочеться відзначити Луїзу Миньківську, родом з батьківщини Василя з Вінничини, яка попросила у мене його адресу і писала йому і в концтабір і на заслання, на Колиму.


- Думаю, цікаво прочитати в цій бесіді бодай кілька фрагментів з листів Василя Стуса до родини Довганів.

Маргарита Костівна залюбки відкрила архівну жовту папку. В ній збережені листівки, фрагменти з газет та копії листів, які були відправлені Василем, коли він був на Колимі.

Не дивуйтесь, що зрідка, аби послабити увагу цензури, наші українські політв'язні писали додому листи російською мовою.



До Рити і Бориса Довганів

1.07.1973

"Дорогие Рита и Борис! Во-первых – спасибо Вам большое за письма на подчеркнуто художественные темы".

"… Кстати, если есть возможность, перепишите мне, Рита, некоторые особо хорошие стихи (или куски поэм) Томаса Стернза Элиота (его томик вышел в русаком переводе в кануне 1971 г., но я его, к сожалению, так и не видел). Так оно получается: вот Надежда маленькая совсем рядом, но…Так и с Элиотом…".

"Часто вспоминаю Вас, как и других. Отыскиваю в себе любимое "Будет золото в золоте" и не могу отыскать. И не могу понять степени потерь. Их так много. И таких дорогих потерь. А некоторые – навеки".

"Недавно слушал (месяца три назад!) концерт Вивальди – и был счастлив. Одна из самых приятных минут за полтора года. И вообще – пришло время скорбно-умиротворенной тишины, стабилизации, несколько малопродуктивной, потому что – несколько потерял силы у стояния перед методичностью автоматических диссонансов. Но – это пришло и уйдет, а не уйдет – я его выгоню в шею".

"Желаю Вам здоровья, успехов в мастерской и надежды.

Еще раз – спасибо Вам.

С благодарностью, Ожидающий писем".



До Рити, Бориса та Катерини Довганів

1974

"Цілую Вас, дякуючи. Дякуючи, цілую.

Низький уклін Вашим і нашим, а ще Луїзі, Леоніді, Михасі, Олегові.

Дякую, що всі Ви там десь є, і від того мені легше дихати на цьому світі.
Щасти Вам!"



До Рити, Бориса та Катерини Довганів

18.03.1977

"Дорогі Рито, Борис, Катерино!

Нарешті – за п'ять років маю змогу відписати Вам – насамперед Риті -найстараннішому своєму адресатові. Дуже дякую, Рито. Знаю, що писати до мене було тяжко всім, знаю, що найцікавіші листи до мене залишалися мною не прочитані, але не раз і не два те, що долало перелюстраційні бар'єри, нагадувало, що десь там є Київ, є друзі, є Україна, любові до якої мене вчать знова, віддаливши мене од неї на 14 тис. км.

Не знаю, як вийде в мене безвиборова робота – чи стане мені сили витримати цей іспит. Але умови складаються так, що найгірше стає кращим із можливого"…

"Одне знаю твердо: треба стояти – і чіткіше ніж учора".

"Піврічна моя відпустка (майже на 6 місяців) буде тільки в вересні-жовтні 1979 року. До того часу мені України не бачити – так чую (бо хтось на мене дуже сердитий – за те друге чи третє). Особливо, певне, сердиті – за мій вояж до Києва 1975 р. і – особливо від'їзд, пов'язаний з начиненою куфайкою – яку мені дали зі злим наміром. Цим пояснюється і мій Магадан. Пишіть, як у Вас, яка погода в Києві, вітання друзям, уклін Луїзі.

Листа, звичайно прочитає і Валя.

Кращі Вам зичення"

(У таборі перед від'їздом В.С. запропонували нову куфайку, в яку було вмонтовано підслуховуючий апарат, але В.С. пощастило виявити цей провокаційний намір – А.Л.)



До Рити Довгань

24.06.1979

"Радий і засмучений, що Ти стала бабою. Не знаю, чого більше: радості чи смутку. Вітаю Катерину і її чорнявого чоловіка, хай здорова росте онука! Але хай Катерина пристарається і на сина, бо на синів – більший попит."

"Певен, що Ти геть молода бабуся, на яку задивляються досі парубки. Так і тримайся. Може, побачимося – в Києві? Але це місто, особливо передолімпійського часу, мені не до вподоби. Мабуть і я йому. Так само. Втім, усе своє ношу з собою, отож і свій Київ, портативний. Там кілька дорогих мені облич. Серед них – і Твоє, всієї родини Твоєї."



До Рити Довгань

17.03.1978

"Дістав Твого листа. Дякую. Ти все така ж, Рито: пишеш милі листи, намагаючись обійти все, що поза концертними залами."

"Багато питань на устах, але мовчу. Вірші не пишу, бо докучило віддавати зошити в одні й ті самі руки."



До Рити Довгань

18.06.1977

"Дякую за листа. Дуже шкода, що Ти геть розслабувалася – аж так капітально. Коли б Ти знала, як то все до Тебе не пасує – ні виразка (ще й з прободінням), ні хвороба очей. То вже мені, старому та сивому, те все якось до віку і до шмиги. А ти ж – завше молода, нівроку. Отож, і хворієш тільки через те, що часом забуваєш, що Пан-Господь дарував Тобі вічну молодість. Ви ж бо з Довганем (як ти любовно називала завжди Бориса – і скажу, що мені то завжди подобалось: прихована повага до чоловіка, гордість за нього) завжди видавалися мені трохи олімпійцями. Побуту у Вас я не помічав. Ти програвала його побут, робила його мистецьким витвором, платівкою легкої музики."

"Велике вітання рідні Твоїй, друзям, моїм родичам.

Дякую, Рито!

Не забувай, що хворіти – зась!"



- Розкажіть, будь ласка, про вересень 1985 року, коли Ви разом із дружиною поета Валентиною, Дмитром (їхнім сином) та рідною сестрою Валі – Шурою, одержавши телеграму про загибель Василя, вирушили до уральського концтабору в селі Кучино у Пермській області.

Не одразу продали нам квитки і в Києві, і у Москві. Навіть, ліквідували маршрутку Солікамськ-Кучино на день нашого приїзду. Тормозили дорогу, а тим часом робили чорну справу. Швидко поховали Василя Стуса на кладовищі для політв'язнів коло сусіднього села Борисово.

Коли приїхали врешті до концтабора (якийсь добрий приватник довіз), ніде не могли розшукати начальства. Свого роду продовжували психологічний тиск. Як приїхали, просто в душу заколов дротовий паркан у 6 рядів. Земля здалася червоного забарвлення, наче кров'ю просякнута.

Сіли ми на якусь колоду і чекали…Валя була, як грудочка, зібрана, Шурочка – динамічна і вольова, Дмитро – юнак, ясна річ, схвильований і стривожений. Нарешті з'явилося начальство: майор Долматов.

У ньому ми відчули якусь приховану м'якість, яку він намагався не показувати й не виявляти, а поруч з ним був накачаний чекіст…на класичного фашиста схожий. Потім дізналася, що це був спеціальний наглядач за нашим Поетом.

 
Концтабір для політичних в'язнів, с.Кучино, Пермська обл.


-
Вас було лише четверо: троє тендітних жінокі дитина! Це ж стільки сили та відваги потрібно було мати! Чи не боялися бути затриманими?

Всі порядні родичі і друзі робили те саме. Коли нарешті з'явилося начальство, ми кинулисядо кабінету всі, але нам сказали, щоб пройшли лише дружина і син. Вийшли вони дуже скоро, ніби на "кволих" ногах.

Сказали, що Василя вже поховали. Зараз нас туди повезуть. Нас, трьох жінок і юного Дмитра, запхнули в закриту чорну будку (машину) з купою КҐБістів…(чи четверо, чи шестеро). Привезли нас на те кладовище в Борисово…

Найтяжчий момент був тоді, коли ми вийшли і побачили свіжу землю, а поруч дерев'яний кілок, на якому шматок залізячки, ніби від консервної банки, і видовбано цифру 9. У нас ноги так і підкосилися.

Валічка вийняла рушничок, повісила його на той кілок, поставила фотографію Василя і попадали на могилу ридаючи. А ці гади стояли по колу. Валя була дуже витриманою і терплячою людиною, але тут вона вскочила (такою я її перший раз у житті бачила, лють на неї найшла):

"Ви вже своє діло зробили! Ви його вбили! Одійдіть і дайте нам з ним побути!". Ті гади відсунулись десь по сторонах, але все одно стежили і ще й питали, чого ж ми так пізно приїхали.

Згодом ми поїхали перевірити, чи був морг в тій лікарні, що біля села Кучино. Виявилось, що був. З нас просто познущалися…Слава Богу, минули роки. Розвиднялося. І син Поета і молоді патріоти – перевезли тіла трьох великих Українців на Батьківщину: Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрка Литвина.

 
Пам'ять про Василя Стуса з архіву Маргарити Довгань

Пізніше Василя відспівували в церкві на Куренівці (тому, що при всьому тому жодна церква в центрі не давала дозвіл). Ми думали, що не буде такого сильного розголосу, а куди там…

Цей похорон був як передвісник Майдану. Людей прийшло море. Люди йшли пішки від Куренівки на Байкове через центр Києва. Всі вони хотіли попрощатися з великим своїм Поетом та з його достойними побратимами.

 
Маргарита Довгань із авторкою

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.