400 років славетної перемоги! Нововіднайдене джерело про козаків та Хотинську війну

Саме в ці дні, чотири століття тому, українські козаки врятували Європу. І це не гучні слова, а об’єктивна реальність, яку не здатні заперечити ні московські, ні польські історики, але так мало знають про це пересічні українці.

Вся Україна мала б святкувати ювілей, напевно, найважливішої військової перемоги в історії, яка була вирішальною не лише для нас, а більше для всієї Європи.

Мала б святкувати, якби у нас була українська влада, а населення було б громадянами, які знають і шанують свою історію. Але тоді б і Україна була іншою.

До ювілею підготував сюрприз і дарую країні нове, невідоме у нас джерело, яке розповідає про Хотинську війну 1621 року.

Видане в Парижі відразу після її закінчення, 15 листопада 1621 року.

Автор Abraham Saugrain (1567-1622) - книговець, що народився в Ліоні, в 1587 році перебрався в Париж, в якому з 1595 року зажив собі славу видавця інформаційних листів, які розповідали про події у Парижі і Франції, а також і найбільш важливі міжнародні. Саме такою була Хотинська війна 1621 року, про яку він встиг розповісти, як про одну з останніх в своєму житті: "Нещодавня велика і пам'ятна поразка 150000 турків від християнської армії".

 

Цей документ був виданий за словами польського очевидця, відразу за свіжими результатами та емоціями, а тому містить в назві ще і: "Із втечею Султана, Великого Візира, втратою їх обозу, наметів, прапорів, артилерії і багажу".

В тексті названі учасники війни: турки і татари (Turcs & Tartares) - з одного боку, яким протистояли поляки і козаки, а також невеликий загін німців (Pologne & Quosaque & Mousqueterie Allemande; характерно, що поляки і козаки розділені та не сприймаються французами як громадяни однієї країни, навіть в 1621 році).

Згадані в тексті і московити (Moscouite; ще раз нагадую, що це єдина правильна назва, яка фігурує в абсолютній більшості джерел). Які були зацікавлені у цій війні "і стояли великою армією на кордонах" країни козаків, але так і не встигли вступити в неї, чекаючи перемоги турків. І виправдовували своє розташування на кордонах: "боялись, що татари нападуть на них".

В тексті розповідається про те, що турки в першу чергу прагнули атакувати козаків. Ті ж погодились на таке невигідне, здавалось, положення, мужньо витримували атаки і здійснювали з першої лінії рішучі вилазки і контратаки:

"Напад здійснюватиметься на Козаків, ті вдаватимуть, що зазнали поразки… але зможуть зробити легкі вилазки, щоб битись з великою армією… турки зустрінуть там великий опір, що зменшить їх армію, але це не коштуватиме багато згаданим Козакам. Затвердили такий план".

А також тут згадується про те, що "Козаки контратакували і забрались глибоко в намети ворога, злякавши Султана… і якщо б не наказ польського керівництва відступити, то забили б ще більше турків".

 

Коротко про передумови тієї війни.

Після нищівного розгрому поляків від османів в 1620 році, їх військова потуга наближалась до повної безпорадності. Ще і розпочата в 1618-му в Європі війна "всіх проти всіх", що отримає згодом назву "Тридцятирічна", не лишала надії на військову допомогу від інших християнських армій, які б могли спільними зусиллями зупинити повзучу навалу османів, темну хмару, яка прагнула назавжди поховати під собою центральну Європу.

Отримавши легку перемогу над польським військом під Цецорою, молодий султан Осман ІІ вирішив не просто спалити Варшаву і перекреслити проект Речі Посполитої вже в 1621-му році, але і реалізувати набагато більш амбітні плани в центрі Європи.

Допомоги і порятунку чекати було марно, надії таяли на очах, а заможні польські шляхтичі підшуковували собі хутори на Туманному альбіоні для останнього укриття.

Єдиною силою, яка була здатна чинити опір найсильнішій армії світу, залишились українські шляхта і козаки.

Які в кінці XVI - початку XVII ст. настільки загартовувались у боях в різних куточках Європи, так знахабніли, що не лише турків регулярно і боляче били на їх же території, переживали епоху легендарних морських походів, але і свого Царя Дмитра висунули та силою привели на Московський трон, протягом 1604-1610 років господарювали на Московських землях, а в 1618 році під керівництвом Сагайдачного взагалі ледь не знищили Московію.

 

І лише страх поляків не дозволив тоді козакам остаточно зруйнувати Москву. Взяли з неї добрячі відкупні і зайнялись більш ретельно своїм державним проектом, який Петро Конашевич міг успішно здійснити ще в 20-30-х роках, не чекаючи середини XVII ст. і Богдана Хмельницького. Якби вижив.

"Головна вимога Війська Запорозького полягала у визнанні київського митрополита Йова Борецького та єпископів, яких 1620-го висвятив єрусалимський патріарх Феофан. Улітку 1620-го, попри лемент і прокльони Варшави, в Україні було відновлено свою православну церкву.

Коли Станіслав Жолкевський нещасливо кликав їх до молдовського походу, вони саме вирішували справу загальноукраїнського значення" - Віктор Брехуненко.

І коли османи почали активність в Чорному морі, що мала завчасно забезпечити перевезення провіанту, гармат, всього необхідного для приходу їх величезної армії, то козаки не очікували довго порад, а протягом весни і літа 1621 року самостійно вступили в бої, потопили більше сотні османських кораблів, розжились неабиякою здобиччю та чудово себе почували.

В цих боях на Чорному морі прийняли участь до 5 тис.козаків. Вони істотно змінили плани турків та сильно послабили їх можливості перед початком бойових дій в Європі. Зрештою, на цьому козакам можна було б і зупинитись. Адже вже на той момент вони зробили для Європи більше, ніж всі інші християнські армії разом узяті.

Але на колінах приповзли поляки, які благали пробачити за попередні зради, клялись у виконанні всіх вимог і умов (про українську автономію, про захист православної церкви, про розширення бойової потуги (реєстру) тощо), благали врятувати для них Річ Посполиту, що "ніколи більше" і т.д.

 

І наш видатний гетьман повірив. Маючи можливість торгуватись, обирати, він знову повірив полякам і погодився їх врятувати. Бо, з одного боку, розумів, що немає для турків більш небезпечного ворога, ніж він сам, і що з ними важко буде домовитись. З іншого, він дійсно був частиною того європейського світу, який так потребував його захисту і допомоги.

Козаки направились до Хотина.

Для Конашевича вона не віщувала нічого хорошого, особисто для нього таки стала останньою, але він рушив у пекло тієї війни, бо сподівався на виконання королем обіцянки даної щодо повноти прав і вольностей українського народу.

Хоча своїм складом у 41520-44100 (за різними оцінками) воїнів козаки більш як в два рази помножили сили захисників Хотина, але все одно всі разом значно поступались в кількості османам (за деякими оцінками в 2-2,5 рази).

Війна була позиційна, на старті першу скрипку грали гармати. У щоденнику одного польського шляхтича, учасника битви під Хотином, щодо цього є примітне розмірковування. Він писав, що турки "почали гатити з гармат козаків і лісовських; однак то люди із трьома душами, нелегко побачити й утовкти їхню чорну душу" (Zbigniewski P.).

Автор цих рядків, попри відчужене та неґативістськи забарвлене сприйняття запорожців (а разом з ними також 360-ти лісовчиків, які до них пристали), усе ж таки визнавав за ними спроможність вистояти перед величезними випробуваннями, у тому числі без особливих втрат витримувати гарматні обстріли.

 

На початку вересня 1621 року відбувся один із запеклих боїв, який докладно описаний. Третій упродовж дня штурм запорозьких позицій турки розпочали з гарматного обстрілу, який тривав не одну годину. Він був настільки сильним, що багато хто у польсько-литовському таборі вирішив, що козакам настав кінець: "було сумнівно, щоби залишилися живі бідолахи запорожці" (Diariusz wojny tureckiej pod Chocimem r. 1621).

Однак насправді турецьке бомбардування не завдало великої шкоди, адже українці у цей час перебували у земляних укріпленнях – їх захищав земляний вал, підсипані землею вози, а також оборонні споруди бліндажного типу.

А після того, козаки сміливо виринали із своїх укріплень і коли просто відбивали атаки османів, а коли і контратакували так, що якби не переляк і зневіра поляків, які відмовлялись їх підтримати, то могли б досягти перемоги у війні несподіваним бліц-кригом. Адже своїми сміливими наскоками вдирались в саме серце османського табору.

Але після кількох таких спроб ефект несподіванки був втрачений і довелось терпіти в укріпленнях нерівну війну артилерії.

Ще одним способом зміцнення оборони була раціоналізація позицій. У ніч із 22 на 23 вересня козаки приховано змінили свою лінію, яку тримали проти правого крила турецького війська та яничарських підрозділів його центру.

Як видається, приймаючи рішення про перенесення переднього краю оборони Петро Сагайдачний брав до уваги насамперед ситуацію у польсько-литовському таборі, який щоденно дедалі більше обезлюднював через дезертирство жовнірів. Ця обставина непокоїла також обложених поляків і литовців, у багатьох з яких були сумніви щодо подальшої доцільності утримувати такий великий периметр.

 

Відтак одночасно із запорожцями польсько-литовське командування звузило лінію своєї оборони на правому фланзі, зруйнувавши окопи хелмінського воєводи Я.Вейґера. Фактично, все трималось на відчайдушному спротиві козаків і їх підривній діяльності, яка не дозволяла османам впевнено почуватись і дотиснути слабке польсько-литовське військо.

Командуючий збройними силами Речі Посполитої гетьман Я.К.Ходкевич з суб'єктивних причин вимушений був, за словами Я.Собеського: "триматися в оборонному положенні й обережно вичікувати воєнного щастя. Уся його бойова сила містилася у шанцях, із-за яких він розраховував безпечно обстрілювати ворога...". Командування Речі Посполитої до самого кінця воєнних дій дотримувалось такої стратегії.

Козацьке військо дотримувалися інших стратегічних принципів. Концепція їх полягала в активній обороні в поєднанні з рішучим контрнаступом, нищівних атаках противника вдень і вночі, розрахованих, в першу чергу, на винищення живої сили ворога.

Такі заходи П.Сагайдачного часто зустрічали протидію зі сторони польського верховного командування. Вони не лише завдавали нищівних ударів, а й були певним способом поповнення зброї, набоїв й провіанту (улюблений "козацький хліб" здобутий у бою), яких дуже не вистачало.

Та найвідчутнішою для противника була їх деморалізуюча сила. В.Содонович свідчив: " Козаки вночі тихо пробилися аж до самого султанського турецького намету. Осман перестрашенний з намету утік, тим часом козаки багато турків позабивали...".

Навіть під час генерального штурму 28 вересня Сагайдачний зумів організувати контратаку, що завдала тяжких втрат противнику і змусила його відступити.

Як писав шляхтич Яким Єрлич про Петра Сагайдачного: "він тримав на собі увесь тягар війни і давав їй раду, а що радив, то приймали панове гетьмани і королевич його милість".

 

Автори щоденників про Хотинську війну 1621 р. в один голос співали Сагайдачному осанну. Словом, своїми діями під час Хотинської війни козаки виразно продемонстрували, як багато вони важать для військової потуги Речі Посполитої та загалом для захисту загальноєвропейських інтересів у протистоянні з Османською імперією.

Учасник подій під Хотином Я.Собеський стверджував: "Після несподіваного вторгнення запорожців у табір султана, турків охопила паніка: людей всіх звань і станів полонила нечувана тривога; сам Осман, який так нещодавно гадав, що немає у світі нікого могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив всю хиткість свого становища, і попередня самовпевненість змінилася на жіночі скарги, коли він переконався у безпідставності своїх надій. Розвіялись його плани, за допомогою яких він розраховував перемогти не лише польське військо, а й всю земну кулю завоювати; тепер залишилася надія лише на ганебний мир".

Саме така стратегія принесла тактичну перемогу в цій війні.

З огляду на це, султан Осман II був змушений розпочати мирні переговори, що фактично означало його воєнно-політичну поразку (зважаючи на стартові абсолютно безпрограшні позиції і подвійну перевагу у кількості війська).

8-9 жовтня було укладено Хотинський мирний договір 1621 р., який поклав край війні та повернув позиції сторін на стартові умови кількох років до того.

Осман II, після заколоту яничар, з ганьбою був вбитий своїми ж людьми.

Таким чином козаки врятували Європу та відправились у нові вражаючі пригоди Тридцятирічної війни, а згодом і у визвольну війну за Незалежність.

 

Відправились тому, що поляки знову підступно обманули, не виконавши обіцянки, які так щедро роздавали перед війною, коли благали про порятунок. Вже 29 вересня 1621 року, приступивши до мирних переговорів, поляки не допустили до них козаків.

Більше того, Хотинський мирний договір передбачав в тч. припинення походів козаків на Кримське ханство і Османську імперію. Це була підступна зрада. За яку поляки скоро заплатять існуванням своєї держави.

Але ми будемо тут не про блазнів, а про героїв.

А такими виявились саме козаки. Вся Європа була вражена відчайдушною звитягою і щасливим порятунком, коли, здавалось, не було жодних шансів на нього. Можливо це, а може і реальні обставини, народили легенду про яку кожен українець мав би знати більше і краще, ніж про Спарту. Але у нас чомусь все навпаки.

От та історія:

Один із загонів козаків, який налічував кілька десятків-сотень, перебуваючи в розвідці, біля Пруту наштовхнувся на татар. Ті, зав'язавши бій, дали знати основному війську. Ось як про подальші події оповідає ґданський каштелян Станіслав Кобержицький:

"Сам султан на звістку про козаків потягнув за собою військо і рушив так швидко, ніби від знищення цього невеликого загону залежала його доля. Оточив їх щільним кордоном і, погрожуючи забити до ноги, зажадав, щоб піддалися.

Коли козаки відмовилися, наказав атакувати кожного з них і брати живим. А вони, гордуючи смертю, успішно виривалися з облоги, мордували й рішуче відкидали ворога".

 

Три дні козаки вели бій. Живими залишилося лише кілька з них. Цих полонених розлючений Осман ІІ власноруч зарубав шаблею (про що навіть лишилась відповідна ілюстрація).

Гідну подиву жертовність козаків над Прутом сучасники прирівнювали до подвигу 300 спартанців, які боронили прохід під Фермопілами.

Про цей випадок написав хроніст Евергард Вассенберг:

"Ці люди значно перевищили славою спартанців. Там таких було триста під Фермопілами, козаки ж числом тільки шістдесят у чистому полі стримали військо, силою рівне Ксерксовому".

І як сучасна Україна вшановує цей подвиг?

Як відмічає 400 років видатної перемоги, яка мала значення для всієї Європи?

Які заходи міжнародного і державного рівня заплановані в Хотині на перші дні жовтня 2021 року?

Запрошені в Україну керівники Польщі, Литви, Молдови, Словакії, Чехії, Німеччини, Австрії?

Ні? Як ні?!

А про яку тоді суб'єктність України в світі можна говорити, якщо єдиний шанс і нагода для цього так бездарно згаяна в цьому році?

 

І цей біль не дає мені спокою.

Тому і мусимо ми, прості громадяни, брати на себе цей обов'язок, максимально поширювати і розповідати про цю перемогу, розшарити цей пост і написати подібні, щоб не пройшла непоміченою така визначна дата, щоб не вдалося замовчати, забути славетні сторінки історії, щоб наші діти виховувались на повазі до країни і на її успіхах, а не лише на щоденній ганьбі, жахіттях оточуючого світу, а також офшорах можновладців.

Щоб вони знали, що Україна була колись і може бути знову іншою: сильною, важливою, суб'єктною, яка вирішує долю Світу, бере на себе величезну відповідальність і обов'язки, здатна створити щось дійсно велике і вирішальне для Світу.

Ми можемо!

Але тоді, коли шануємо і пам'ятаємо, а не спускаємось на дно буденності і безперспективності поточного існування, якщо дивимось ширше і далі у майбутнє, знаючи минуле.

Слава українському війську!

Слава великій перемозі, 400 років якої ми святкуємо!

Слава Україні!






Томаш Ґарріґ Масарик: Президент-визволитель

В аудиторії празького університету шуміли студенти. Молоді люди відмовлялися спілкуватися зі своїм викладачем – професором філософії Томашем Масариком. Викладач писав крейдою на дошці свої звернення, однак у відповідь чув лише свист студентів, які таким чином бойкотували його лекцію. На дітей Масарика нападали дорогою до школи, а дружина Шарлотта стала ціллю насмішок та презирства. Сам Масарик отримав ярлик «зрадника» та «єврейського агента». На дворі був 1900 рік і в Празі вирувала антисемітська «Гілснеріада». Протягом наступних двадцяти років Томаш Масарик зі «зрадника» перетворився на «батька нації» та «президента визволителя».

Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка