Микола Куліш, якого нам заборонила Москва

«Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить», – написав геніальний український драматург Микола Куліш ще у 1929 році. Ці слова як ніколи актуальні сьогодні! Селище Чаплинка на Херсонщині нині захоплене російськими окупантами. 130 років тому воно теж було під російською окупацією. Саме тоді в бідній селянській родині 18 грудня 1892 року народився Микола Куліш, український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, журналіст і редактор, діяч української освіти, педагог. Цьогоріч і сумний ювілей його біографії – 85 років тому Миколу Куліша радянська влада розстріляла в Сандармоху разом з іншими яскравими представниками української науки і культури, які увійшли в історію під назвою Розстріляне Відродження

Микола Куліш у 1920-ті роки

"Історична правда" републікує статтю Лесі Бондарук "Микола Куліш, якого нам заборонила Москва" з люб'язного дозволу редакції сайту "Район.Історія"

З дитинства – лідер серед підлітків

З 5 років Микола, як і його батько, наймитував – заможні селяни наймали його пастухом телят і свиней, нянькою для дітей, погоничем коней. А хлопчик дуже хотів навчатися. З 9 років вчився у церковно-парафіяльній школі. 

Там побачили його здібності і чаплинська інтелігенція вирішила допомогти обдарованому хлопцеві. Вона зібрала кошти – близько ста карбованців – для того, щоб він міг продовжити здобувати освіту. Миколу зарахували до Олешківського міського училища.

В Олешках Микола Куліш почав писати фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні вірші та поеми, першу п'єсу написав у 1913 році.

Їх публікували в учнівських рукописних часописах "Наша жизнь", "Колючка", "Стрела", "Веселое язычество", ініціатором й редактором яких він сам і виступав, його твори активно розходилися серед підлітків та молоді. 

Під час навчання він виявив себе лідером серед підлітків: за характером був різким, відвертим, рішучим, гострим на язик, а тому мав значний вплив на ровесників.

Сатиричні виступи Миколи Куліша жваво сприймалися учнями, які швидко підхоплювали його дотепні вислови та спостереження. Під час навчання в Олешківському міському училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був режисером, актором і драматургом.

А паралельно репетиторством заробляв собі на прожиття. Незважаючи на успіхи у навчанні, Миколу Куліша декілька разів відраховували з училища, як він писав в автобіографії, "за организацию кружков молодёжи и непочтение к начальству"

Але обдарованого, хоч і бунтівного, учня підтримувало чимало вчителів, які допомогли йому 1908 року вступити до Олешківської чоловічій гімназії. У 1913 року гімназію закрили, і Микола, щоб отримати атестат про закінчення гімназії, разом із хлопцями поїхав на Кавказ, де було легше скласти екзамени екстерном. 

Там захворів на малярію, але згодом, трохи одужавши, навіть із високою температурою, здав іспити.

 

Подружжя Кулішів, 1915 рік

Воєнні шляхи вели через Волинь

Влітку 1914 року Микола Куліш вступив на історико-філологічний факультет Новоросійського університету в Одесі. Однак навчання перекреслила Перша світова війна, юнака мобілізували у військо. 

Він і тут скористався нагодою щодо навчання – вступив до Одеської школи прапорщиків. Після закінчення отримав направлення на службу в Харкові

Налагодивши свій побут на новому місці, 15 квітня 1915 року Микола Куліш одружився на коханій дівчині Антоніні Невелль, з якою познайомився, коли навчався в Олешках. У їхній сім'ї народилося двоє дітей – донька Ольга (у 1916 р.) і син Володимир (у 1917 р.).

Невдовзі Куліш добровольцем пішов воювати. На фронтах Першої світової війни на території Галичини й Литви він підірвав своє здоров'я: воював півротним командиром, на передовій дістав важке поранення, потім – друге у голову, із контузією, зазнав глибокої депресії, що вплинула на світоглядний злам царського офіцера. 

Під час Лютневої революції 1917 року штабс-капітан Микола Куліш одним із перших у 224-му Юхновському піхотному полку став на бік більшовиків, пов'язуючи з соціалізмом щирі сподівання на побудову в Україні справедливого суспільства вільних людей. 

У 1917 році Куліша, як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, обрали депутатом на військовий з'їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку. З 1918 року Микола Куліш – голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради. У цей час організував "Просвіту" та написав українську абетку для дорослих – "Первинку".

У травні 1918 року до влади прийшли німці з гетьманцями Павла Скоропадського, тож із липня до листопада Куліша, як червоного офіцера, запроторили у в'язницю. За ґратами не втрачав даремно час: впорядкував тюремну бібліотеку, складав українсько- російський словник. 

З тюрми вийшов під час правління Директорії УНР. Новій владі поставив умову: нікого не арештовувати, а для підтримки ладу в місті утворити Колегію – із місцевих депутатів та петлюрівців. 

Нова окупація Олешок більшовиками у травні 1919 р. дала Кулішу іншу посаду – завідувача відділу народної освіти. 

Однак не встиг зайнятися організацією шкіл як довелося сформувати Перший селянський Дніпровський полк (чотири тисячі вояків), з якими воював з білогвардійцями в Херсоні та Миколаєві.

Наприкінці 1919-го року Микола Куліш одержав ризиковане завдання, про яке, характеризуючи свій революційно-національний шлях, повідомляв стисло, у чіткій військовій манері:

"В ноябре 1919 года был командирован полковой ячейкой в тыл белых для формирования повстанческих ревотрядов. Пешком прошел Киевскую, Волынскую, Подольскую и Херсонскую губернии".

В ході цього завдання Куліш із червоноармійцями відчув сповна несприйняття радянської влади українцями, вони симпатизували війську УНР, яким у той час керував Симон Петлюра.

Одного разу Миколу Куліша із товаришами петлюрівці наказали розстріляти, але козак, що виконував вирок, їх пошкодував і дав можливість втекти. Додому Микола Куліш повернувся наприкінці 1920 року. 

А з нового року вже на цивільній службі – керував органами народної освіти у Олешківському повіті. Неодноразово пішки ходив селами, хуторами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ у рідному краї, допомагав відкривати школи і дитячі садочки.

У голодні 1921 та 1922 роки докладав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи.

 
Члени ВАПЛІТЕ, сидять Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко, 1926 рік

Падіння чиновника і злет літератора

"Після захоплення України більшовиками, ті, хто з маузерами – почали судити тих, хто з плугом. Суперечки швидко вщухають, бо куди ти з вилами проти кулеметів?" – влучно зауважив філолог Олександр Рудяченко

Новоспечені комуністичні чиновники почали вишукувати у своїх рядах неугодних, тих, хто не піддавався на компроміси з совістю, не наживався при владі. Таким був Куліш, тож почали шукати у нього недоліки, піддавати підозрі все, що можливо. 

Миколу Куліша в'їдливо розпитували за наймитування у дитинстві, за те, чому був офіцером у царській армії й одружився із дворянкою, чому шкільний товариш служив у денікінців. Дрібні особисті цькування принижували людську гідність. 

Чекісти на два тижні ув'язнили хворого Куліша у в'язницю, де допитували про воєнне минуле, аби знайти за що засудити. Їх зупинив його однополчанин, який заступився за свого командира і присоромив безвусих слідчих, які ніколи пороху не нюхали.

У 1922 року Микола Куліш переїхав в Одесу на посаду інспектора шкіл губернського відділу народної освіти. Займався опікою над безпритульними дітьми. Куліш створив особисто програму для семирічних шкіл Одеської губернії: відтепер у всіх семи класах тут вивчали українську мову та літературу, а також образотворче мистецтво.

Несподівану й гучну славу Миколі Кулішу принесла постановка його п'єси "97", написаної в Одесі у 1924 році про голод 1921-1922 років на Харківщині. Прем'єра відбулася 9 листопада 1924 року в Українському державному академічному театрі імені Івана Франка. 

Головну роль незаможника Мусія Копистки, виконав відомий український актор Гнат Юра. Як повідомив культуролог Олександр Рудяченко, під час вистави "97" жінки в харківському залі непритомніли, а під столичним театром чергували карети "швидкої допомоги". 

За перший сезон спектакль давали більше п'ятдесяти разів, – такого досі не було із жодним сучасним спектаклем. 

"З'явився той, хто не жадав, аби в партері йому улесливо плескали в долоні, а второпали, що "голод і Революція залишаються голодом і Революцією". У нас народився національний Шекспір. Існував колосальний соціальний запит: після революції в Україні, гостро відчуваючи брак сучасного репертуару, діяли понад 70 професійних театрів", –зауважив Олександр Рудяченко.

Іван Дніпровський, Микола Куліш, Андрій Любченко
Іван Дніпровський, Микола Куліш, Андрій Любченко

Наступного року постановку "97" здійснили в Нью-Йорку та інших містах США, а у 1926 році вистава франківців викликала овації у Москві.

У 1925 році Миколу Куліша перевели до Харкова працювати шкільним інспектором Наркомосвіти УРСР. Там він поринув у літературну творчість. Спочатку був членом "Гарту", а у 1926 року президентом Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яку очолював до 28 січня 1928 року.

Редагував журнали "Червоний шлях" і "Літературний ярмарок". Також був членом "Політфронту" та очолював Українське товариство драматургів і композиторів (УТОДІК).

Микола Куліш швидко увійшов у коло провідних діячів національної літератури, ставши однією із центральних постатей культурно-мистецького життя та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х – початку 30-х років. 

Серед його колег і товаришів були Микола ХвильовийОстап ВишняОлександр ДовженкоЛесь Курбас, Павло Тичина, Володимир СосюраМикола БажанЮрій Яновський, Юрій СмоличГригорій ЕпікОлесь ДосвітнійМихайло ЯловийАркадій ЛюбченкоМайк ЙогансенІван СенченкоОлекса Слісаренко та інші.

Творчий тандем із режисером Лесем Курбасом

За 1923-1934 роки Микола Куліш встиг написати 15 п'єс. Із 1925 року він подружився із режисером Лесем Курбасом. Вони одне в одному не просто знайшли однодумця, а досить швидко у кожного з них почало увиразнюватися друге "Я": у власних експериментах постановник знайшов бажане світовідчуття, драматург – авторське світобачення. 

У творчому тандемі у театрі "Березіль" вони створили чотири шедеври: комедію "Так загинув Гуска", яку, не випустила цензура, трагікомедію "Народний Малахій", сатиричну комедію "Мина Мазайло" (1929) і соціально-психологічну драму "Маклена Ґраса" (1933), що для обох митців стали вершинами творчої майстерності.

Лесь Курбас у перші дні після арешту. Грудень 1933 року
Лесь Курбас у перші дні після арешту. Грудень 1933 року

У 1928 році вистава Миколи Куліша "Патетична соната" у Москві мала аншлаг. У ній дебютувала актриса Фаїна Раневська, яка зіграла модистку Зіньку, повію. Вже за тиждень після прем'єри у всіх московських вечірках і ресторанах грали "Патетичну сонату" Людвіга ван Бетховена, яка стала хітом.

Уявіть собі, що зі сцени московського Камерного театру Марина (актриса Аліса Коонен) у виставі "Патетична соната" виголошувала ось таку крамолу: 

"Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог янгола спитати, як у тій казці: Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш. Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!.."

І це був синьо-жовтий прапор! 

На межі 20-30-их років для багатьох письменників настали важкі, трагічні часи. Твори Миколи Куліша, більшість з яких користувалися неабиякою популярністю, також зазнають як політичної, так й естетичної критики. Драматургові закидають, що його п'єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність.

Не могла подобатися владі правда, захована у гострій сатирі героїв його вистав. Спочатку (1930) "Народного Малахія", а потім і політичну комедію "Мину Мазайло" (1939) репертуарна комісія заборонила. 

У п'єсі "Мина Мазайло" є пророцтво Куліша щодо майбутнього Голодомору в Україні: дядько Тарас, українець старих, "класичних" націонал-демократичних (не націонал-комуністичних!) поглядів прорікає: 

"Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!". 

І хоч у п'єсі тут таки йде заперечення молодшого Мазайла, Мокія

"Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?" 

Ці рядки писалися не в 1933, а в 1928 році, і все це пролунало зі сцени! Не випадково, коли Миколу Куліша виключали у 1934 році з партії й готувався його арешт, то "Мина Мазайло" називалася серед "яскраво націоналістичних" і "чужих" його п'єс.

Дружина Куліша про час Голодомору 1933 року згадувала: 

"Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Ольгу) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів. Микола мені відповів: "Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?" Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю".

Другом і однодумцем Микола Куліш вважав Миколу Хвильового, казав, що саме він "першим відкрив нам очі на Україну". Його самогубство в травні 1933-го вразило драматурга до глибини душі. Після 1933-го Микола Куліш починає розчаровуватися у революційних ідеях.

Літературна дискусія в Харкові стала знаковою подією. За кожного справжнього однодумця Микола Куліш бився до останку. В лице партійним емісарам Москви Курбас і Куліш заявили, що справжній мистець ні перед якою силою не поступиться мистецьким суверенітетом. 

Куліш запекло боронив Курбаса, назвавши його геніальним режисером, а ще – осудив радянських письменників, котрі задля кар'єри страшаться чіпати національну проблему. На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга.

На Голгофі Розстріляного Відродження

7 грудня 1934 року у Харкові Миколу Куліша заарештували, звинувативши у приналежності до терористичної організації. Наступного дня його етапували до Києва. Там драматурга, як і інших арештованих у той час українських письменників, жорстоко катували й допитували. 

Їх настільки вистажували тортурами, що вони не витримували і зізнавалися у тому, чого не робили, і свідчили один проти одного. 

Куліш теж був змушений зізнатися, що був "членом націоналістичної групи ОУН". Бо свідчення про це вже змусили підписати й його друзів Михайла Ялового і Григорія Епіка, які на слідстві заявили, що ОУН доручила Кулішеві замах на Сталіна

В ув'язненні Микола Куліш важко захворів на сухоти. У березні 1935 року відбувся судовий процес у справі "українських боротьбистів-есерів". 

Його учасниками сталиВалер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Микола Куліш, Валер'ян Поліщук, Василь Вражливий-Штанько, Володимир Штанге, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Григорій Майфет, Данило Кудря, Андрій Панів, Левко Ковалів, Микола Любченко, Олександр Полоцький, Петро Ванченко, Семен Семко-Козачук, Юрій Мазуренко.

Їх звинуватили у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту проти Сталіна та його найближчих соратників. Єдиний із 17-х заарештованих Валер'ян Підмогильний відмовився підписати наклеп на себе. 

Учасників процесу 28 березня 1935 року за наказом №261 наркома внутрішніх справ УСРР В. Балицького засудили до семи-десяти років позбавлення волі. Микола Куліш отримав 10 років ув'язнення, яке відбував у суворій ізоляції (без прогулянок і медичної допомоги) на Соловках

Вирок 1935 року. Микола Куліш під номером 7
Вирок 1935 року. Микола Куліш під номером 7
Два роки він мучився, втрачаючи відчуття реальності в камері-одиночці, балансуючи на межі божевілля та шукаючи, бодай, якогось вмотивованого пояснення вироку, із Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР він писав заяви в органи й наполегливо просив розстріляти його, як "великого грішника".
Вид на соловецький Кремль переоблаштований на табір
Вид на соловецький Кремль переоблаштований на табір

У 1937 році вирішили позбутися старих в'язнів і звільнити місце новим – розв'язання цього завдання у Кремлі приурочили до 20-річчя встановлення радянської влади внаслідок Жовтневого перевороту.

 А 2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило постанову П 51/94 "Про антирадянські елементи". У ній йшлося про те, щоб "…раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян". Так розпочалася подія під назвою Великий терор.

Операція стартувала 5 серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 і мала тривати чотири місяці. Насправді ж "єжовську чистку" припинили аж 15 листопада 1938 року. За 15 місяців знищили смертними вироками 681 692 осіб.

Справа українських соловецьких політв'язнів називалася "Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкий тюрьмы ГУГБ НКВД СССР на 134 человека украинских буржуазних националистов". 

У жовтні 1937 року в останній етап пішли близько 300 українців (чимало з них проходили по інших справах), серед них – поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру "Березіль" Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, АнтонОстап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер'ян ПідмогильнийПавло ФилиповичОлекса Влизько, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса СлісаренкоМихайло Яловий, історики Матвій ЯворськийСергій Грушевський (брат Михайла Грушевського)...

16 жовтня 1937 року начальник УНКВД по Ленінградській області Леонід Заковський надіслав заступникові начальника адміністративно-господарського управління УНКВД Ленінградської області капітану держбезпеки Михайлу Матвєєву розпорядження:

"Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г – ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, – привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний. Исполнение донесите, представив по возвращении акты".

Соловецьких в'язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею перевозили до Медвежогорська в Карелії, де розмістили у слідчому ізоляторі НКВC. Саме тут 27 жовтня 1937 року Матвеєв прийняв від Раєвського першу партію в'язнів (207 осіб відповідно до протоколу №81). 

Звідси в'язнів вивезли в урочище Сандармох, де того самого дня і розстріляли. Для катів це стало несподіваним уроком: в'язні намагалися втекти і нападали на конвой.

Розстрільний список українців
Розстрільний список українців

Тоді підсилили засоби безпеки. Решту ув'язнених, яких розстрілювали з 1 по 4 листопада, спочатку роздягали до нижньої білизни, зв'язували руки і ноги, затикали кляпом рота, а потім штабелями складували на вантажну машину й вивозили на місце розстрілу.

До свого 45-річчя Куліш не дожив місяць і три дні. 3 листопада за добу в Сандармосі кати знищили 266 "українських буржуазних націоналістів". У розстрільному списку імена Куліша й Курбаса стояли поряд – №177 і 178. 

Капітан держбезпеки Михайло Матвеєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області молодшого лейтенанта держбезпеки Г. Алафера) в урочищі Сандармох п'ять днів розстрілював від 180 до 265 в'язнів. 

Перед убивством в'язнів били палицями під назвою "колотушки" до напівсмерті. Потім його замінив комендант УНКВС Ленінградської області Олександр Полікарпов і його асистенти, які, крім палиць, використовували залізну арматуру і заводний ключ від вантажівки для побиття приречених. Розстрілювали уже над ямою, щоб лише засипати землею.

Дружина Антоніна Іллівна Невелль-Куліш писала в усі інстанції запити, збирала і надсилала посилки, аж поки у грудні 1939 року адміністрація СТОНу не повідомила, що "адресат вибув". 

Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала посмертно Миколу Гуровича Куліша лише 4 серпня 1956 року – "за відсутністю складу злочину". Із майже 300 українських письменників, які працювали у 1930-х роках, живими в Країні Рад лишилося тільки 36; кожен десятий. Тільки сім із них померли своєю смертю; три відсотки.

Довгий час доля соловецьких в'язнів була невідома. Важалося, що їх на баржах потопили у Білому морі. Історики з товариства "Меморіал" Веніамін ІоффеЮрій Дмитрієв та Ірина Фліге ретельно займалися пошуками місць розстрілу соловчан. 

За наполяганням Юрія Дмитрієва, у 1997 році перевірили урочище Сандармох. Виявилось, що це саме те "обычное место расстрелов", яке згадувалося у справі капітана Матвєєва. Директорові Науково-дослідного центру Санкт-Петербурзького "Меморіалу" Веніаміну Йоффе поталанило розшукати важливі документи. 

Це – розпорядження про розстріл 1116 соловецьких в'язнів і рапорт заступника начальника АГУ УНКВС Ленінградської області капітана Держбезпеки Матвєєва про виконання вироку. Виявлено розстрільні протоколи №81, 82, 83, 84 і 85 засідань Особливої трійки УНКВС Ленінградської області.

Позначення місця розстрілів
Позначення місця розстрілів

На території Сандармоху знайшли багато розстрільних ям. Були проведені розкопки і перезахоронення. Всього, разом із Соловецьким етапом, за даними Дмитрієва, в цьому урочищі покоїться близько 9 тисяч людей 60 національностей й 9 релігійних конфесій. 

Серед них 2749 росіян, 800 фінів, 739 карелів, 677 українців, 253 поляків, 219 німців, 194 єврея, 130 білорусів, 53 татарина, 43 естонці, 34 латиші…

При вході в урочище поставили великий пам'ятний камінь із написом "Люди не убивайте друг друга". Поруч звели капличку, щоб молитися за душі загиблих. За останні 20 років у Сандармоху поставили більше 10 пам'ятників представникам різних народів і релігійних конфесій.

27 жовтня 1997 року відбулося перше вшанування пам'яті розстріляних у Сандармоху. Із України приїхала офіційна делегація. У її складі була онука Антона Крушельницького – Лариса Крушельницька

Колишній політв'язень радянських концтаборів, письменник, філософ Євген Сверстюк привіз дерев'яний хрест роботи Миколи Малишка

Його встановили як перший пам'ятний знак загиблим українцям. 5 серпня 2005 року у Сандрмоху українська делегація офіційно відкрила пам'ятник "Убієнним синам України". 17 років поспіль (до 2014 року) українці їздили вшановувати пам'ять загиблих земляків в урочищі Сандармох і на Соловки

З початком окупації українських територій та війни Росії проти України їздити в Російську Федерацію стало небезпечно. Сьогодні улюблена Кулішева Херсонщина знову бореться за свободу під час російсько-української війни. 

Як ніколи актуально звучать слова Миколи Куліша: "На московському кумачі України самостійної не вишити!"

 

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.

Вибір в умовах безнадії: Йосиф Зісельс у розмові із Мирославою Барчук

Подія за участі дисидента та громадського діяча Йосифа Зісельса і журналістки, телеведучої Мирослави Барчук відбулась 23 травня у просторі Українського ПЕН. Публікуємо текстову версію розмови на тему "Вибір в умовах безнадії", яку записала Таня Миронишена.

Степан Ленкавський: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

6 липня виповнюється 120 років від дня народження Степана Ленкавського, одного із засновників та ідеологів Організації українських націоналістів, автора "Декалогу ОУН", в якому він виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Саме принципова і непримиренна позиція до ворогів української державності послужила підставою для заведення на нього органами нкгб оперативної справи і планування заходів щодо його ліквідації.