Агітаційна кампанія В'ячеслава Чорновола на Полтавщині 1991 року

В'ячеслав Чорновіл постійно завершував свої виступи і вимагав і від усіх нас її вживати у виступах перед виборцями, у листівках. І звучала ця теза так: "Не важливо, чи ви проголосуєте за мене, важливо, щоб ви проголосували за Незалежність України". Тут, звичайно, спрацьовувала колосальна державницька свідомість Чорновола, що надавала перевагу прагненню бачити нарешті український народ після століть неволі, бездержавності вільним державним народом, над його нібито особистим бажанням стати Президентом України.

Уривок із книги спогадів Миколи Кульчинського "У нашій хаті радянського союзу не було".

У середині вересня 1991 року – дзвінок у двері. Відчиняю – стоїть голова Івано-Франківської обласної ради, наш рухівець Микола Яковина ще з якимось чоловіком. Питає: "Ідеш з нами?" – "Іду, – відповідаю, – а куди?" – "На вибори. Формуємо команду для В'ячеслава Максимовича, підеш керівником обласного штабу і по виборах Чорновола, і по грудневому референдуму. Ось план виборчої кампанії, ось план по референдуму".

"Добре, хлопці, поїхали в Рух, там про все й поговоримо". Вийшли і попрямували до "Волги", що стояла у дворі. Для мене це було так несподівано, просто не вірилося, що ми, рухівці, можемо їздити у цій розкішній машині. На таких чорних "Волгах" їздило тільки комуністичне начальство, кагебешники та ще міліцейське начальство. Коли я про це сказав уголос, Микола розсміявся і сказав, що він же голова обласної ради і їде в офіційне відрядження до Дніпра, тож було б гріхом не заїхати у Полтаву по наших рухівських справах. Говорили ми години півтори, потім вони поїхали, а я залишився сам, бо була неділя й у Русі нікого не було, міркувати над майбутньою кампанією.

Знаючи добре стан суспільної свідомості постколоніальної України, я спочатку майже не вірив у нашу перемогу. Та з кожним днем виборчої кампанії моя віра у можливість обрання Чорновола зростала. Не було у нас грошей, не було транспорту, але вся наша обласна організація працювала, не покладаючи рук, як єдиний, злютований однією ідеєю механізм. Працювати на виборах, окрім членів Руху, нам допомагали сотні добровольців.

 
Один із численних мітингів кінця 80-х. Полтава, площа біля театру. Виступає Микола Кульчинський

Творчість і рухівців, і наших прихильників не знала меж у розвінчуванні гидких наклепів на Чорновола, що їх поширювали комуністичні прихильники Кравчука. То він ґвалтівник, то він позабирає пенсії у пенсіонерів, мовляв, хай діти доглядають батьків, і ще купа інших дурниць, що їх за радянською кагебешною традицією поширювали тисячі й тисячі агентів, від двірника починаючи і закінчуючи перукарями, журналістами, лікарями, червоними директорами, московськими попами та базарними перекупками вкупі з головами колгоспів.

Та не це було причиною поразки. Ми протистояли цим наклепам не менш активно, хоч, безумовно, і вони свою роль зіграли. Тисячі разів я чув запитання від виборців, чому патріотичні сили не об'єдналися навколо одного кандидата. Усі пояснення були марні. Люди їх не сприймали. П'ять чи шість кандидатів від національно-демократичних сил – це було для українців свідченням нашої слабкості.

А ще гірше, коли люди помічали ворожнечу всередині Руху між нами та прихильниками Левка Лук'яненка. На Великій раді Руху, яка вирішувала, кого висунути кандидатом у Президенти України на виборах 1991 року, за Чорновола проголосувала значна більшість членів ради, разів у три-чотири більше, ніж за Лук'яненка. Однак він вирішив балотуватися. Очевидно, що це було в інтересах Кравчука. А ще і Юхновський, Табурянський, ще хтось, уже й не пам'ятаю…

 
Левко Лук'яненко

Комуністична номенклатура, яка волею долі очолила Українську Державу, діяла за старим, як світ, неправедним правилом усіляких гнобителів: "Розділяй і владарюй". На практиці це відбувалося ось так. Як довірена особа і керівник виборчого штабу Чорновола, я укладаю угоду з обласним радіо на трансляцію його виборчого радіоролика. Мені дають час тільки в одному рекламному блоці, бо, мовляв, усі інші вже заповнені, а Левка Григоровича крутять чи не десять разів на день. Або вночі ми клеїмо портрети з Чорноволом та його програмовими гаслами по всій Полтаві.

Опишу це детально, бо хоч і був керівником штабу, та мусив уночі бути з хлопцями, щоб бачити самому, як усе робиться, та щоб і прикладом бути, а в разі чого і захистити від міліцейського переслідування. Я ж бо мав посвідчення депутата міської ради та посвідчення довіреної особи Чорновола. Прошу дружину зробити на нашу машину відро клейстеру, тобто розвести борошно теплою водою, гарненько перемішати – і готовий клей. Вирушали ми на розклеювання агітаційних матеріалів двома-трьома машинами. Відра вистачало на всю ніч. Робили все дуже швидко. Одна машина під'їжджає до одного будинку, друга стає біля сусіднього.

Якби Чорновіл. Можливо ми б знову жили в СРСР

Усі моментально вискакуємо, хтось застилає капот машини чистим папером, хтось кладе на нього портрет Чорновола зворотним боком догори, хтось швиденько щіткою намащує його клейстером, хтось бере намащений портрет і охайно кладе намащеним боком назовні на поперечину швабри, яку ще хтось уже тримає напоготові, піднімає його метрів на 4-5 і спочатку приклеює до стіни верхню частину плаката, проводячи шваброю по плакату спочатку вгору, а потім вниз, приклеюючи вже весь плакат з портретом нашого кандидата. Металеві ручки таких швабр хлопці зробили з кількох секцій, які могли висуватися одна з одної, як сучасні вудилища.

На ранок по всій Полтаві влада обдирала наші плакати. Де у якої організації були якісь підйомники, влада їх мобілізувала, та обдерти скрізь у неї сил і духу не вистачало. Обклеювали ми, як правило, торці будинків, простір між першим і другим поверхом тощо. Вдатися до такої тактики нас змусила діяльність наших опонентів, які зривали портрети Чорновола буквально через години з моменту їх розклеювання у відведених міською владою для цього місцях. Плакати ж Лук'яненка висіли за вітринами магазинів, які на той час усі були державними. Ось так, розділяючи, посткомуністична влада України воювала з Чорноволом та рухівцями.

У мене зовсім не зникла повага до Левка Григоровича, його ім'я мужнього борця за свободу та гідність українського народу назавжди вписане в нашу історію. Просто було боляче за видатну постать, яка не пройшла випробовування на підпорядкування особистого, своєї сокровенної мрії, загальноукраїнському, яке у цей політичний момент уособлював В'ячеслав Чорновіл. Об'єктивно він був набагато сильніший політик, і відновлена Українська Держава потребувала його, а не Лук'яненка. Звичайно, змиритися з цим Левкові Григоровичу було неймовірно важко, але необхідно, як і всім іншим кандидатам, які мислили себе демократами та патріотами.

 
В'ячеслав Чорновіл. Мітинг в Кривому Розі, 1990 рік
wikipedia.org

Бо саме від такого розуміння ними своєї відповідальності перед Україною і залежала перемога не комуністичного кандидата, з його шлейфом колоніального сановника і вірного лакея поневолювачів, а людини, яка поклала своє життя на вівтар служіння Вітчизні і мала всі необхідні риси характеру та всі потрібні знання, щоб бути Президентом вільного народу. Чорновіл за масштабами своєї особистості дорівнював Вацлаву Гавелу, чеському дисиденту, якого чехи обрали президентом, тільки ж Кравчуку було далеко до очільника чеських комуністів реформатора Александра Дубчека. Після переговорів з Гавелом він відмовився балотуватися і підтримував Гавела.

До такого розуміння відповідальності перед Вітчизною більшість наших політиків і близько не підійшли в силу або свого огидного егоцентризму, або ж зобов'язань перед Москвою у її стратегії не допустити найсильнішого кандидата, що зміг би протистояти кремлівським загарбникам.

Була, як на мене, ще одна причина нашої поразки – це теза, якою В'ячеслав Максимович постійно завершував свої виступи і вимагав і від усіх нас її вживати у виступах перед виборцями, у листівках. І звучала ця теза так: "Не важливо, чи ви проголосуєте за мене, важливо, щоб ви проголосували за Незалежність України". Тут, звичайно, спрацьовувала колосальна державницька свідомість Чорновола, що надавала перевагу прагненню бачити нарешті український народ після століть неволі, бездержавності вільним державним народом, над його нібито особистим бажанням стати Президентом України.

Та насправді нічого особистого у висуненні Чорновола кандидатом у Президенти не було. Цього вимагала більшість рухівців, і цього вимагав час, зрештою, сама ідея Незалежності. І Чорновіл усвідомлював усю важливість для подальшого будівництва Української національної держави перебування своєї особи на посаді Президента. Тільки ж з усіх боків від багатьох щирих патріотів лунали звинувачення Чорновола у вузьких егоїстичних інтересах. А ще ж потаємна гвардія Євгена Марчука з української інтелігенції, що затято нападала на Чорновола…

Усі вони вважали, що тільки Кравчук здатен об'єднати український народ та кермувати незалежним українським кораблем. Ми ж, мовляв, своєю агітацією за Чорновола і людей роз'єднуємо, і ставимо під загрозу саму позитивну відповідь народу на питання про незалежність України на грудневому референдумі.

Хоча я переконаний, що головною причиною тих шалених нападок та звинувачень був усе-таки банальний матеріальний інтерес замовників нападок. І здавалося мені тоді, що заклик Чорновола до людей голосувати у першу чергу за Незалежність спричинений певною мірою і цими підлими та недолугими звинуваченнями на його адресу та всього Руху. Я був цілком упевнений, що на Полтавщині люди проголосують за Незалежність, тож ми акцент робили на агітації за Чорновола, принаймні не відділяючи ці два явища, бо ж Чорновіл – це явище історичне.

З виборчим візитом у Полтаві В'ячеслав Максимович перебував два дні – 24 та 25 жовтня разом з дружиною Атеною Василівною, талановитою поеткою і дуже тонкої духовної структури жінкою. Я скрізь його супроводжував як його довірена особа та керівник виборчого штабу на Полтавщині. Графік перебування був неймовірно напружений, та В'ячеслав Максимович ні на що не жалівся. Здавалося, що від кожної зустрічі з людьми у нього тільки прибувало сил та енергії.

 
В'ячеслав Чорновіл і Атена Пашко
uahistory.com

Разом з лубенськими рухівцями я зустрічав Чорновола у Лубнах, де у нього була перша зустріч з депутатами міської, районної та сільських рад, керівниками господарств та підприємств району, мешканцями Лубен, пресою. Це відразу з дороги, так би мовити, з корабля на бал, о пів на дванадцяту, а вже о 14.00 – зустріч з працівниками Лубенського фармацевтичного заводу. О 18.00 він мав бути на обласному телебаченні, а о 19.00 – зустріч з полтавцями. Від Лубен до Полтави 140 кілометрів.

Я мусив постійно контролювати час, і це була така невдячна роль. Що перед людьми, які не могли наслухатися Чорновола, що перед В'ячеславом Максимовичем, який був не з тих людей, щоб припинити відповіді на запитання, що цікавили співвітчизників. О, ці його виступи перед виборцями і відповіді на їхні питання!

Людина культури, він володів колосальними знаннями з української та світової культури, української та світової історії, і саме ці знання давали йому можливість орієнтуватись у найскладніших проблемах постколоніального українського суспільного життя і загубленої, за висловом Шлемкевича, у цьому постколоніальному просторі української людини. А головне, він по-справжньому любив цю загублену українську людину, і його погляди на різні аспекти реформування планової економіки завжди були людиноцентричні.

Він не творив собі фетишів з різних теорій і глибоко розумів неймовірну складність переходу до ринкової економіки та ризики тотальних матеріальних втрат для громадян України. Якось умів донести до людей усі свої міркування й бачення простими й дохідливими словами без спрощення і загравання з виборцями. Говорив з ними довірливо і по-дорослому.

Такого бачення України, її сучасного й майбутнього не було у жодного іншого кандидата, а тим більше у Кравчука. Усі, хто був на зустрічах з Чорноволом, назавжди поділяли його погляди і зберігали про нього добру пам'ять. Неможливо забути цей вулкан пристрасних слів про свободу, честь, гідність, Україну, її шлях.

"В'ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика"

Переповнена зала колишнього Будинку політосвіти, а на той час уже Культурного центру, цього нашого полтавського Конвенту, де яблуку ніде було впасти і де було так тихо, коли він говорив, що можна було б почути, як муха пролетить, вибухнув громом оплесків захоплення і вдячності по завершенню тригодинної зустрічі полтавців з В'ячеславом Максимовичем. Нам з Атеною Василівною ледве вдалося забрати його від людей, бо говорили б вони ще всю ніч, та поїхати до готелю.

Уранці наступного дня я провів невелику екскурсію по Полтаві. Краєзнавчий музей, Іванова Гора, з якої видно шляхи полтавськії, Хресто-Воздвиженський монастир… В'ячеслав Максимович добре знав історію нашого краю як осердя Гетьманщини, подвигу Мазепи та його соратників і трагедію поразки мазепинців. Нас супроводжувала група журналістів, і цікаво було спостерігати, як В'ячеслав Максимович та Атена Василівна, люди абсолютно природні, органічні, без найменшої тіні фальшу у своїй манері поведінки, спілкуванні з людьми, мусили приймати закони виборчого жанру і позувати перед камерами та фотоапаратами. Мені здавалося, що їм обом це якось ніяково робити.

Перед від'їздом у Кременчук нас чекала ще зустріч з полтавськими депутатами, директорським корпусом Полтави і підсумкова пресконференція. Тож довшої прогулянки по місту не виходило.

У Кременчуці В'ячеслав Максимович зустрівся з колективом КрАЗу, депутатським корпусом Кременчука, був на міськкому радіо, зустрівся з громадянами міста у Палаці культури ім. Петровського, а завершив свій день зустріччю у Палаці культури нафтопереробного заводу, яка розпочалася о 20-ій годині 45 хвилин і закінчилася опівночі. Ось такий графік…

Тільки безмежна любов до України, до нашої нації, яка пройшла всі кола пекла, відповідальність перед її майбутнім давали йому сили працювати з ранку до ночі. У Кременчуці поруч з ним був депутат Верховної Ради Вадим Бойко. Трохи пізніше його убили за розслідування корупційної діяльності. Корупція на той час уже почала обплутувати Україну. А коли вона переросла на основі партноменклатурних, міліцейських та есбеушних зв'язків з новоспеченим кримінальним та напівкримінальним бізнесом у систему олігархічного господарювання в Україні, то вбили і Чорновола, який разом з Рухом стояв на заваді її утвердженню.

Зустрічі у Кременчуці також мали шалений успіх, та неможливо було Чорноволу зустрітися особисто з усіма виборцями України. А все ще радянська держава працювала усіма своїми підлими засобами проти нього. Подальші виборчі президентські кампанії разюче відрізнялися від перших президентських виборів. Чорновіл приїхав старенькою "Волгою" на Полтавщину тільки з дружиною. Володимира Ланового я зустрічав в аеропорту, він прилетів чартерним рейсом, а біля готелю, у який я його відвіз, уже стояв великий комфортабельний автобус з його командою.

Віктора Ющенка я поселив у готелі "Київ". Хоч я і не оплачував готель із коштів обласного штабу, його оплачував центральний штаб, та звикши берегти кожну копійку, я обрав саме готель "Київ", а не новий шикарний готель, що його збудував Анатолій Кукоба, в якому номери коштували втричі дорожче. Два автобуси братії, яка супроводжувала Віктора Андрійовича, висловили мені після ночі у "Києві" велике "фе", мовляв, у яку це діру я їх поселив.

А Віктор Андрійович, навпаки, подякував, як і Іван Васюник, майбутній віцепрем'єр, який завжди йшов назустріч моїм проханням щодо різних добрих справ. Приїзд до Полтави Петра Порошенка на останніх та попередніх президентських виборах також був доволі скромним і чимось схожим на приїзд В'ячеслава Чорновола.

Чорновіл був плоттю від плоті українського народу, він увібрав усе найкраще, що було у всіх його верствах, і був правдивим його провідником. Не прагнув ні багатств, ні марної слави, але готовий був вести народ до висот звитяжних звершень на шляхах свободи, відродження української нації та будівництва сильної національної Української Держави. Не судилося…

Десь із другої декади листопада усім уже було зрозуміло, що перелом у настроях людей таки відбувся й ідея самостійної держави запанувала в умах громадян. Переставала протидіяти нам брутальними та беззаконними методами й комуністична номенклатура – відключенням електроенергії під час виступів, терміновим закриттям клубів, будинків культури, де мали відбутися агітаційні виступи з концертами, затриманням міліцією за надуманими причинами наших агітаторів тощо.

Щоправда, подекуди такі випадки ще не раз траплялися, як правило, там, де правили дуже вже переконані у збереженні імперії комуністи. Але більшості з них було начхати на все, окрім своїх власних інтересів, і вони вже зрозуміли, що Кравчук перемагає і своє панування в Українській Державі вони збережуть. У тих комуністів, які протистояли нам аж до своєї заборони у 2015 році, тісно переплелись і проросійські переконання, і власні інтереси, бо вони постійно отримували фінансову підтримку з Росії.

 
Інавгурація Леоніда Кравчука. 5 грудня 1991 року
jnsm.com.ua

Слід сказати й те, що певна частина комуністів – керівників різних рівнів влади, установ, підприємств – таки чесно виконувала свої обов'язки перед державою і людьми. Їх корисної участі у державотворенні не відкидав і Чорновіл. Його антикомунізм був на рівні ідеї і не поширювався на людей, і якщо вони були і сто раз комуністами, але в нових умовах працювали на Україну, Чорновіл знаходив з ними спільну мову.

У середині жовтня у нас з'явилися кошти. Це українська еміграція в Америці та Канаді назбирала нам на допомогу гроші для ведення агітації за Незалежність України. Скільки десятиліть наша уенерівська та повоєнна еміграція жила очікуванням відновлення Української Держави! Зберігали всі досягнення нашого вільного духу у культурі, науці, політичній думці, релігії, військовій справі…

У вкрай складних умовах вони неймовірними зусиллями не просто зберегли нашу вільну духовну й культурну спадщину, а й розвинули її до здобутків світового рівня. Скільки лицарів України померло на чужині, скільки погинуло у російських катівнях, й ось тут знову рідкісна нагода здобути Українську Державу… Звичайно, українці з усіх кінців світу не шкодували своїх, тяжкою працею зароблених, грошей для звільнення України від московських катів. Та й ми, усвідомлюючи важливість історичної миті, працювали на повну потужність".

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.