Полковник–киянин із «Чорних Запорожців» Армії УНР

Особливу увагу на світлині привертають оригінальні головні убори.

Насправді, обидва старшини українського війська підписані були ще при першій публікації цієї фотографії. У книзі Бориса Монкевича "Чорні Запорожці" (Львів, 1929) підпис був таким: "Типи старшин Чорного полку з часів Центральної Ради (полковник Римаренко – сотник Гончарів)".

У наступних публікаціях світлини, наприклад в Календарі "Червоної Калини" на 1930 рік, імен вже не було. Лише короткий підпис: "Старшини Чорних Запорожців часів Центральної Ради: 1917-1918".

Виходячи із підписів, можна ствердити, що світлина зроблена у березні-квітні 1918 року. А зображені на ній старшини 2-го Республіканського полку Запорозької дивізії під командуванням Петра Болбочана. Саме на базі кінної сотні цього полку в кінці 1918 року з'явився кінний дивізіон імені П. Болбочана, який згодом розгорнуто у кінний полк "Чорних Запорожців".

З ідентифікацією сотника Гончаріва – складно.

В Армії УНР було кілька старшин із таким прізвищем, але з різними іменами. Командир "чорних" Петро Дяченко у своїх спогадах пише про нього кілька разів (у зв'язку з переходом полку до Румунії весною 1919 року), але жодного разу не згадує по імені.

А от про "полковника Римаренка" відомо більше.

Олександр Кіндратович Лимаренко-Римаренко (Лиморенко-Риморенко) народився 23 листопада 1886 року в Києві. У 1912 році завершив Іркутське військове училище. Мав мати на той час близько 26 років.

На початку першої світової війни підпоручник Олександр Лимаренко-Ромаренко (саме "Ромаренко"!) служив у 8-му гренадерському Московському полку. 14 серпня 1914 року залишений на полі бою, вважався зниклим без вісті. Згодом виявилось, що потрапив в полон до австрійців.

Згідно з документами ЦДАВОВ станом на 1917-1918 році перебував в таборі полонених в Йозефові, де австрійці концентрували російських полонених українського походження. Цікаво, що відповідну картку, яка зберігається в так званій "секретці" ЦДАВОВ, оформлено у 1949 році.

Згідно з дослідженнями Ярослава Тинченка останнім ступенем О. Лимаренка в російській армії було – підполковник. Сумнівно, чи він би зміг повернутись з полону до Берестейського миру 1918 р. і отримати цей ступінь. Хіба втік з полону, воював і знову потрапив у полон, але це малоймовірно.

Виходячи із підпису до світлини "чорних" часів Центральної ради – Лимаренко-Романенко був одним із перших українців-старшин, які повернулись з полону на Батьківщину. І одразу пішов служити у Запорозьку дивізію. Можливо був і учасником походу П. Болбочана на Крим.

Із 19 вересня 1818 року – секретар Контрольно-ліквідаційної комісії при Головному шкільному управлінні управління Воєнного міністерства Української держави. Командував тоді управою генерал Микола Юнаків.

В наказі Головної шкільної управи армії № 163 від 2 жовтня 1918 року, який зберігся в ЦДАВОВ, зазначений як "значковий" (тобто фактично вже був підвищеним до ступеня поручника; сучасний аналог у Збройних силах України – старший лейтенант).

Був членом контрольно-ліквідаційної комісії із ліквідації Одеських військових шкіл і шкіл прапорщиків. До революції 1917 року в місті діло 4 військово-навчальні заклади – Одеське військове та Сергіївське артилерійське училища (більшість випускників згодом пішли в у ворожі армї), а також 1-ша та 2-га Одеські школи прапорщиків (у 1917-му році школи мали значний відсоток українців, а 2-гу школу очолював ген. М. Омелянович-Павленко).

"Ліквідаційна" комісія, насправді, мала сприяти відновленню тих шкіл, як це запланувала Головна шкільна управа. Очевидно, що займалась комісія передачею майна, документів тощо.

В кінці червня 1919 року, вже як полковник Особливого республіканського полку, – помічник інспектора військ Запорозької групи Армії УНР. Тобто мав себе добре проявити у військах Директорії, щоб із "значкового" стати одразу полковником.

У вересні 1920 року – голова військово-надзвичайного суду при управлінні начальника тилу Армії УНР. У листопаді 1920 р., в складі Армії УНР, перейшов на західний берег р. Збруч та був інтернований польською владою.

Станом на березень-квітень 1921 р. служив полковником в школі підстаршин 1-ї Запорозької стрілецької дивізії та перебував у таборі інтернованих в м. Вадовиці (Польща).

Подальша його доля досі вважалась невідомою.

Однак, історик Руслана Давидюк із Рівного дещо пролила світло на його подальше життя. У своїй книзі "Українська політична еміграція в Польщі: склад, структура, громадсько–політичні практики на території Волинського воєводства" (Львів-Рівне, 2016) вона пише:

"Про приїзд колишнього полковника Армії УНР Олександра Римаренка на кілька днів із м. Кракова у с. Сільце Володимирського повіту комендант місцевої поліції 4 жовтня 1922 р. детально інформував своїх краківських колег".

Це означає, що О. Римаренко після визвольної війни оселився, принаймні на певний час, у Польщі – в Кракові. І мав фінансову можливість мандрувати країною.

У наші дні світлина старшин Римаренка і Гончаріва є фактично єдиним фотографічним свідченням зародку майбутнього легендарного полку Армії УНР "Чорні Запорожці". Саме ця світлина служить підставою для відповідної візуалістики (зокрема стала основою для відомого малюнку Богдана Піргача).

Сподіваюсь, що ця більш докладна ідентифікація світлини – з часом – допоможе з'ясувати і долю зображених на ній старшин Армії УНР.