18 листопада 1921

Рейд у безсмертя, або чи варті ми наших героїв?

Над приреченими лавами воїнів у небо злетіло : "Ще не вмерла Україна ні слава ні воля...". Заспівав козак Степан Щербак, а за ним підхопили інші. Кулемети почали сікти ряди героїв. Їх було 360.

Сьогодні  в науковому і  громадському житті нашої держави часто звучать слова про витоки  українського патріотизму, про потребу сконструювати якусь сучасну українську "політичну" націю. А ідеологічним підґрунтям цієї конструкції пропонують зробити весь набір героїчних вчинків нашої тисячолітньої історії: від княжих дружинників і козацтва до "героїв громадянської війни" і партизанів Другої Світової.

При цьому зазвичай не береться до уваги: чи слугували українським інтересам ці, хай навіть найяскравіші зразки людської хоробрості і самопожертви. Тому і виявляються часто в одному списку, призначеному до вшанувань, люди, які в реальному житті були запеклими ворогами.

Щоб уникнути таких непорозумінь, давайте подивимось на українську історію українськими очима, а свій погляд зупинимо на козаках Армії Української Народної Республіки, які відстоювали волю України на початку ХХ століття.

Рік 1921-й. Війна за незалежність, що тривала чотири роки практично завершилась поразкою. Україну поділено між Польщею та Росією. Уцілілі залишки армії Української Народної Республіки було інтерновано в табори Польщі та Румунії. Холод, голод, хвороби...

У Східній Україні продовжується більшовицький терор. Грабують села, непокірних відправляють у концтабори, розстрілюють заручників. Більшовицька "продразверстка" перетворюється в жахливе пограбування українців. Цілі села, що не спромоглися, чи не захотіли внести продовольчі побори, знищувались і випалювались. У відповідь наростає повстанський рух українських селян.

За матеріалами обласного архіву на території нинішньої Сумського області та деяких районах сучасної Чернігівської в період з 1919 по 1923 роки діяло біля 150 антибільшовицьких повстанських загонів. Особливо активно народні месники партизанили на Роменщині, Конотопщині, Лебединщині, в глухівських, шосткинських, кролевецьких лісах. За свідченнями більшовицького полководця М.Фрунзе, всього у 1921 р. в Україні діяло близько 40 тис. повстанців. Доречно згадати, що сам Фрунзе керував придушенням селянських повстань на Роменщині.

В такій обстановці Головний отаман  Армії УНР Симон Петлюра організовує рейд по тилах червоних у складі трьох військових груп, Волинської, Подільської і Бессарабської сподіваючись на новий спалах повстань і використання сприятливого моменту для звільнення України.  Бессарабська зазнала поразки, щойно перетнувши кордон. Подільська група під командуванням полковника Палія-Сидорянського пройшла 1500 км. аж під Київ і щасливо повернулася.

У жовтні-листопаді 1921 року останньою переходить кордон найчисельніша-Волинська група (офіційна назва - Українська Повстанська Армія) під безпосереднім командуванням генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника. Була вона найбільша, але найгірше озброєна (на 800 вояків - 400 гвинтівок, 8 кулеметів, 120 ручних гранат). Єдине, чого було вдосталь у повстанців, - це патріотизму і любові до України. Ці люди, виснажені по таборах ще до походу, пройшли в щоденних боях з 3 по 20 листопада понад 600 км. від західних кордонів і майже до Києва (не дійшли 25 км).

Картосхема руху повстанських загонів під час Листопадового рейду 1921 р.

Характерно, що більшість з них - безвусі юнаки, хоча траплялися і винятки, як, наприклад, Тимошенко Сергій Прокопович  з с. Базилівка, нині с. Крупське Конотопського р-ну. Він був відомим архітектором, інженером: спроектував і збудував лінії залізниці Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Ям-Бахмут-Микитівка, Гришино-Рівне. Отримав більше 10 нагород, зокрема - за проекти госпіталю для Казані, церкви для Харкова, каплиці-усипальниці в м. Лубни, надгробку на могилі композитора М.В.Лисенка. В роки Української революції - Харківський губернський комісар Центральної Ради. 1917 року у складі делегації УЦР брав участь у переговорах з урядами Дону та Кубані. В 1919-1920 р.р. - міністр шляхів у кількох урядах УНР. Саме тоді, коли на заклик українського уряду до Зимового Походу в основному пішла молодь, до них приєднався і Сергій Прокопович. "Хай серед простих вояків буде хоч один міністр" - так пояснював він мотиви свого вчинку. Пізніше, в 1927-1928 він став ректором Української господарчої Академії в Подєбрадах (Чехословаччина), вченим зі світовим ім`ям.

Повстанці повертали селянам відібраний у них більшовиками хліб. Лише в Житомирі тютюнниківці звільнили з радянської тюрми 470 селян-в'язнів, які відмовлялися здавати хліб. Російсько-більшовицькі війська поповнювали тисячами нових солдатів, що прибували з Півночі. Вони мали вдосталь набоїв, кулеметів, бронепоїзди, і тому займали головні шляхи. Українські повстанці змушені були маневрувати по бездоріжжю під дощ і сніг. Люди падали з ніг.

18 листопада в селі Малі Миньки поблизу містечка Базар на Житомирщині на них напали близько 3 тис. червоних кіннотників бригади Котовського. В жорстокому бою загинула третина Волинської групи, а понад 500 козаків і старшин потрапили до більшовицького полону. Перед розстрілом першу групу полонених вишикували і запропонували життя ціною зради. Ніхто не пішов служити ворогу.

Над приреченими лавами воїнів у небо злетіло : "Ще не вмерла Україна ні слава ні воля...". Це заспівав козак Степан Щербак, а за ним підхопили інші. Кулемети почали сікти ряди героїв. Їх було 360.

Пройшли десятки років. На цьому, багатьох подібних прикладах героїзму та вірності Україні було виховано кілька поколінь патріотів. Cьогодні, зусиллями президента Історичного клубу "Холодний Яр" Романа Коваля  в центральних архівах знайдено анкети розстріляних учасників рейду. Після першої публікації до Романа Миколайовича озвалась молодша сестра того самого Щербака... "Степан дуже хотів, щоб я стала вчителькою математики" - згадує вона. "Перед тим, як він пішов на війну захищати Україну - подарував мені підручник. Зараз він у мене в руках, я все життя викладала математику в школі, а нині на пенсії".

Переглядаючи біографічні довідки загиблих було виявлено, що з усієї кількості розстріляних котовцями українських героїв - 17 чоловік наших земляків. Подаємо їх перелік, маючи надію, що, можливо, як і в описаному випадку, знайдуться родичі цих нескорених борців, які розкажуть нові подробиці їх життя.

Віталій Скальський: 28 березня — Міжнародний день історика?

Інтернетом шириться інформація про відзначення 28 березня Міжнародного дня історика. Проте… В Україні ніхто і ніколи не встановлював дня історика. ООН теж такого дня не встановлювала.

Євген Чикаленко: Центральна Рада та більшовицька навала

Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.

Ярина Ключковська: "Україна без нього була б інакшою". Пам'яті Ігоря Юхновського

Вічна пам'ять Ігореві Рафаїловичу Юхновському. Людині, яка залишила глибочезний слід у житті кожного з нас, навіть тих, хто про це не здогадується. Бо Україна без нього була б точно інакшою.

Юрій Юзич: Бойові командири Армії УНР з Куп’янська

Щонайменше троє уродженців Куп’янська більше 100 років тому воювали за Україну старшинами в складі Запорозького корпусу Петра Болбочана. Усі троє мали первинне офіцерське звання, але командували сотнями запорожців.