Спецпроект

Чому влада боїться архівів? (роздуми з нагоди професійного свята)

Чехословацький уряд в кінці 1950-их років передав СРСР кілька вагонів документів періоду УНР з умовою, що вони будуть залучені до фондів українських архівів. Вагони отримали - частина документів поїхала до Москви, решту знищили. Які ж причини такого страху перед архівною інформацією?

Архівну інформацію можна сприймати, або не сприймати. Сперечатися відносно повноти фактів, відображених у документах. Але архіви неможливо ігнорувати. В цьому їх сила і, водночас, вразливість, особливо в періоди "перекроювання" історії.

Звернімо увагу на ту обставину, що Національний архівний фонд тому так і називається, що зберігає у своєму складі інформацію про історичне минуле всієї нації та належить виключно їй, а не політичним силам, групам людей тощо.

Сьогодні, коли архівісти відзначають своє професійне свято, нагадаємо собі: кожна влада як інструмент політичної волі групи людей завжди мала до архівів "подвійні" почуття.

З одного боку, на архівній інформації "вибудовувався" її ідеологічний фундамент. З іншого - засекречувався, нищився, не брався до уваги той комплекс архівних документів, який "не вписувався" в цю ідеологічну конструкцію.

Наприклад, д.і.н. Марина Палієнко1  у своїй монографії "Архівні центри української еміграції" (К.: 2008) згадує, як чехословацький уряд в кінці 1950-их років передав СРСР кілька вагонів документів періоду УНР з умовою, що вони будуть залучені до фондів українських архівів.

Вагони отримали, але умова виконана не була - частина документів поїхала до Москви, решту знищили.

Які ж причини такого страху перед архівною інформацією? В логіці дій нинішньої "української" влади їх "прочитується" як мінімум, три:

1. Світоглядні. Історичні конструкції, побудовані на міфах, дуже вразливі.

Через це вразлива сама влада, точніше історичне обґрунтування її легітимності.

Наприклад, теза про "тріумфальний хід радянської влади", отже, про її "вкоріненість" в українське життя легко розбивається статистикою виборів до Установчих зборів, ворожим ставленням переважної більшості суспільства до більшовиків, зафіксованих у численних зверненнях та пресі, нарешті, документами про масовий повстанський рух українських селян.

Легітимність же влади нинішньої (ментально спорідненою з радянською) хорониться не стільки статистикою, скільки перерахунком бюлетенів та звіркою протоколів.

Є в Державному архіві Сумської області такий фонд: Р-2362 - Колекція документів з історії Сумщини. Якщо взяти, для прикладу, події 1917 і наступних кількох років, то 90% інформації цього фонду прямо суперечить не тільки вищезгаданій тезі, але й  підводить під сумнів низку наступних за часом ідеологічних конструкцій: про боротьбу з "куркульськими бандами", "всенародну боротьбу з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни" тощо.

Про те, як влада Сумщини бореться з дослідниками архівів, читайте у рубриці "Коротко"

Людина, яка дослідила зміст цих документів, ніколи вже не говоритиме про Голодомор і комуністичні репресії як про прикру помилку, чи "знищення власного народу". Адже цілком очевидно, що незвані "гості", які прийшли на українську землю у 1918-му, вже у 1932-1933 та в 1937-му "успішно" нищили якраз чужий народ.

Той самий народ, який, у свою чергу, в 1941-му не зовсім однозначно сприйняв відхід "східних" чужаків і прихід "західних".

Те ж, що у структури радянської влади було "рекрутовано" багато українців (як, до речі, і в німецькі органи) ніскільки не нівелює загарбницький характер обох режимів.

Приклад: близько 2000 осіб місцевого населення було задіяно в окупаційній адміністрації та поліції Лебединського району, а близько 4000 їх земляків, воювали в Червоній армії і на 1946 р. повернулися додому. Причому "... близько 500 осіб членів і кандидатів ВКП(б) залишилося жити на окупованих територіях.

Абсолютна більшість із них пройшла реєстрацію у німців, були арештовані і при сумнівних обставинах звільнені з-під варти, а потім рекламували себе як учасники підпільних антифашистських груп і організацій"2. І так "чорним по білому" у переважній більшості здавалось-би "залізобетонних" історичних тем. А була б радянська влада "своєю" - фронт зупинився б не під Москвою, а під Києвом...

2. Персональні. Кожна людина залишає власний слід на землі. В тому числі й документальний. Так само, кожному хотілось би, щоб він був, або, хоча б "виглядав" позитивно. На жаль... на жаль...

От, написав якийсь журналіст "викривальну" статтю, що архів, мовляв, "фальсифікує історію на користь бандерівців"3, а не підписався. Чому? Бо подібна з-під його пера була у 1991-му. Тоді теж "винуватим" зробили архів, бо "неправильні" листи остарбайтерів опублікував.

Ну не сподобалася владі радянській і теперішній (а чи є між ними світоглядна відмінність?) архівна інформація, яка несвідомо "підкопувала устої", тобто Міф! І все... А низка інших публікацій згадуваного "дописувача", яка зберігається в підшивках "Ленінської правди" - це замовне шельмування достойних, і просто нормальних людей.

От і виходить, що чоловік усе життя заробляв на хліб (можливо й з маслом), обслуговуючи владу. Але як?! Здається сьогодні у журналістів це називається "джинса" і за неї дають гроші. Раніше це називали підлістю і давали в пику.

3. Методичні. Архів фіксує не тільки те, "що?" і "ким?" робилося, але й "як?" Те, як вирощували картоплю, боролися з довгоносиком чи парували свиней на початку ХХ століття4 - хоча й цікава інформація, але нині суспільні запити інші.

"Хто здав мого діда?", "Як мої предки потрапили на Колиму?", "Як загинув Руднєв?" - далеко не повний перелік "стандартних" питань...

Що поробиш, у згадуваному вже Лебединському районі через "фільтрацію" у 1946 р. було пропущено 10 тис. чоловік, або кожен 7-й житель5. А фонд ДАСО  Р-7641 (фільтраційні справи колишніх остарбайтерів та позасудові кримінальні справи репресованих) налічує 84 547 (!) одиниць зберігання6.

Звичайно, архівісти стоять на сторожі інтересів особи, яку б роль вона не виконувала, хоча всі документи - на відкритому користуванні. Так що "герої пункту 2" можуть спати спокійно... принаймні, до пори, коли "гряне" люстрація.

Про діяльність націоналістичного підпілля на Сумщині читайте в рубриці "Книжки"

А ось що стосується методів здійснення провокацій ворожих спецслужб проти українського визвольного руху, стеження за релігійними групами, прослуховування чи "методики пресування" та звільнення неугодних - тут для нинішніх "небожителів" є чому повчитися.

Вчаться ж доволі успішно. Такого тиску на свободу наукової думки, на архівну інформацію не було, мабуть, з радянських часів.

Воно й зрозуміло, раз віртуальний СССР, куди нас спрямовує "гарант" та його кремлівські покровителі - це певний "стандарт", значить і методи "стандартні". Бо хіба може бути щось інше у "влади чекістів та рецидивістів"?

Ось тільки про одне забувають: відповідь народу на таку "методику" завжди була адекватною. Це теж є в документах. І цього найбільше боїться влада. Тобто, її найбільша фобія - це задокументована Свобода.

Зі святом!

--------------------------------------------------------------------------

1 Палієнко М.Г. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). - К.: Темпора, 2008. - С. 319-322.

2 ДАСО. Ф. П. 29, оп. 1, спр. 27, арк. 130.

3 http://www.shans.com.ua/?m=nr&in=299&ir=380&id=32904

4 Земледелець. Иллюстрированный  ежемъсячный журналь.  - № 1. - январь 1909

5 ДАСО. Ф. П. 29, оп. 1, спр. 27, арк. 130.

6 Державний архів Сумської області: Путівник / Держкомархїв України. Держархів Сумської області; Автори-упоряд.: Л. Покидченко (відп. упоряд.) та ін..; Редколегія Р. Пиріг (голова) та ін. - Суми, 2002. - С. 110.

Олег Слабоспицький: У Києві попрощалися з учасником підпілля ОУН та політв’язнем Орестом Васкулом

13 червня у Михайлівському Золотоверхому соборі Православної Церкви України відбулось публічне прощання з Орестом Васкулом – учасником збройного підпілля ОУН під час Другої Світової війни, багаторічним в’язнем совєтських концентраційних таборів, керівником Київського крайового братства ветеранів ОУН і УПА з 1992 року. У період 1995-2010 рр. він був членом Головного Проводу ОУН (б) та у 1998-2005 рр. головою Теренового Проводу ОУН (б) в Україні.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Середзим’я

У це середзим’я новин з кожним днем стає дедалі менше; усі події неначе стискаються до коротких записів, однак, трохи порозмисливши, розумієш, що це не зовсім так. Наприклад, сьогодні мав принаймні три важливі обговорення погоди та стану криги, про які можна було б зробити розлогі записи, і за підсумками яких уже було зроблено чимало дрібних розпоряджень.

Володимир В'ятрович: Прецедент Коновальця

Уявити історію України ХХ століття без Євгена Коновальця важко. Адже його роль у розвитку визвольного руху, який через понад півстоліття після його смерті все ж досяг своєї мети, була, без сумніву, визначальною.

Микола Рубанець: Повстання буковинських українців і проголошення української державності 1941 року

Незабаром виповниться 80 років з часу проголошення української державності на Буковині. Ця сторінка з історії до сьогодні залишається невисвітленою та недослідженою, хоча, як свідчать тогочасні румунські та радянські документи, подія була резонансною.