На війні, як на війні

Якщо йдеться про польсько-українське протистояння 1940-х років, українські вчені рухалися у фарватері польської історичної думки. Щойно лунали незгодні з таким станом речей голоси, як людей "затюкували" звинуваченнями в "ура-патріотизмі", "необ'єктивності", "варварстві"...

У вітчизняній історії є небагато проблем, дослідження яких викликає такий суспільний резонанс, як вивчення польсько-українського протистояння 40-х років минулого століття.

Очевидно, що цей фрагмент нашої минувшини якнайкраще ілюструє знаменитий вислів кембриджського професора історії сера Джона Силі: "Історія - це минуле політики, а політика - це сучасне історії".

Навколо кривавого конфлікту між українцями і поляками в роки Другої світової війни та перші повоєнні роки досі точаться не лише наукові, але й політичні дискусії - як в Польщі, так і в Україні.

В обох суспільствах склалися певні усталені стереотипи, зумовлені повним незнанням більшістю громадян фактів і спекуляцією політиків та пропагандистів на цьому незнанні.

 У пеклі політики пам'яті. Як діють "борці з українцями" в Польщі

На жаль, сталося так, що польська історична наука суттєво випереджає українську в дослідженні даної тематики.

Така ситуація об'єктивно призводила до того, що польська історіографія стала такою собі "законодавицею мод" на яку, значною мірою, орієнтується вітчизняний історичний "бомонд".

За таких обставин праця Володимира В'ятровича "Друга польсько-українська війна. 1942 - 1947", автор якої пропонує власну концепцію подій, є надзвичайно важливим, можливо, навіть поворотним явищем у нашій історіографії.  

В. В'ятрович. Друга польсько-українська війна. 1942–1947 – Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", Центр досліджень визвольного руху, 2011. – 288 с.

Безперечно, окремі українські дослідники й до Володимира В'ятровича намагалися викласти оригінальні погляди на польсько-українське протистояння 1940-х років, але головний потік українських вчених, на жаль, вперто рухався у фарватері польської історичної думки.

Щойно лунали незгодні з таким станом речей голоси, як людей "затюкували" звинуваченнями в "ура-патріотизмі", "непрофесіоналізмі", "необ'єктивності", "варварстві".

Волинська трагедія: пошук між двома правдами

Часами виглядало так, що монополію на об'єктивність мали лише польські історики й ті українські колеги, які, в основних рисах, поділяли їхні концепції.

Кажучи образно, польський суб'єктивний погляд на події майже 70-річної давнини було канонізовано, тоді як український суб'єктивний погляд завчасно оголошувався апокрифічним і вносився до "індексу забороненої літератури".

При цьому окремі польські й українські історики настільки вправно жонглювали поняттями "об'єктивності" та "суб'єктивності", що в непосвяченого читача або слухача виникала думка, ніби-то й справді хтось з істориків здатний написати (або вже й написав!) цілком "абстраговану", "незаангажовану" та "об'єктивну" працю.

При цьому жонглюванні часто покликалися на світових та українських класиків позаминулого століття, які закликали вчених-істориків бути об'єктивними й абсолютно забували, що світова історична наука давно змирилася зі своєю суб'єктивністю й не намагається знайти спільний знаменник при трактуванні всіх подій минувшини.

Польська окупація 1918-1939 років. Як це було

Для ілюстрації наведемо абзац зі знаменитої праці "Нові підходи до істріописання" за редакцією знаного сучасного історика Пітера Берка:

"За традиційною парадигмою, історія об'єктивна. Завдання історика - дати читачеві "факти" або, за відомим висловом Ранке, написати "як це було насправді". Скромну відмові Ранке від філософських розважань його послідовники інтерпретували як урочистий маніфест історії без "упередження".

У знаменитому листі до міжнародної групи авторів праці "Кембриджська сучасна історія", яка публікується з 1902 р., її редактор лорд Актон наголошував, що "наше Ватерлоо має рівною мірою задовольняти французів і англійців, німців і голландців" так, щоб читачі не могли здогадатися, де один автор поклав перо, а другий взяв його до рук.

Сьогодні цей ідеал загалом вважається нереалістичний. Хоч би як рішуче ми прагнули уникнути упереджень, пов'язаних з кольором шкіри, віросповіданням, класом чи статтю.

Нам не уникнути розуміння минулого під певним кутом зору. Культурний релятивізм безпосередньо відображається в історичних творах. Наш розум не відбиває реальності безпосередньо; ми сприймаємо світ крізь мереживо конвенцій, схем і стереотипів. Причому наше розуміння конфліктів поліпшується від подання протилежних точок зору, а не від спроб, як зазначена вище декларація лорда Актона, одразу творити консенсус.

Ми пройшли шлях від ідеалу "голосу історії" до того, що назвімо "різноголоссям", яке визначають як "різноманітні й протилежні голоси"...".  

Сьогодні наша українська проблема в оцінці подій полько-українського протистояння якраз полягає в тому, що, не виробивши власного "історичного голосу", ми почали пошук компромісів та консенсусів з польською стороною, яка мала свій потужний "історичний голос", який нас успішно поглинув.

Інтеграція галицьких українців до польської держави у 1920-30 рр.

Відтак, поява книги Володимира В'ятровича, на мій погляд, є першою комплексною спробою почати формувати отой український "історичний голос", подивитися на проблему очима не просто історика, а українського історика.

У чому її сила? Насамперед - у концепції.

Автор робить, можливо не бездоганну, але надзвичайно переконливу спробу подати конфлікт не як невмотивовану "різанину" чи абстрактну "трагедію", а як цілком повноцінну війну, яка спершу велася між українським і польським визвольними рухами, а згодом між українським визвольним рухом та польською комуністичною державою.

Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА: у 2 т. / Відп. ред. та упоряд. В. В'ятрович. — Львів, Центр досліджень визвольного руху , Львівський національний університет ім. І.Франка, 2011. — 1368 с.

Війну, яка була другою масштабною війною між українцями і поляками в ХХ столітті й одночасно - заключним актом багатовікового трагічного українсько-польського протистояння.

В. В'ятрович вводить локальну українсько-польську війну в контекст війни світової, в контекст міжнародної політики та політичних концепцій українського і польського визвольних рухів.

Наступний важливий крок дослідника - це підваження фундаментальних постулатів польської історіографії: про несиметричність дій українського та польського визвольних рухів; про наявність наказу на поголовне винищення поляків; про беззахисність польських осель; про одночасний напад українців 11 липня 1943 р. на "понад сто" польських сіл і колоній тощо.

В'ятрович: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни"

При цьому слід особливо наголосити: вчений не намагається якось "відбілити" українську сторону конфлікту, або не визнавати очевидних фактів, як то воєнні злочини або порушення, але водночас гостро критикує використання неперевірених даних на яких дуже часто ґрунтуються концепції про "геноцид польського населення", "Волинську різанину" й т .п.

Ще однією заслугою В. В'ятровича, безсумнівно, є введення в науковий обіг цілої низки нових документів українського підпілля, які дозволяють серйозно коригувати усталені в українській та польській історіографіях наукові формули, дають можливість подивитися на польський рух очима українців і заставляють ставитися до українських свідчень про конфлікт так само серйозно, як і до польських, а не відкидати їх, як "суб'єктивні".

Новий концептуальний підхід до вивчення останньої польсько-української  війни дозволив авторові також по-новому розставити хронологічні акценти, змінюючи усталене уявлення про пікову активність і затухання конфлікту.

Очевидно, що праця Володимира В'ятровича не сподобається любителям "пекельних сцен".

Дослідник, мабуть, свідомо не смакує описами убивств з анатомічними подробицями, притаманними криміналістиці. Він не ставить собі за мету зібрати якнайбільше яскравих свідчень про відпиляні пилками голови чи вирізані тупими ножами внутрішні органи.

Війна у війні: УПА і АК без возвеличення чи приниження

Головне завдання книжки інше - проказати чим була та війна між українцями і поляками для українців, які вона мала причини, хід та наслідки з точки зору тодішнього українського населення Західної України та сьогоднішнього українського історика, як навколо цієї війни ведуться брудні політичні бої сьогодні.

Автор не претендує на істинність в останній інстанції, він залишає низку питань відкритими для подальших наукових пошуків і цим, природно, викликає симпатію читача.

Складається враження, що найбільшою мрією дослідника є те, аби його праця стала ще одним "якорем", який закріпить корабель історії в минулому й не дозволить йому перетнути межу сучасності, зруйнувавши існуючу нині українсько-польську міжнародну співпрацю й добросусідські відносини між двома країнами.

Здається, що так може статися лише в тому випадку, якщо дослідження Володимира В'ятровича прочитає та осмислить якнайбільше людей в Україні та Польщі. Вчених, студентів, політиків, журналістів, усіх тих, від кого залежить наше сьогодення й від кого залежатиме наше майбутнє.

Прометеї двох народів. Люди, які примиряли Польщу і Україну

Можливо, тоді ми відійдемо від практики накидання один одному (під виглядом "об'єктивізму") власних концепцій розуміння історії, погодимося на право кожного народу мати свою концепцію минувшини, свою пам'ять про катастрофи і трагедії, про перемоги й поразки, свої уявлення про героїв і зрадників.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"

Віталій Гайдукевич: Безсистемність. Нагороди

Велика війна – багато героїзму і підстав для нагородження. Нагородна справа (як і будь-яка) потребує системного підходу. Одразу зафіксую – Україна вже давно потребує реформи нагородної системи. Система - це коли існує чітка ієрархія нагород і відзнак: державні ордени, хрести, медалі, відомчі хрести, відомчі медалі, решта відзнак