Спецпроект

Забуті патріотами в гетто. Що зробили історики для російськомовних?

Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це наші співгромадяни. Вони не отримують своєю мовою інформації про історію власної країни, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення.

Серед цікавих явищ сьогодення, яскравою пташкою полетіла цієї осені книжка директора українського філіалу російського Інституту країн СНД Володимира Корнілова "Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта", що її надруковано у видавництві "Фоліо".

Її особливістю є те, що в українському просторі книжка на історичну тему, присвячена подіям 1917-1918 років, розпродалася накладом 5 тисяч – за, як стверджують видавці, два місяці. Можна не вірити видавцям чи авторові. Але в мене, хоч я й не симпатик меседжу книжки, є щира підозра, що так воно і є.

Люди читають, люди цікавляться. Їм це треба.

Зрозуміло, що сюжет книги є цікавим регіонально та з огляду на актуальні політичні реалії. Сама книжка отримала своїх публічних критиків широкого спектру: від Валерія Солдатенка до автора цих рядків. Тому не буду звертатися до її змісту – усе це плаває в мережі.

Солдатенко про сепаратистський міф Донецько-Криворізької республіки

Мене цікавить інше: а чому саме така популярність Корнілова?

Відповідь одна: уперше про українські реалії 1917-1918 років написано легкою, зрозумілою, ідеологічно та публіцистично зарядженою російською мовою.

Про історичні події, цікаві сучасному українцеві.

І якщо вам не подобається "ідея" автора, усе одне немає кому відповісти на авторські тези – для його аудиторії. Немає альтернативної версії подій "для Сходу" – російською мовою! Тому чекайте, люди, на реанімацію ідей Донецько-Криворізької республіки, як би ви її не розуміли.

Логічно й передбачуване. Очевидно.

І тут мене не вражають особисті, академічні чи політичні якості автора книжки; мене цікавить український широкий і великий контекст.

Чи є, чи існує якась альтернатива? Чим живитиметься в історичному жанрі українська російськомовна спільнота ближчими роками? Тільки регіональними або російськими продуктами?

Про книжку Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских"

І виникає очевидний переляк від розуміння взаємозв'язку двох фактів:

1. Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це мої співгромадяни, з якими ми щоразу електорально разом вирішуємо долю країни.

2. Вони не отримують своєю російською мовою інформації про історію власної країни України, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення. Вони спираються на неукраїнські джерела, у яких є відверті сумніви... ну – практично щодо всього, що ми собі навигадували щодо власної історії.

Я не лаю апріорі "неукраїнські джерела". Вони займають саме ту нішу, яку їм дозволили зайняти. Якщо вам це не подобається – надайте кращу альтернативу.

Результат: розповзання історії України серед наших громадян по двох мовних просторах, двох гетто, – українського й російського.

"Хлопці, які волають "Україна для українців", нагадують дідів на дискотеці"

У кожного свої стереотипи, своє небажання діалогу, своє бачення недоумкуватості "вуйків" чи "донецьких", що завгодно, що природне для великої країни, а для Європи ми дуже великі.

Але в кожному просторі є свої автори. У кожному просторі є свої класики, кожен потаємно прагне переконати іншого у своїй правоті.

Але ж для діалогу потрібне спілкування! Тексти, меседжі.

Натомість в українському російськомовному історико-популярному просторі майже немає авторів з "українського" боку, є майже виключно російські чи оперті на них.

А куди дивиться "український проект", який уже століття викохується цехом українських істориків? Які межі країни й нації ми собі ми хочемо?

Русские - для Украины. Украина - для русских

Здається, мої колеги попідзабули, що Михайло Грушевський видавав російською мовою свої популярні речі. Він намагався знайти форми діалогу з малоросами, які могли стати українцями.

А хто тепер, у 21 столітті, цікавиться долею "малоросів"? Простіше сказати: хай валять у Росію, це незручні нам регіони.

"А поговорить?.."

Кирило Галушко, спеціально для УП

Читайте також колонку Кирила Галушка "Історичний міф про українців-недобитків"

Денис Денисенко: Ad absurdum

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації

Ініціативна група з протидії фальсифікаціям щодо Голодомору-геноциду: Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу

Збільшення кількості жертв Голодомору без достатніх ґрунтовних і фактологічних досліджень та верифікації їх результатів завдають непоправної шкоди відновленню та збереженню національної пам’яті українського народу.
Такий крок виставляє найбільшу трагедію українського народу як предмет маніпуляцій, де кількість жертв визначається не об’єктивними дослідженнями, а фальсифікаціями

Ініціативна група «Першого грудня»: Надходить велика доба

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»

Віталій Скальський: Два дні Третього Універсалу

За текст Третього Універсалу йшла серйозна боротьба. Сперечались за кожне речення. Сперечались майже як за статті Конституції України у червні 1996 року. Найбільш обговорюваними були питання приватної власності на землю та права національних меншин