Спецпроект

Забуті патріотами в гетто. Що зробили історики для російськомовних?

Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це наші співгромадяни. Вони не отримують своєю мовою інформації про історію власної країни, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення.

Серед цікавих явищ сьогодення, яскравою пташкою полетіла цієї осені книжка директора українського філіалу російського Інституту країн СНД Володимира Корнілова "Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта", що її надруковано у видавництві "Фоліо".

Її особливістю є те, що в українському просторі книжка на історичну тему, присвячена подіям 1917-1918 років, розпродалася накладом 5 тисяч – за, як стверджують видавці, два місяці. Можна не вірити видавцям чи авторові. Але в мене, хоч я й не симпатик меседжу книжки, є щира підозра, що так воно і є.

Люди читають, люди цікавляться. Їм це треба.

Зрозуміло, що сюжет книги є цікавим регіонально та з огляду на актуальні політичні реалії. Сама книжка отримала своїх публічних критиків широкого спектру: від Валерія Солдатенка до автора цих рядків. Тому не буду звертатися до її змісту – усе це плаває в мережі.

Солдатенко про сепаратистський міф Донецько-Криворізької республіки

Мене цікавить інше: а чому саме така популярність Корнілова?

Відповідь одна: уперше про українські реалії 1917-1918 років написано легкою, зрозумілою, ідеологічно та публіцистично зарядженою російською мовою.

Про історичні події, цікаві сучасному українцеві.

І якщо вам не подобається "ідея" автора, усе одне немає кому відповісти на авторські тези – для його аудиторії. Немає альтернативної версії подій "для Сходу" – російською мовою! Тому чекайте, люди, на реанімацію ідей Донецько-Криворізької республіки, як би ви її не розуміли.

Логічно й передбачуване. Очевидно.

І тут мене не вражають особисті, академічні чи політичні якості автора книжки; мене цікавить український широкий і великий контекст.

Чи є, чи існує якась альтернатива? Чим живитиметься в історичному жанрі українська російськомовна спільнота ближчими роками? Тільки регіональними або російськими продуктами?

Про книжку Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских"

І виникає очевидний переляк від розуміння взаємозв'язку двох фактів:

1. Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це мої співгромадяни, з якими ми щоразу електорально разом вирішуємо долю країни.

2. Вони не отримують своєю російською мовою інформації про історію власної країни України, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення. Вони спираються на неукраїнські джерела, у яких є відверті сумніви... ну – практично щодо всього, що ми собі навигадували щодо власної історії.

Я не лаю апріорі "неукраїнські джерела". Вони займають саме ту нішу, яку їм дозволили зайняти. Якщо вам це не подобається – надайте кращу альтернативу.

Результат: розповзання історії України серед наших громадян по двох мовних просторах, двох гетто, – українського й російського.

"Хлопці, які волають "Україна для українців", нагадують дідів на дискотеці"

У кожного свої стереотипи, своє небажання діалогу, своє бачення недоумкуватості "вуйків" чи "донецьких", що завгодно, що природне для великої країни, а для Європи ми дуже великі.

Але в кожному просторі є свої автори. У кожному просторі є свої класики, кожен потаємно прагне переконати іншого у своїй правоті.

Але ж для діалогу потрібне спілкування! Тексти, меседжі.

Натомість в українському російськомовному історико-популярному просторі майже немає авторів з "українського" боку, є майже виключно російські чи оперті на них.

А куди дивиться "український проект", який уже століття викохується цехом українських істориків? Які межі країни й нації ми собі ми хочемо?

Русские - для Украины. Украина - для русских

Здається, мої колеги попідзабули, що Михайло Грушевський видавав російською мовою свої популярні речі. Він намагався знайти форми діалогу з малоросами, які могли стати українцями.

А хто тепер, у 21 столітті, цікавиться долею "малоросів"? Простіше сказати: хай валять у Росію, це незручні нам регіони.

"А поговорить?.."

Кирило Галушко, спеціально для УП

Читайте також колонку Кирила Галушка "Історичний міф про українців-недобитків"

Марина Траттнер: З днем народження, Ваше Величносте!

17 червня - день народження шведського короля Карла ХІІ - великого друга і протектора України. В Швеції його формально не прийнято любити. Тому, що він воював, і після його правління та завершення Великої Північної війни, Швеція втратила значну кількість територій. Він витрачав багато коштів на війну. В Швеції його день народження святкують деякі представники «правих радикальних сил».

Уляна Стельмашова : Чекісти знали про нього все, а українці майже нічого: уперше видана цілісна біографія Івана Вовчука – заступника Бандери

Іван Вовчук був одним з найвпливовіших членів ОУН в Україні та в США. Це постать, яка не вкладається у «шаблони»: займав одні з найвищих посад в ОУН, хоча і був родом зі Сходу України. Це заступник Степана Бандери, який отримав найвищу нагороду Держави Ізраїль – «Праведник народів світу». Він врятував єврейську сім’ю, ризикуючи власним життям: німці за таке розстрілювали на місці.

Геннадій Іванущенко: Замість квітів на могилу Любомира Наконечного

Пішов з життя Любомир Наконечний. Син зв'язкової УПА, яка відсиділа немалий термін в совєтських концтаборах. Його обраниця виявилася працівницею КГБ, яка виконувала завдання. Його не відправили на заслання, просто запроторили до психлікарні. Постійно кололи якісь препарати. Такі, що голова йшла обертом і не міг підвестися з ліжка. Вбивали волю… Так працювала каральна медицина в СССР.

Олександр Карпюк: Офіцер нової формації

10 червня командувачем Сил безпілотних систем призначили полковника Вадима Сухаревського. Чесно сказати, кращої кандидатури в питанні розвитку безпілотних систем я не знаю. Ця людина зараз пише нашу історію, яка буде закладати базу у розуміння сучасних військових конфліктів.