Спецпроект

Забуті патріотами в гетто. Що зробили історики для російськомовних?

Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це наші співгромадяни. Вони не отримують своєю мовою інформації про історію власної країни, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення.

Серед цікавих явищ сьогодення, яскравою пташкою полетіла цієї осені книжка директора українського філіалу російського Інституту країн СНД Володимира Корнілова "Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта", що її надруковано у видавництві "Фоліо".

Її особливістю є те, що в українському просторі книжка на історичну тему, присвячена подіям 1917-1918 років, розпродалася накладом 5 тисяч – за, як стверджують видавці, два місяці. Можна не вірити видавцям чи авторові. Але в мене, хоч я й не симпатик меседжу книжки, є щира підозра, що так воно і є.

Люди читають, люди цікавляться. Їм це треба.

Зрозуміло, що сюжет книги є цікавим регіонально та з огляду на актуальні політичні реалії. Сама книжка отримала своїх публічних критиків широкого спектру: від Валерія Солдатенка до автора цих рядків. Тому не буду звертатися до її змісту – усе це плаває в мережі.

Солдатенко про сепаратистський міф Донецько-Криворізької республіки

Мене цікавить інше: а чому саме така популярність Корнілова?

Відповідь одна: уперше про українські реалії 1917-1918 років написано легкою, зрозумілою, ідеологічно та публіцистично зарядженою російською мовою.

Про історичні події, цікаві сучасному українцеві.

І якщо вам не подобається "ідея" автора, усе одне немає кому відповісти на авторські тези – для його аудиторії. Немає альтернативної версії подій "для Сходу" – російською мовою! Тому чекайте, люди, на реанімацію ідей Донецько-Криворізької республіки, як би ви її не розуміли.

Логічно й передбачуване. Очевидно.

І тут мене не вражають особисті, академічні чи політичні якості автора книжки; мене цікавить український широкий і великий контекст.

Чи є, чи існує якась альтернатива? Чим живитиметься в історичному жанрі українська російськомовна спільнота ближчими роками? Тільки регіональними або російськими продуктами?

Про книжку Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских"

І виникає очевидний переляк від розуміння взаємозв'язку двох фактів:

1. Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це мої співгромадяни, з якими ми щоразу електорально разом вирішуємо долю країни.

2. Вони не отримують своєю російською мовою інформації про історію власної країни України, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення. Вони спираються на неукраїнські джерела, у яких є відверті сумніви... ну – практично щодо всього, що ми собі навигадували щодо власної історії.

Я не лаю апріорі "неукраїнські джерела". Вони займають саме ту нішу, яку їм дозволили зайняти. Якщо вам це не подобається – надайте кращу альтернативу.

Результат: розповзання історії України серед наших громадян по двох мовних просторах, двох гетто, – українського й російського.

"Хлопці, які волають "Україна для українців", нагадують дідів на дискотеці"

У кожного свої стереотипи, своє небажання діалогу, своє бачення недоумкуватості "вуйків" чи "донецьких", що завгодно, що природне для великої країни, а для Європи ми дуже великі.

Але в кожному просторі є свої автори. У кожному просторі є свої класики, кожен потаємно прагне переконати іншого у своїй правоті.

Але ж для діалогу потрібне спілкування! Тексти, меседжі.

Натомість в українському російськомовному історико-популярному просторі майже немає авторів з "українського" боку, є майже виключно російські чи оперті на них.

А куди дивиться "український проект", який уже століття викохується цехом українських істориків? Які межі країни й нації ми собі ми хочемо?

Русские - для Украины. Украина - для русских

Здається, мої колеги попідзабули, що Михайло Грушевський видавав російською мовою свої популярні речі. Він намагався знайти форми діалогу з малоросами, які могли стати українцями.

А хто тепер, у 21 столітті, цікавиться долею "малоросів"? Простіше сказати: хай валять у Росію, це незручні нам регіони.

"А поговорить?.."

Кирило Галушко, спеціально для УП

Читайте також колонку Кирила Галушка "Історичний міф про українців-недобитків"

Марина Траттнер: Ризикована історична місія

15 лютого в Музеї шведської армії в Стокгольмі відкрилась міжнародна виставка "Перехрестя: 1000 років спільної історії Швеції та України". На виставці можна побачити Конституцію Пилипа Орлика, документи, які є контекстом Конституції, а також карти подорожі Конституції з Бендер до Стокгольму та анімацію цієї подорожі.

Ігор Полуектов: Два роки у лавах Збройних Сил України

найменше, що мені раніше хотілось, - це хоч якось і колись бути частиною армії чи державного апарату. Все недовге життя я належав собі, був самозайнятим юристом, приватником, підприємцем, самостійником у всіх сенсах. Вільною людиною, мандрівником. Але дослідження історії, яким присвятив себе з 2014 року, підказували, що це неминуче.

Михайло Ухман: Авдіївка - місце пам'яті

В Авдіївці були мурали Степану Бандері, Роману Шухевичу. Саме в цьому місті приймала присягу воїнів УПА, легендарна 1- ша Окрема штурмова рота ДУК "Правий сектор" під командуванням Героя України Да Вінчі. Російські окупанти з допомогою тисяч снарядів і бомб знищили місто. Вони не жаліли десятків тисяч своїх солдатів, які лягли при штурмі міста, вони не жаліли цивільних людей, які ховалися в підвалах. Вони не пожаліють наступного міста, яке вони захочуть захопити, якщо, ми їх не зупинимо.

Юрій Юзич: Нова світлина із Степаном Бандерою

Це фото пластової мандрівки Горганами влітку 1929 року. Степан Бандера - крайній праворуч. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав своє відоме псевдо "Баба".