Чи Ващиковський зробив би Пілсудського персоною non-grata?

99 років тому Пілсудський писав: "…єдиним виходом є впровадження військової окупації на території Східної Галичини зайнятої нашим військом". Як в цьому контексті звучать слова заяви польського Міністерства закордонних справ: "Польща ніколи не окуповувала України"?!

Як добре, що Ващиковський і Пілсудський не були сучасниками! Як добре, що теперішній голова Міністерства закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський не був членом Регентської Ради! Регентська Рада з Ващиковським навряд чи закликала б Юзефа Пілсудського очолити Польську державу. А скоріш за все – на гарматний постріл не пустила б нещасного Пілсудського до Варшави. Бо той називав окупацію Східної Галичини – окупацією.

Повторю іще раз: Пілсудський називав окупацією - окупацію Польщею західноукраїнських земель.

17 жовтня Міністерство закордонних справ Польщі викликала на килим посла України в Польщі Андрія Дещицю.   

Польську дипломатію давно обурювало, що українці Галичини і Волині досить регулярно використовують зворот "польська окупація", говорячи про період, коли ці землі перебували у міжвоєнний час під польським суверенітетом.

Тут складно дискутувати про пам’ять українців про ті часи. На жаль, міжвоєнна Польщі – це країна, яка викорстовувала цензуру, обмежувала свободу слова і права національних меншин. Газети виходили час від час із порожніми шпальтами.

У Львівському університеті існували обмеження на вступ до нього, наприклад, євреїв. З рештою те, що з державою Пілсудського почали боротися методами Пілсудського – терористичними актами – теж про щось говорить у ставленні українців до тодішнього політичного режиму Польщі.

Українки протестують під Білим домом проти "польської тиранії". 1922 рік 

Тому українці Галичини і Волині пам’ятають період, коли вони не мали повноти громадянських прав, як період окупації. Власне через те, що вони не мали рівного доступу до освіти, культурних і політичних прав із поляками.

Це була цілком орвелівська ситуація, коли "усі рівні, але дехто – рівніший".

Але офіційна Варшава і теперішні польські еліти з правлячого табору демонструють неспроможність визнання польських гріхів минулого перед українцями. Саме тому стільки мовної агресії викликає використання звороту "польська окупація" в публічному просторі.

У середині жовтня на Верецькому перевалі був урочисто відкритий меморіал січовикам Карпатської України, які були вбиті навесні 1939 року. Меморіал містить напис-присвяту "Героям Карпатської України, розстріляними польськими та угорськими окупантами у березні 1939 року".

Перше число феміністичної газети "Громадянка", Львів, 1938 рік. Майже уся шпальта була оцензурована польською владою

Саме цей напис викликав агресивну реакцію відомства Ващиковського.

Після розмови із послом Дещицею МЗС Польщі опублікувало заяву: "Польща ніколи не окуповувала Україну. Деякі території сьогоднішньої української держави входили до складу Республіки Польща на основі міжнародного права."

Пізніше, на початку листопада вже сам міністр влаштував демарш перед Музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".

Міністра обурила табличка біля входу у Музей. Адже там так і було написано: музей окупаційних режимів.

 "Табличка розбрату"

Переповідають, що Ващиковський обірвав вітальні слова директора Музею Руслана Забілого питанням:

-          То що ми вас окуповували?!

-          Так, пане Міністре.

-          То йдемо звідси!

Головний дипломат Польщі розвернувся і пішов геть вкрай незадоволений.

За якийсь час Ващиковський публічно виступив із обуреними заявами на польському телебаченні і пообіцяв запровадити "чорний список" для низки небажаних українців.

Першим, кому Ващиковський заборонив в’їзд, став Святослав Шеремета. Саме він був одним із організаторів створення Меморіалу на Верецькому перевалі. Саме йому приписують відповідальність за немилий серцю Ващиковського напис про польських і угорських окупантів.

Це була приказка. А ось – і казочка!

Проблема для Міністра закордонних справ Польщі полягає в тому, що він не читає видання, які його міністерство фінансує і випускає в світ. 

"Міжмор’я. Надії та обмеження у політиці ІІ Речіпосполитої"

У минулому 2016 році Міністерство закордонних справ Польщі профінансувало видання книжки "Міжмор’я. Надії та обмеження у політиці ІІ Речіпосполитої" / "Międzymorze. Nadzieje i ograniczenia w polityce II Rzeczypospolitej".

Не останній в Польщі історик Анджей Новак у статті "Польща, Росія і Україна: стратегічний трикутник концепції Юзефа Пілсудського у 1918-20 рр." прямо називає окупацію – окупацією.

Анджей Новак пише, що Пілсудський „рекомендував у цій ситуації тимчасову окупацію Східної Галичини, яка б дозволила не розв'язувати політичних питань".

До речі, професор Новак без жодних ілюзій описує польську експансію на схід як політику колонізаційну. Пілсудський обґрунтовував її цинічно – необхідністю здобуття життєвого простору для поляків.    

Отже, книжка видана на гроші Міністерства закордонних справ Польщі, називає події 1918 року у Галичині так, як називає – окупацією.

Non licet bovis quod licet iovis. Що дозволено Новаку – то не дозволено Шереметі і Забілому?!

Що є джерелом цього пасажу в статті професора Анджея Новака? Інструкція Юзефа Пілсудського – генералу Тадеушу Розвадовському від 28 листопада 1918 року.

99 років тому Пілсудський писав: "…єдиним виходом є впровадження військової окупації на території Східної Галичини зайнятої нашим військом".

Процитую іще раз польською: "jedynym wyjściem jest wprowadzenie na terytorium Wschodnieej Galicji zajętej przez nasze wojska wojskowej okupacji".    

Як в цьому контексті звучать слова заяви Міністерства закордонних справ: "Польща ніколи не окуповувала України"?!  Чи готовий міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський бути настільки послідовним, щоб заперечити слова Пілсудського?

Пілсудський вважав інакше. Пілсудський власне видавав розпорядження окупувати ці терени. Видавав розпорядження мовою, яка не залишає простору для різночитань.

Окупація – це окупація.

От що робити тепер Ващиковському? Оголосити Пілсудського персоною non-grata, порох витряхнути з Вавельської крипти, а саркофаг перетерти на камінчики і замостити якусь дорогу?

Я мрію про той щасливий час, коли дипломати будуть займатися дипломатією, а історики – історією. Головне – не переплутати. 

Володимир Бірчак: Огляд книжки Ервіна Роммеля "Піхота наступає"

"Завдяки обачності, чітким наказам, постійній турботі про довірених тобі людей, суворій вимогливості до себе і спільному життю в умовах, позбавлених зручностей, командир може дуже швидко завоювати довіру своїх підлеглих. Як тільки це стається, вояки йдуть за ним хоч у пекло."

Юрій Рудницький: Перепросин більше не буде

Тепер, коли буря в склянці води між офіційними Києвом і Варшавою більш-менш вляглася; коли польські і українські діячі (принаймні хто хотів) повернули на знак солідарності з лідерами своїх країн ритуальні "брязкальця" туди, звідки вони їх, з приводу чи без нього, в різний час отримали; коли, нарешті, завершився самміт НАТО в Анкарі - можна спокійно обміркувати те, що сталося і як із цим жити далі...

Олексій Мустафін: Радіоперехват. Кому і навіщо знадобилася легенда про "безхмарне небо над Іспанією"

Історію громадянської війни 1936-1938 років в Іспанії зазвичай починають із виступу військових проти цивільного уряду "Народного фронту", чия політика викликала невдоволення консервативно налаштованих верств іспанського суспільства та церкви. Для уряду це, звісно, був заколот. Але його учасники воліли іменувати події "національним повстанням" - звідси й визначення сторін війни як націоналістів та республіканців.

Ігор Набитович: "Виконавець слова. Яків Оренштайн". Огляд книжки Івана Монолатія

Книжка "Виконавець слова. Яків Оренштайн. Український видавець на перехрестях культур, ідеологій та політики" історика Івана Монолатія увійшла в довгий список номінантів на премію "Зустріч" 2026 року в категорії літератури нонфікшн, опублікованих у 2024–2025 роках.