Українська правда
Історична правда

Кого пам’ятатимуть і через тисячу років?

Борис Ґудзяк _ Четвер, 2 серпня 2018, 17:00
Версія для друку
Борис Ґудзяк
президент Українського католицького університету, єпископ Української греко-католицької церкви

У молодіжних аудиторіях, з якими часом маю приємність спілкуватися, люблю проводити один простий експеримент: запитую, хто такий Володимир Щербицький. Молоді люди часто не можуть відповісти, в залі переважно піднімається кілька невпевнених рук.

А це ж людина, яка керувала Україною майже 20 років! Він був на верхівці української радянської влади, обіймав посаду першого секретаря ЦК КПУ. Вершив долі, спричинився до судових вироків для Мирослава Мариновича, Євгена Сверстюка, подружжя Калинців...

Цей аргумент використовую не для того, щоб показати, що молоді люди погано знають недавню історію, питання зовсім в іншому. Який слід Щербицький залишив по собі? Сотні скалічених доль, страх підлеглих, приховування Чорнобильської трагедії, посилення русифікації?

Його не стало, і пам'ять про нього відразу ж зникла. Володимир Щербицький пішов з влади лише кілька десятків років тому, а молоде покоління абсолютно його забуло. Його спадщина залишилася на смітнику історії.

Можна вказати багато причин, чому саме так відбулося, але дозволю собі назвати ідеалістичну — пам’ятають не того, хто руйнує, губить, нищить, а того, хто дає життя, хто створює і розвиває. Їх пам’ять триває, надихає і продовжує давати життя століттями.

Прикладом такої життєдайності є дочка Ярослава Мудрого Анна — королева Франції.

В XI столітті ця киянка правила Францією. Вона стала одним з перших послів нашої землі до тодішньої Європи. У ці часи Київська Русь була могутньою державою, і європейські країни, у тому числі Франція, прагнули посилити дружбу з нею, зокрема через шлюбні зв’язки.

1050 року король Генріх І відправив до Ярослава Мудрого своїх послів з проханням видати за нього заміж князівну. І 1051 року Анна одружилася з французьким монархом і стала королевою.

 Від'їзд княжни Анни, доньки Велкого князя Київського Ярослава Мудрого, до Франції для вінчання з королем Франції Генріхом І Капетінгом 

Полишивши Батьківщину, Анна Ярославна, або як її називають у Франції — Анна Київська, продовжувала добрі справи: поки князь Ярослав, один з найосвіченіших правителів тогочасної Європи, піклувався про розвиток освіти й культури на теренах Київської Русі, Анна робила це у Франції.

Після смерті свого чоловіка у 1060 році вона перебралася в стародавнє місто Санліс, що поблизу Парижа. Там королева продовжувала займатися державними справами, виховувала дітей, видавала укази та дарчі грамоти для монастирів і церков. У самому Санлісі Анна Київська заснувала абатство Святого Венсана.

Королева Анна була гідною онучкою Володимира Великого, який укорінив християнство на наших землях, і плекала цінності своїх дядьків Бориса і Гліба — перших святих нашого народу.

Красива, будуюча історія. Про постать Анни Ярославни нам, сучасним українцям, точно варто не забувати. Але ж чому ми лише нещодавно почали згадувати про видатну українську князівну?

Знову ж, багато причин, дозвольте навести кілька фактів, що могли призвести до такого забуття.

У Харкові в середині 80-х не було жодної української школи. За 20 перших років комунізму (з 1917 по 1937 рік) Православна Церква в Україні була знищена на 90-95%. Греко-Католицька Церква з 1946 до 1989 року була переслідувана та діяла у підпіллі.

Нашу історію переписували та присвоювали інші народи. Нашу культуру й традиції намагалися знищити. Ми не могли ні оплакувати втрати, ні згадувати про славетні часи.

Лише тепер ми починаємо усвідомлювати, яку роль відіграла Україна в становленні Європи, лише з часів незалежності можемо відкрито говорити про Голодомор, лише зараз отримали можливість розповідати про видатних українців.

Часом це не зовсім вдається, бо роки забуття пустили отруту надто глибоко. Однак, пригадувати, відкривати, усвідомлювати потрібно. Подивімось на дії Росії. Зараз вона не лише намагається відібрати в нас частину нашої території, а й посягає на глибші речі — історію, ідентичність.

Вона відмовляється визнавати історичний спадок інших країн, хоче ототожнити Русь з Росією, назвати Анну Київську "своєю", а династію Рюриковичів — російською.

Історична правда важлива. Сучасні і майбутні покоління українців повинні знати своїх героїв. Важлива вона і для європейців, багато з яких дізнаються про Україну лише в  контексті трагедій, революцій, війни та корупції.

Ми не маємо права віддавати нашу історію, а для цього треба її добре розуміти самим. Тому Українська Греко-Католицька Церква приділяє особливу увагу поширенню правди про Україну та її історію у всіх країнах та на всіх континентах, де присутні наші вірні. Це потребує консолідованих зусиль та конкретних кроків.

2013 року українці з усього світу спільними зусиллями придбали історичну церкву в славетному французькому місті Санліс, тому самому, де жила королева Анна. Це дозволило заснувати Культурний Центр Анни Київської та парафію святих князів Бориса і Гліба. Це знак вшанування пам’яті Анни Київської та нагадування про тісний зв’язок України та Франції.

Місія Культурного Центру Анни Київської — об’єднати спільноти українців в Україні та за її межами, допомогти зберігати нашу історію та творчо розповідати її світові.

Центр Анни Ярославни має стати культурним і духовним посольством України під Парижем, який в свою чергу є культурною столицею Європи. Це важливо як для французів, які по-новому відкривають для себе українців, так і для самих українців, які віднаходять свою європейську ідентичність.

Зараз у Франції під час наших богослужінь ми починаємо вживати французьку мову, хоча це не просто, бо чимало наших вірних французької не розуміють. Однак Церква проповідує Євангеліє — Добру Новину, що є універсальною для чорних і білих, чоловіків і жінок, американців і європейців.

23 липня 2005 року Президент України Віктор Ющенко відкрив у м. Санліс у Франції 2,5 метрову статую Анні Ярославні. Автор проекту - Микола Зноба.

Ми маємо бути відкритими не тільки до українців, але й до всіх людей доброї волі. Це вимагає зусиль від кожного, наприклад український греко-католицький єпископ Парижа має краще вивчити французьку.

Пам’ять — це питання єдності. Як українець, що народився й виріс в діаспорі, я знаю, наскільки відчуженими бувають одне від одного українці за кордоном. Подолання взаємної недовіри — важлива справа.

Повернімося до Анни Ярославни. Вона стала першою мігранткою з наших земель. Зараз в Європі кілька мільйонів українців. Рідко трапляється, що хтось емігрує від хорошого життя, просто у пошуках мрії.

Переважно люди покидають свою землю, дім, рідних через те, що їх щось не влаштовує, не дозволяє нормально жити. Економічні проблеми, соціальна несправедливість, війна.

Анна Ярославна від’їжджала зі Святої Софії майже тисячу років тому, щоб стати королевою Франції. Це звучить набагато привабливіше. Однак це теж було непросто: виснажлива подорож, чужа країна, заговори та інтриги, рідні, яких вона залишила назавжди. Однак вона мала місію, з якою мужньо впоралася.

Анна Київська стала емігранткою, яка залишила спадок, що триває через тисячу років і є важливим для французів та українців.

Питання асиміляції завжди було важливим для мігрантів: як зберегти свою ідентичність, водночас увійти в інше культурне середовище, не почуватися чужинцем. У Канаді є люди з родин мігрантів, які в п’ятому поколінні продовжують розмовляти українською мовою.

Серед наших вірних, що живуть у Франції, трапляється казус, що батьки ще не говорять добре французькою, але їхні діти вже майже не розмовляють українською. Приклад Анни Київської надихає. Княжна поїхала з дому раз і назавжди, вона не мала у своєму оточені земляків, однак не забула своє походження.

До наших днів зберігся кириличний підпис Анни — один з найдавніших зразків українського письма. Підпис Анни Київської — це важливий доказ того, що наша присутність у Франції є тисячолітньою. Існує легенда, що також оповідає, що вона привезла з собою до Франції Євангеліє, на якому присягали французькі королі.

Україна мужньо обрала для себе шлях повернення до європейської родини. Але ми повинні тяжіти до Європейського Союзу не лише тому, що він пропонує кращі соціально-економічні умови, вищу заробітну плату, розвинену медицину, більше шансів для реалізації.

Ми маємо думати над тим, що ми привнесемо до цієї спільноти, як це зробила Анна Ярославна. Яким є наш підпис, яким є наш спадок і чи збережеться він через тисячу років?

Читайте також:

Не тільки Анна! Чому Україна мусить поставити питання про всю старокиївську спадщину



Теми: історія України, XI сторіччя, Середньовіччя, Київська Русь, історична пам'ять




Що встиг Скоропадський?

13.12.2018 _ Юрій Терещенко
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter