Українська правда
Історична правда

Як організовувати конференції з єврейських студій? Погляд ізсередини

Сергій Гірік _ П'ятниця, 16 листопада 2018, 10:44
Версія для друку
Сергій Гірік
кандидат історичних наук

В Україні, як і в сусідніх пострадянських республіках, сформувалася доволі специфічна традиція організації і проведення наукових конференцій.

Значна частина таких заходів, зокрема, із соціальних і гуманітарних наук, відбувається за типовим сценарієм — оголошення про його проведення передбачає максимально широкий спектр тем доповідей, завдяки чому організатори отримують по кількасот (а іноді й по тисячі) заявок, які майже ніколи не відхиляються. При цьому поділ на секції, відбитий у програмі, часто умовний, багато учасників навіть не приїжджають виступити, частина секційних засідань просто не відбувається через відсутність доповідачів.

Практика збирання "оргвнесків" і публікації збірників, які, за зразком радянських колективних монографій, можна сміливо назвати "братськими могилами" текстів (бо ж ніхто крім авторів їх не побачить), стала звичною і в очах багатьох науковців безальтернативною.

Крім того, набув поширення механізм "заочної" участі без фізичної присутності доповідача на конференції, але з публікацією його теми у програмі й тексту доповіді у збірнику її матеріалів. Це не лише є безглуздим із наукової точки зору, а й суперечить формальному поняттю "апробація результатів дослідження", передаченому нормами МОН, бо ж de facto жодної апробації у вигляді дискусії довкола виступу в таких випадках не відбувається.

У 2012 році, ще в аспірантський час, я торкався цієї теми в колонці для historians.in.ua. Мушу сказати, що відтоді ситуація дещо змінилася.

З одного боку, поява вимоги МОН щодо участі здобувачів наукових ступенів і претендентів на отримання вчених звань у зарубіжних конференціях спонукала багатьох дослідників брати участь у реальних вузькотематичних заходах за кордоном, знаходити тревел-ґранти на поїздки (їх організатори зазвичай щедро дають молодим науковцям), підтягувати розмовну англійську до рівня, який дозволяє не шарітися перед західними колегами.

Поряд із тим, профанація конференцій перейшла на новий рівень — з’явилася ціла індустрія проведення "офшорних" "наукових" заходів, організованих українськими комерційними підприємствами, у яких "заочна участь" стала нормою. Ба більше, поряд із ними з’явився новий жанр "академічних" заходів — "інтернет-конференції", у яких узагалі ніхто з доповідачів не виступає фізично. Практично кожен науковець у теці "спам" своєї електронної скриньки регулярно може побачити запрошення на подібні події.

З іншого, українські історики (передусім мені йдеться про цю галузь) дещо змінили правила гри. У минулому десятилітті типові для західної академічної традиції вузькотематичні заходи на 15–30 відібраних учасників, із запрошеними ключовими лекторами й дискутантами секцій і пошуком організаторами ґрантів, які б уможливили покриття принаймні витрат на проїзд і проживання учасників, були рідкісним явищем.

Я вже не кажу про відмову дійсно добросовісних організаторів від практики збирання "оргвнесків", які мають сенс лише у масштабних кількаденних наукових заходах штибу конвенцій ASEEES, Всесвітніх конгресів славістів чи Всесвітніх конгресів юдаїки, участь у яких часто підсумовує якийсь етап дослідницької роботи науковця.

Можливості виступу на таких конференціях, де збираються дослідники якоїсь чітко визначеної проблематики з різних країн, для українських науковців значно спростилися. Особливо це стосується таких галузей, як студії пам’яті, історія міського простору і, в останні роки, єврейські студії, історія Голокосту й загалом Другої світової війни.

Спектр тем із юдаїки неймовірно широкий. Це негативно відбилося на регулярних конференціях із історії та культури євреїв України 1990-х–2000-х років, зокрема, "Запорожских еврейских чтениях" — це були цікаві й важливі заходи для тогочасного академічного життя, однак якісні доповіді на них часто губилися серед посередніх, а значна маса доповідачів не була фахівцями із єврейських студій (судячи зі збірників матеріалів конференцій).

Тогочасні умови, зокрема, мала кількість українських фахівців, зумовили схожі проблеми у випадку заходів, влаштованих Інститутом юдаїки з ініціативи й під керівництвом Леоніда Фінберга. Останні, однак, мали помітно вищий академічний рівень завдяки зосередженості на окремих вужчих проблемах (єврейська культура, історія штетлів тощо), а багато з їхніх учасників упродовж наступних десятиліть стали авторитетними дослідниками тем, роботу над якими почали в 1990-ті роки.

Поряд із тим, у різних містах відбувалися дуже серйозні конференції світового рівня з окремих вузьких тем, які, на жаль, не стали щорічними (зокрема, чернівецькі конференції з історії мови й культури їдиш у 1993, 1998, 2008 і 2018 роках). Те ж саме можна сказати про вузькотематичні академічні заходи, які з другої половини 2000-х років влаштовує Центр дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА.

Особливо хочеться відзначити організовану цим осередком конференцію "Шолом-Алейхем: письменник та символ" (29 червня–1 липня 2016 року), яка була майже зразковою за рівнем представлених доповідей.

Новий етап становили конференції, які з 2012 року організовує базований у Харкові Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи — це були саме заходи тривалістю у 2–3 дні з обмеженою до 20–25 людей кількістю учасників і з порівняно вузькою проблематикою. Їхні організатори орієнтувалися на молодих дослідників (передусім, аспірантів та щойно захищених кандидатів наук).

Створена 2015 року Українська асоціація юдаїки почала діяти в умовах, коли ґрунт у вигляді критичної маси українських дослідників єврейської тематики вже існував. Це дало змогу обрати інший підхід до організації конференцій — максимальне звуження тем, надання англійській мові статусу основної робочої та залучення зарубіжних доповідачів.

Перший такий захід — проведена 2017 року конференція "Євреї України: Революція й післяреволюційна модернізація. Політика, культура, суспільство", приводом для якої стало сторіччя початку Української революції. Мені довелося керувати оргкомітетом цього заходу. Під час його проведення (на це організаторам вдалося отримати ґрант від Європейської асоціації юдаїки, яка визнала УАЮ однією з національних асоціацій єврейських студій в Європі, та Фонду "Надав") проблеми з добором українських учасників не виникало — ця тематика за останні десятиріччя ввійшла до постійного кола інтересів українських дослідників, тож оргкомітет зміг вибрати з-поміж їхніх заявок декілька справді вартих представлення на подібному форумі.

Хоча, звісно, поряд із цікавими доповідями організатори отримали численні заявки, які доводилося відхиляти, причому практично всі вони були саме від українських претендентів — формулювання тем від деяких іменитих науковців іноді звучали як назви студентських рефератів або були настільки широкими, немов ішлося про багатотомне дослідження, а іноді просто жодним чином не вписувалися в тематичні рамки заходу.

Склалося враження, що багато хто просто не читав опубліковане оголошення, а це, безумовно, створює бар’єри для участі в серйозних зарубіжних конференціях і може сформувати у їхніх організаторів упереджене ставлення до заявників із України.

Більше за те, ця конференція привернула увагу не лише українських, а й іноземних ЗМІ (повідомлення про неї з’явилися, зокрема, в "Times of Israel" та "Jerusalem Post").

Звісно, цьому сприяла медійність порушуваних проблем — тема єврейських погромів 1919 року регулярно стає приводом для академічних чи позакадемічних дискусій, творчість українсько-єврейських митців першої третини ХХ ст. привертає значну увагу українських мистецтвознавців і музейників тощо.

Більш складним викликом для асоціації стала робота над цьогорічною конференцією "Сучасний Ізраїль: від держави на шляху до держави перед викликами", організованою з нагоди відзначення 70-річчя проголошення Держави Ізраїль (голова оргкомітету й ініціатор конференції — Віталій Черноіваненко, який упродовж 10 років викладає курс "Історія сіонізму і Держави Ізраїль" у Києво-Могилянській академії).

Після оголошення про збирання заявок на неї виявилося, що рівень пропонованих доповідей більшості українських аплікантів та проблемність їхніх тем були більш ніж сумнівними — у багатьох випадках їх давно дослідили західні й ізраїльські науковці, а анотації до заявок виявляли цілковите незнання зарубіжної історіографії їхніми авторами.

З огляду на це, за винятком кількох доповідачів, у конференції брали участь переважно іноземні дослідники, а єдиною робочою мовою заходу було обрано англійську. Натомість, приємним сюрпризом стала активна участь польських науковців — дослідження ізраїлезнавчих тем наразі активно розвиваються у Кракові.

Це не було несподіванкою, оскільки зовсім не випадково із трьох авторів єдиного виданого дотепер українського посібника з ізраїлезнавства один український науковець і два ізраїльських походженням із України — ізраїлезнавство як субдисципліна юдаїки в Україні поки що перебуває в зародковому стані, курси з історії Ізраїлю читаються в лічених університетах, тож поява таких підручників чи посібників без долучення до їхньої підготовки ізраїльських дослідників стане можливою лише у віддаленій перспективі.

Очевидно, однак, що розвиток ізраїлезнавчих студій може активізуватися лише завдяки впровадженню в навчальні плани університетів відповідних історичних, політологічних, соціологічних, культурологічних чи мистецтвознавчих курсів, виданню науково-популярної й навчальної літератури про Ізраїль і проведенню подібних заходів.

Враховуючи наявність у Державі Ізраїль величезної громади вихідців із України та прозорі паралелі ізраїльського історичного досвіду з українським, це більш ніж на часі. Перед дослідниками та, не в останню чергу, перед менеджерами академічної сфери стоїть цілий комплекс непростих організаторських та видавничих завдань.

Зокрема, ідеться про поширення в Україні загальноприйнятих у цивілізованому світі норм улаштування наукових заходів. Без цього годі уявити бодай якийсь прогрес у цій справі.



Теми: ХХІ сторіччя, євреї, конференції, Ізраїль