Подяка захисникам мого міста

Між іншим, днями виповнився 101 рік як моє рідне місто – тоді Олександрівськ, а нині – Запоріжжя, вперше дало відкоша більшовикам. Залишилось українським, бо відсіч "червоним" дали прихильники та бійці підрозділів саме УНР – які були у місті ще з листопада 17-го року.

Щоправда, ненадовго. Це правда. Уже у січні 1918 року більшовики повернулись.

І вони зовсім не були такими великодушними як наша міська влада щодо них у грудні 1917 року.

Ось дивіться. Матросів, які стали основним авангардом грудневого більшовицького заколоту, відпустили. Відпустили зовсім.

Хіба вслід не помахали та сльозу на прощання не пустили. Мовляв, їдьте собі геть, аби тільки з Олександрівська.

Ніхто за майже двотижневі "гуляння" у місті – з грабунками, стріляниною, у тому числі з гармат, виведення з ладу єдиної у місті електростанції – покараний не був. Ну, крім тих "товаришів", звісно, що поклали у нашому місті свої буйні голівоньки.

Місцевим учасникам спроби захопити місто не довелось довго ховатись.

Вже за кілька днів і повітова рада, і виконком ради депутатів, і фабричні комітети, і профкоми, і міська дума… тобто усі-усі засудили дії "червоних", АЛЕ – вирішили нікого не карати.

Більше того, пораненим, яких матроси попросту кинули, утікаючи з Олександрівська, надали медичну допомогу. За рахунок міського бюджету.

А загиблих з обох боків поховали, майже урочисто, у спільній могилі – бо так просили місцеві більшовики.

Ось такі великодушні люди керували Олександрівськом наприкінці 1917 року. Щиро вірили та сподівались, що пацифізм переважить екстремізм…

… А через 10 років на тій самій могилі (загальній, нагадаю, для усіх учасників протистояння грудня 17-го) поставлять перший у вже радянському Запоріжжі памʼятник - "павшим борцам за Октябрь".

Та що там пам’ятник, там створять цілий пантеон видних діячів місцевого партактиву – з вічним вогнем! Той самий, так, на площі Свободи!

Радянський монумент на братській могилі загиблих під час сутичок у місті між українцями та більшовиками у грудні 1917 року. Фото: www.061.ua

До речі, там же у 1936 році урочисто поховають Йогана Леппіка. Якось хтось з його нащадків говорив мені, що дарма вулицю на честь Йогана Тенновича декомунізували. Мовляв, він загалом хороший такий, керував заводом "Комунар".

Утримаюсь від оцінки, просто додам ще кілька рядків до біографії Леппіка: заступник голови Олександрівського ревкому, був одним із перших чекістів Олександрівська та організатором спроби перевороту у місті у грудні 1917 року.

Ще один керівник того повстання – приїжджий матрос Олексій Мокроусов. У радянські часи він вважався головним героєм грудневих подій в Олександрівську. Фактично він і керував авангардом заколоту – чорноморськими матросами, які транзитом проїжджали містом.

Біографія цього "товариша" теж цікава – народився у Курській губернії, з 17 років працював шахтарем. Був звільнений за командування бойовою дружиною анархістів.

Волочився по імперії, був призваний на флот. Там його заарештували за революційну пропаганду. Утік до Швеції, жив у Данії, Англії, Австралії, Аргентині!

Після Лютневої революції – член Севастополської ради депутатів. Під час жовтневого перевороту командував моряками, які захоплювали Петроградське телеграфне агентство.

А потім були два дні у нашому Олександрівську – шумні, криваві – але без жодних наслідків для себе. Може й дарма тоді містяни пробачили…

Пізніше у Криму Мокроусов зарекомендував себе прихильником найжорстокішого червоного терору.

Читаємо Вікіпедію: "встановлюючи радянську владу у Феодосії, стратив усіх затриманих офіцерів". Число останніх – декілька десятків.

Усю буржуазію Мокроусов закликав "знищувати, не розбираючи засобів".

Пізніше у житті Мокроусова був такий епізод: у червні 1942 його відсторонили від командування партизанськими загонами у Криму. Знаєте за що? "За пиятику, бездарне керівництво, побиття та розстріли командирських кадрів".

Ось така довга історія про наше місто, його памʼятник і повʼязаних із цим персонажів. Без повчального висновку. Його кожен може зробити самостійно.

І, звісно, можливо хтось захоче згадати і тих, хто відстояв тоді Олександрівськ.

Це були місцеві представники Вільного козацтва, Гайдамацький курінь отамана Куделі, українці з тилової майстерні автопанцерного дивізіону, а також солдати, що повертались з фронту додому через наше місто. Дякую їм!

І дякую нашому чудовому історику Юрієві Щуру, статті якого і надихнули мене на цей текст.