Тролейбус номер 15. Зупинка Вулиця Шумова

Василь Шумов, робітник заводу "Арсенал", учасник більшовицького повстання у 1917–1918 роках. І директорка школи Євгенія Вацлавівна Шумова. Лише один її вигляд свідчив про абсолютно протилежне походження. Завжди пряма спина, така балеринська постава, яка формується поколіннями, бездоганна зачіска, елегантний костюм вишуканого світло-сірого кольору, тонкі панчохи, акуратні туфельки і малесенькі, просто мікроскопічні, діаманти у вухах. І головне, отой тихий голос. Однаковий набір букв, Шумов, Шумова, а яка космічна різниця

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді - подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

 
Бульвар Лесі Українки

 

Зупинка Вулиця Шумова. Непримітна

Вулиці Шумова, як і попередньої вулиці Долиногірської, у Києві вже немає.

Виникла вона у 50-ті роки ХХ століття під назвою Нова (дивно, що таку ж назву колись мала вулиця Долиногірська, принаймні, за довідниками).

У 1958 році вулиця отримала красиву назву — Маловільшанська.

Але вже в 1964 році Маловільшанську перейменували, вона стала називатися іменем Василя Шумова, робітника заводу "Арсенал", учасника більшовицького повстання у 1917–1918 роках.

Офіційно вулиця Шумова ліквідована в 1981 році. Ймовірно, була приєднана до вулиці Михайла Бойчука (колишньої Кіквідзе).

Тролейбусна зупинка "Вулиця Шумова" зараз має назву, якщо їхати в напрямку центру – "АТП-4", не дуже романтично, а з протилежного боку - "Магазин "Оптика".

Карта транспорту Києва з позначеною зупинкою
Карта транспорту Києва з позначеною зупинкою "Вулиця Шумова". 1985 рік

Поблизу цієї зупинки був магазин `Молоко`, який всі називали просто, Молочний.

І саме в цьому простому районному радянському магазинчику я пережила таку сильну емоцію, що нічого подібного ні до того, ні після того я ніколи не відчувала.

Прийшла я якось туди за молоком-сметаною, а взагалі, у подібні магазини ходили завжди, як у темний казковий ліс – ніколи не знати, що там зустрінеш. Що з`являлося, те й брали - сметану, молоко, масло, сосиски, лікарську ковбасу, білий сир чи кефір.

Але я ніколи не пригадую, щоб хоча б колись увесь цей список був у магазині одночасно. Сметана з величезного бідону закінчувалась вже до обіду, білий сир взагалі розбирали миттєво, сосиски та лікарська ковбаса ставали спогадом вже через годину після того, як їх починали продавати. І це - не зважаючи на тодішні київські страшилки, що в ковбасу й сосиски додають туалетний папір.

У це вірили багато людей, але навіщо було додавати у варену ковбасу надзвичайно дефіцитний тоді туалетний папір, я не може збагнути й досі.

Він, туалетний папір, був настільки дефіцитним, що ті, хто його діставав з боями, навіть гірляндою чіпляв його собі на груди, як тепер чіпляють на шию квіткові гірлянди туристам, що прилітають у Таїланд.

І людина, наприклад, у діловому костюмі з краваткою, спокійно йшла з такою "прикрасою" по вулиці, нікому б навіть у голову не прийшло насміхатися над ним, бо всі розуміли, як людині пощастило.

Кефір, молоко тоді продавали, зазвичай, у скляних пляшках, нести важко, ще й можна було розбити по дорозі, тому я вибирала молоко у півлітрових трикутних картонних пакетах.

Трикутний пакет молока. 1973 рік
Трикутний пакет молока. 1973 рік
Фото Ігоря Шелковського, sakharov-center.ru

І страшенно любила, прийшовши додому, мЕхнуть в один присіст ці півлітра з білим хлібом, який вмочувала у цукор.

Зважаючи на всі ці обставини розпродажу продуктів нашого Молочного в рекордно стислі терміни, у післяобідню пору в магазині практично нікого не було і продавчині безтурботно теревенили у підсобці.

Тоді я зайшла в магазин якраз о такій порі, щось мама попросила купити.

А бувало й таке, що постійні покупці з навколишніх будинків домовлялися з продавцями і їм по дружбі залишали пляшку молока чи баночку сметани під прилавком.

…У магазині будо тихо, пусто і якось сонно. Нікого. Лише з прочинених у підсобку дверей лунали веселі голоси продавчинь, які пили там чай.

Я стояла і чекала, покликати не наважувалася, бо знала, що з підсобки, може, хтось і вийде, але це буде така міна на обличчі, на кшталт скислого молока чи згірклої сметани.

Тим паче, я була тоді сором'язливим підлітком. Отже, я стояла і чекала.

На прилавку лежала велика емальована біла таця з розсипаними монетами.

Паперові гроші в магазині тримали, зрозуміло, при собі, десь у кишенях чи у шухляді, а дрібні – залишали ось так.

Фотографія з газети
Фотографія з газети

Оскільки я стояла довгенько, а зосередити погляд не було на чому, я просто стояла сама посеред крамниці і весь час дивилася на цю сліпучо-білу тацю і блискучі монети, переважно по копійці, дві копійки і п`ять копійок.

І раптом я відчула сильне бажання взяти найближчі п`ять копійок і засунути в свою кишеню. Вкрасти.

Це було так несподівано і страшно, що я не могла ні про що більше думати, вся моя увага зосередилася на тому маленькому металевому кружальці. Я ніби закам`яніла.

І це ніяк не було пов`язано з конкретним бажанням мати якісь додаткові нелегальні кишенькові гроші.

Ми жили не розкішно, але й не бідно, звісно, завжди грошей на все не вистачало, проте щоб хотіти вкрасти чи взагалі думати щось у цьому роді – це було абсолютно неможливо, як казала мама мого шкільного товариша - `це не з нашої опери`.

Але, тим не менше, я стояла перед тією сліпучо-білою емальованою тацею і диявольська спокуса мене штовхала на гріх.

На щастя, щось таки цивілізаційне спрацювало, я ніби прокинулася, видихнула і це бажання вмить щезло.

За хвилину з підсобки вийшла продавчиня, щось гаркнула, я купила, за чим прийшла, отримала здачу з білої таці вкупі з тією ж п`ятикопійчаною монетою і пішла додому.

Ніколи не знати, що і коли в тобі може прокинутися…

Поблизу зупинки `Вулиця Шумова`в часи мого дитинства та юності стояв автомат із газованою водою.

Проста газована вода коштувала одну копійку. Газована вода із сиропом, лимонад, коштувала три копійки.

В автоматі було заглиблення, в якому стояла гранчаста груба склянка, а поруч можна було надавлювати цією склянкою вниз, з'являвся знизу маленький фонтанчик, яким її мили.

Автомати з газованою водою в Гідропарку
Автомати з газованою водою в Гідропарку

У теперішні стерильні часи з безліччю санітарних фобій страшно уявити, що такою однією вуличною склянкою користувалося багато людей.

З великою ймовірністю можна припустити, що якраз ота склянка і привела мене в підлітковому віці в інститут, він же лікарня, інфекційних захворювань.

Окрім малоприємних уривчастих спогадів про лікарню, якимось дивовижним чином кілька моментів глибоко врізалися у пам'ять.

У кареті швидкої допомоги коло мене сиділи мама і лікарка, мама мого однокласника, наші батьки близько товаришували і ми вже товаришуємо багато років.

Марія Якимівна В., доктор медичних наук, від 1975 року працювала завідуючою клініки інфекційних захворювань нервової системи, заснувала науковий напрям з вивчення клініки та терапії інфекційних захворювань нервової системи в Україні.

Добре пам'ятаю, як вона на днях народженнях свого сина жартома змушувала нас, школярів, говорити тости чи якісь вітання англійською мовою. А ми, малі дурники, хіхікали, соромилися, штовхали один одного і залазили під стіл.

Мудра, талановита, красива жінка, неймовірної української працьовитості, якій однаково вдавалися розкішні помідори на дачі й видатні досягнення у нашій медицині.

…Після кількох викликів "швидких" з однаковими порадами пити побільше розчину марганцівки, коли я перейшла із стану "поганий" у "дуже поганий", моя мама подзвонила Марії Якимівні, вона миттю примчалась, після ретельного обстеження та розпитування викликала "свою" швидку і мене повезли в інститут інфекційних захворювань.

Чому люди часом пам'ятають якісь дрібні деталі, а щось масштабніше чи важливіше вилітає з голови?

Тоді було літо, дуже спекотно, у кареті швидкої допомоги усі вікна були відкриті і мама попросила трохи прикрити їх з-за потужних перехресних протягів. Але Марія Якимівна спокійно сказала прямо над моєю головою, звертаючись до мами – "Віра, протягів ніяких не існує, є лише свіже повітря".

Приблизно такими
Приблизно такими "швидкими" возили киян у 1970-х - 1980-х рр.

От чому це врізалося на все життя, та ще й при таких неординарних обставинах, коли мені було не до чужих діалогів, я не знаю. Але факт є фактом.

І як тільки приходить літо і розпочинаються люті битви між тими, кому "душно" і тими, кому "дує", я завжди чую голос Марії Якимівни – "ніяких протягів не існує, є лише свіже повітря".

Життя вирує будь-де і лікарня не була винятком.

Оглядова кімната чи ординаторська, я вже точно не пам'ятаю, завжди мала відчинені двері. І одного разу котрась із хворих прибігла і сказала, що поступила новенька і що вона стоїть у шикарній дефіцитній білизні, французькій.

Новин у лікарні, особливо таких рідкісних, було небагато, тому незабаром усі жінки, дівчата й дівчатка, одягнені у, явно не французького виробництва, лікарняну одежу, почали прогулюватися вздовж коридора, щоб пройти повз цю оглядову кімнату.

Дівчина на вигляд років 18-20-ти стояла спиною до відчинених дверей, а лікарка щось її розпитувала. У дівчини було русе довге волосся, закручене у хвіст і вона мала на собі мереживний бюстгальтер й трусики кремового кольору.

Чому вона стояла саме у такому вигляді, я не знаю, можливо, якраз переодягалася у лікарняну одежу.

Хтось із палатних експертів імпортних товарів переконливо сказав, що це саме французький комплект, бо такий продавали   "за макулатуру".

Тоді за зібрану і здану певну кількість макулатури видавали талони, на які можна було купити дефіцитні товари в спеціальних магазинах.

Дефіцитом було все, тому в першу чергу купували верхній одяг, взуття, книжки, товари для дому, але білизна та ще й французька – це вже було справжнім марнотратством, проте, без жодних сумнівів, шиком.

А французька білизна та інфекційна лікарня на ті часи – поєднання із неординарних.

У цього інституту інфекційних захворювань вже в наш час з`явилися недруги, які чомусь називали його `притоном`, а намісник розташованої поруч Києво-Печерської Лаври навіть вимагав забрати кудись подалі з "намолених місць" все, що якось пов`язано з "повіями і наркоманами".

Він натякав на близькість до `центру вселенського православ`я` відділень, де лікували хворих на СНІД та ВІЛ-інфекцію. І що таке ласе, безумовно, приміщення, має належати їм.

Колишня будівля інфекційної клініки
Колишня будівля інфекційної клініки

Проте ця лікарня (інститут) була створена 21 жовтня 1896 рр. "Київським Товариством боротьби з заразними хворобами" і спочатку вона називалася - Київський Бактеріологічний інститут. Створена на кошти киян.

А лікарню вирішили розташувати по сусідству з монастирем, бо на ті часи смертність від інфекційних хвороб була дуже значною і хворі, які опинялися в цьому інституті, на жаль, часто перетинали межу між інститутом та монастирем на дорозі вже в кращий світ.

Судячи з нової адреси інституту інфекційних захворювань, `центру вселенського православ`я` все ж вдалося вирішити позитивно свої справи…

…Ще одна стійка асоціація із назвою цієї вулиці заносить мене завжди у шкільні спогади. Хоча зв'язку між ними, між вулицею Шумова та школою, в якій я вчилася, ніякого не було. Принаймні, прямого.

Мою першу директорку школи номер 117 імені Лесі України звали Євгенія Вацлавівна Шумова. Маю сумнів, що вона мала якесь відношення до робітника арсенальського заводу, бо лише один її вигляд свідчив про абсолютно протилежне походження.

Завжди пряма спина, така балеринська постава, яка формується поколіннями, бездоганна зачіска, елегантний костюм вишуканого світло-сірого кольору, тонкі панчохи, акуратні туфельки і малесенькі, просто мікроскопічні, діаманти у вухах. І головне, отой тихий голос. Вона ніколи не те, щоб кричати, вона ніколи, за жодних обставин, не підвищувала голос. Принаймні, я ніколи не чула.

Школа № 117, директоркою якої була Євгенія Шумова
Школа № 117, директоркою якої була Євгенія Шумова

Але коли вона з'являлась у шкільному коридорі, якась невидима потужна сила змушувала замовкати дев'ятий вал реву та шуму шкільної перерви. Усі робилися немов шовкові, найбільші порушники дисципліни ті, що "ні гори, ні низу", двійочники перетворювалися на чемних тихих відмінників.

…На шкільний випускний вечір, через десять років, ми запросили нашу першу директорку, Євгенію Вацлавівну Шумову. Тодішня директорка не змогла бути на випускному за сімейними обставинами. І, напевно, це на краще. Бо вона б почувалася незатишно, коли кожну квітку, яку дарували дівчаткам-випускницям, ми зібрали в один букет і подарували Євгенії Вацлавівні.

Через багато років я ще раз побачила Євгенію Вацлавівну. Це було за одних дуже сумних обставин, коли всі говорять тихо і заплакано. Я так зраділа і навіть усміхнулася, коли її побачила. Ми обнялися, вже як рівноправні дорослі, поговорили стільки, наскільки доречно довгими можуть бути розмови на поминках. Думаю, що їй тоді було під вісімдесят років чи й значно більше.

І знову ця пряма спина, бездоганна зачіска, тонкі панчохи, акуратні дорогі туфельки… Якраз стояло літо і на ній був шифоновий темний костюм у маленькі кольорові квіточки. Широчезна, хвилями, довга спідниця та з такої ж тканини блузка. І малесенькі, просто мікроскопічні, діаманти у вухах. Ця зустріч із Євгенією Вацлавівною виявилася останньою.

Однаковий набір букв, Шумов, Шумова, а яка космічна різниця.

Попередню частину читайте за посиланням Тролейбус номер 15. Зупинка Долиногірська

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Шоста зупинка. Площа Лесі Українки

Поруч інституту був великий універмаг, Печерський. І там час від часу траплялися дива у вигляді імпортних товарів. Проте навіть коли ці товари з'являлися, і коли ти в боротьбі та навіть бійках доходив у кількагодинній черзі до омріяного прилавку, виявлялося, що купити їх на зарплатню інженера не завжди було легко. І дівчата придумали геніальний вихід

Андрій Руккас: Сто років бою біля Чорного Острова

Крім Євгена Мишківського, в бою біля Чорного Острова полягли козаки Іван Литовченко та Йосип Продиус, пропав безвісті бунчужний Олекса Фількевич. У 100-ту річницю бою, в Чорному Острові відкрили пам'ятний знак на честь загиблих героїв. А от чи є вулиця імені Євгена Мишківського у Тернополі?! Схоже, що немає

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.