За вашу і нашу пам’ять! До 100-ї річниці війни 1920 року. ЗВЕРНЕННЯ

Українці – громадяни Республіки Польща до сторіччя війни 1920 року та напередодні визначальної у цій війні битви за Варшаву написали звернення, яке «Історична правда» публікує у повному обсязі.

 
Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський у Вінниці, 1920 р.

Більшовицька навала, що у 1920 році виплеснулася за межі тодішньої Росії та зруйнувала існуючий стан речей, наштовхнулася на своєму шляху на відроджені держави – Україну і Польщу. Наддніпрянська Україна пробудилася з політичного небуття і розпочала боротьбу за власну державність.

Також у 1918 році українці Галичини піднялися на боротьбу за створення держави спільно з братами із "Великої України". Однак ці плани були зруйновані під натиском поляків, для яких не існувало Польщі без Львова, а українські степи були невід'ємною частиною міфу про польську незалежність.

Однак, незабаром обидва народи зустрілися із спільною загрозою більшовицької орди, яка загрожувала європейській цивілізації. Поза тим, що ледь не вчора вони боролися один проти одного, поляки та українці вирішили, що любов до Батьківщини та боротьба за її незалежність не повинні перетворитися у братовбивчу війну.

Це зрозуміли українські лідери на чолі з отаманом Симоном Петлюрою; надзвичайною інтуіцією у цьому питанні керувався і маршал Юзеф Пілсудський. Реальна оцінка загрози з боку більшовицької Росії змусила обидві сторони у квітні 1920 року укласти союз, результатом якого стало братерство зброї та спільна боротьба проти більшовиків.

 
Українські та польські старшини і урядовці на спільному молебні. Станіславів, початок липня 1920 року

Солдати Петлюри та Пілсудського проливали кров за спільну свободу – польську та українську. Кожен з них боровся за власну омріяну Вітчизну і проти тих, хто прагнув їх позбавити Вітчизни.

Польсько-український союз вимагав надто нерівноцінних жертв. Поляки мусили відмовитись від ідилічних уявлень про пастораль українських маєтків, а українці – від України аж по Сян. Для багатьох українців така ціна була надзвичайно високою, але навіть ті, хто воював у 1918 році за український Львів, ставали у лави армії УНР, щоби загатити греблею більшовицьку повінь.

Колишні супротивники разом проливали кров у боротьбі зі спільним ворогом. Польські жовніри гинули під Києвом, а українські солдати – біля Замостя. Полковник Марко Безручко був вкритий славою, та разом з ним звитяжно боролися й інші: генерали, офіцери та солдати з усієї України.

 
Марко Безручко 
Автор: Михайло Дяченко

Вони були лицарями свободи, бо мріяли про вільну Вітчизну. Вони були людьми честі, які вірність своєму слову закарбували кров'ю, ранами, праведними солдатськими трудами, осиротілими в Україні сім'ями і вигнанням із батьківської землі. За свої мрії та вірність своєму союзникові вони заплатили найвищу ціну.

Після того як стихли битви і Польща підписала з Росією мирний договір у Ризі, недавні союзники виявилися незручним баластом. Інтернованим в таборах, їм довелося зіткнутися з приниженням і безнадією. Багато з них – дуже багато – загинули в цих таборах. Смертоносний урожай збирали хвороби, пошесті, недоїдання і навіть голод.

Ті, хто вціліли, ховали своїх товаришів по зброї на цвинтарях, місце на яких їм іноді доводилося купувати за власні гроші. У незалежній Польщі лише деякі з них знайшли допомогу та підтримку. Зрада своїх колишніх союзників змусила маршала Юзефа Пілсудського промовити пам'ятні слова: "Перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую".

 
Український цвинтар в районі Воля у Варшаві, де поховані вояки та старшини Армії УНР

Союз Пілсудський-Петлюра, спільна боротьба і пролита кров, яка зупинила більшовицьку навалу на підступах до Варшави, мали стати наріжним каменем для аксіоми, що незалежність Польщі та України потрібні обом народам та цілій Європі.

На жаль, часи Другої Речі Посполитої поставили цю аксіому під сумнів. Українці перестали бути народом-партнером, а стали обтяжливою національною меншиною, приреченою до асиміляції та денаціоналізації.

Незабаром настав період безпам'ятства, забуття та стирання з пам'яті спільної боротьби. Нині у шкільних підручниках з історії нема й згадки польсько-українського братства зброї. Однак, 1920 рік унаочнив, що співпраця, порозуміння, повага та взаємна підтримка більш вигідні нашим державам та націям, ніж ворожість і взаємні претензії.

У 1991 році Польща стала першою державою в світі, яка визнала незалежність України. Ця подія відроджує ідею спільних інтересів та польсько-українського братерства.

Однак нині зі смутком належить констатувати, що історичний польсько-український діалог перебуває в найгіршому становищі за всі минулі двадцять років. Втрачено значну частину завоювань попередніх десятиліть і дозволено на те, щоб, читаючи сторінки історії з минулого витягати лиш пам'ять про ті події, що ділять, а не єднають.

Правда й те, що останнім часом з'явилися також позитивні приклади в дусі 1920 року. Особливо важливою стала акція "Полум'я братерства", яку організували в Польщі скаути "Союзу харцерства польського" та українського "Пласту".

Ці молоді люди у подіях минулого черпали натхнення для мрій про спільне польсько-українське майбутнє. Відзначимо й діяльність польських та українських журналістів, які у травневу річницю визволення Києва військами Пілсудського та Петлюри у рамках проекту "1920 – рік пам'яті під час пандемії" вшанували місця поховань польських легіонерів та воїнів армії УНР у містах і селах України.

Озираючисьв минуле, не даймо й шансу, щоб у 2020 році відбулася зрада ідеалів року 1920-го! Нині, у столітню річницю цих подій українці знову протистоять агресії Росії й захищають не лише українську державність, а й європейський вибір України; вони є останнім бастіоном на шляху російської експансії – ідеологічним, політичним і військовим.

Будьмо солідарними з Україною, яка бореться! Закарбуймо в пам'ять цей урок історії, адже байдужість і забуття вбивають так само влучно, як і кулі, руйнують так потрібні нині ідеали солідарності і братерства.


Українці – громадяни Республіки Польща


Др Вітольд Бобрик

Др габ. Роман Висоцький

Ярослав Вуйцік

Проф. др габ. Ігор Галагіда

Др габ. Богдан Гальчак

Др Маріуш Гумецький

Проф. др габ. Роман Дрозд

Проф. др габ. Ростислав Жерелик

Др Григорій Купрянович

Др Ростислав Крамар

Др габ. Марко Мельник

Олександр Маслей

Др Лука Рейт

Юрій Рейт

Др Єва Рибалт

Мирослав Скірка

Петро Тима


27 липня 2020 р.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Крістофер хвицається навіть на колінах

Кліссолд був у Понтінга "моделлю" і вони вдвох лазили по айсбергах заради знімків. Наскільки можу судити, Понтінг зробив усе можливе, щоб убезпечити Кліссолда: дав йому свої кішки та льодоруб, але той, схоже, оступився після чергового "позування" і прокотився футів 12 по округлій поверхні криги, а тоді просто звалився з висоти шість футів на гострокутну стіну айсберга

Юрій Юзич: Пізнавальна історія про вихованця Пласту із Берестечка на Волині

У 1925 році із Берестечка, містечка на Волині, де заправляв московський піп-чорносетенець із "Союза русскава народа", поїхали вчитись до української гімназії у Прагу одразу 8-ро дітей. Був серед них і 13-літній Антін. Він був явним лідером у групі своїх односельчан

Юрій Юзич: Помер найтитулованіший українець-генерал, який докорінно змінив Армію США

Найближчими днями у West Point – The U.S. Military Academy відбудеться похорон українця Миколи Кравціва — генерал-майора Армії США, який народився у Львові і виростав в Пласті. Своїми ідеями та новаторством від докорінно реформував американське військо, яке ніяк не могло оговтатись після війни у В’єтнамі. Він був єдиним українцем, якого у 100-річчя Статуї Свободи в Ню-Йорку особисто відзначив мер міста медаллю Свободи.

Аліса Ложкіна: У зоні концентрації такого горя хочеться чогось дуже простого

Нещодавно я намагалася пояснити, чому мені здається невдалою інсталяція Марини Абрамович в Бабиному Яру, і зрозуміла, що безкінечно заперечувати людям, які пишуть «так це ж концептуалізм, ви просто нічого не розумієте», безглуздо. Краще розповісти про проєкт, який, на відміну від роботи Абрамович, колись дуже сильно мене зачепив. Почати доведеться здалеку.