Омріяний дім: про що варто пам'ятати в Міжнародний день корінних народів

ООН нагадує, що 9 серпня відзначався Міжнародний день корінних народів, а обрядовий календар УРСР вказує на день будівельника

Стюарт Гол, британський соціолог та антрополог ямайського походження, що сам себе визначав як мігранта, в 1987 році написав, що "десь глибоко в душі мігранти розуміють, що вони ніколи не повернуться", тому що міграція – це подорож в один бік і вже немає "дому, в який можна повернутися".

В той самий час як Гомі Бгабга формував збірник, в який мала увійти стаття Гола, на Червону площу в Москві вийшли кримські татари з вимогою про організоване повернення кримських татар на батьківщину та відновлення Кримської АРСР як національної автономії кримських татар.

 
Фото: Валерій Милосердов

Депортація кримських татар і роки у вигнанні підсилили старі і посприяли появі нових наративів. Втрата батьківщини стала центральним елементом цих наративів, довкола яких утворювалася нова колективна та культурна пам'ять, а також прагнення до повернення.

Ті, хто мають хоча б найменше уявлення про спільноту кримських татар знають яке значення має для них дім як місце, та дім як споруда. Перше покоління депортованих кримських татар, ті, хто народився в Криму, в своїх спогадах завжди згадують будинки, з яких їх було виселено: "великий та двоповерховий", "міцний та надійний", "досі там живуть люди", "якраз перед депортацією добудували", "старий родинний", "затишний та прохолодний літом".

 
Фото: Валерій Милосердов

Ті, хто наївно сподіваючись на швидке повернення замкнув двері та зберіг ключ, зберігали його як сімейну реліквію. Вєджіє Кашка згадувала, що ключ від будинку в Криму їй дала мати, як символ надії на повернення.

Перші роки у засланні кримські татари об'єктивно не мали можливості будувати будинки з причини нестачі ресурсів, зокрема і людських (чоловіки були в трудармії). Але невизначеність та сподівання на організоване владою повернення народу теж давалося взнаки: "Перші роки не будували будинки, а лише копали землянки, бо "це Сталін нічого не знає, йому скажуть і він всіх нас поверне".

 
Фото: Валерій Милосердов

Аліє Акімова в своєму автобіографічному есе пише, що в Янгіюлі кримські татари будували мазанки, і лише після смерті Сталіна, коли згодом зникли всі надії на повернення, почали будувати "міцні будинки із запасом на дітей та онуків": "Мої нещасні співвітчизники несвідомо збудували в Янгіюлі копію Бахчисараю: ті самі будиночки з плоскими дахами, що сповзають по схилах, вузькі вулички, з немислимими поворотами та закарлюками, ті самі дворики з виноградною лозою!"

 
Фото: Олександр Клименко

Деякі, наприклад Рустем Карабаш, ще довго категорично відмовлялися будуватися, аби не прив'язуватися до чужої землі. Хтось навпаки, планував справді великий будинок, аби при нагоді, тобто перед поверненням до Криму, його вигідно продати:

"Батько зробив нам з молодшим братом долап (форми для виготовлення цегли з глини – авт.) маленького розміру, щоб ми теж брали участь у будівництві. Був якийсь азарт, що ми до цього готуємося. Весь час будувалися. У нас дійсно був великих будинок за тогочасними уявленнями. Батько кожен рік його добудовував, добудовував і, нарешті, в 1968 р. ми його продали та поїхали в Крим".

В результаті, будинки кримських татар вирізняли серед інших: "було дуже приємно, коли йдеш вулицею і бачиш, що ось цей будинок – татарський. А от це – якась зліплена халупа. Культ дому. Мені це подобається". Зрештою, практик стільки ж, скільки історій.

 
Фото: Олександр Клименко

Роберт Перкс, британський дослідник, який у 1990 році здійснив подорож до Самарканду, відзначив, що у вигнанні кримські татари збудували великі та комфортні будинки (нетипові для радянського стандарту), з великими та доглянутими садами. Повертаючись до Криму наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, кримські татари були змушені продавати свої будинки за безцінь.

Після повернення в Крим кримські татар не претендували на своє майно, хоча саме цим влада залякувала місцеве населення. Натомість починається велике кримськотатарське будівництво, яке залишило свій слід не тільки в наративах, але в культурі кримських татар: "Ти або розчин замішуй, або йди вчи уроки", "всі діти граються іграшками, а кримські татари будівельними матеріалами", "чому кримські татари не вітаються? Вони зранку бачилися на будівельному ринку".

 
Фото: Олександр Клименко

Життя на межі, "самозахваты", які самі кримські татари жартома називали "самовозвраты", відсутність належних умов для життя, толоки та взаємодопомога, розпач, зрештою, найсумніше, владні практики протидії кримським татарам, сутички з "дружинниками" та Беркутом, коли на материку ще не кожний не знав про цей спецпідрозділ. Два роки тому, так само у серпні, ледь не сталася трагедія в центрі Сімферополя, і знову через землю.

 
Фото: Олександр Клименко

Чи змінилося щось за всі ці роки? Так, сильнішим стало усвідомлення для чого всім нам дім. Дійсно, сучасний нам світ досі зухвало демонструє, що попри омріяну мобільність та текучість населення, безкордонність, транснаціоналізм, детериторіалізацію та занепад старих націй та нові ідентичності, ми живемо, за визначенням Едварда Саїда, у добу біженства, і тому ще зарано відмовлятися від таких категорій як місце та простір в значенні батьківщина та рідна земля, попри усю їхню анахронічність та примордіальне забарвлення.

 
Фото: Олександр Клименко

Саме тому, наприкінці нагадування, що з 2014 року, на жаль, не прийнято закони "Про корінні народи", "Про статус кримськотатарського народу", а також не внесені зміни в Конституцію щодо національної автономії.

Про те, що таке "вечная крымскотатарская стройка" в чудовому фільмі Ельзари Галімової.

 
Фото: Рифхат Якупов

Ігор Пошивайло: Музей Майдану: омріюючи майбутнє. Яка стратегія на 5 років

Маємо констатувати, що в Україні сьогодні пам’ять про Майдани притлумлюється, розвіюється під тиском розчарувань, «вигорання», нових викликів, політичних маніпуляцій. Соціологічні дослідження свідчать, що українці схильні забувати свою «гарячу історію». Особливу роль у збереженні та презентації травматичного минулого, реалізації державної політики пам’яті, а також формуванні відповідальної культури пам’яті відіграють музеї та меморіальні комплекси.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: полярне вбрання

Недоліки нашого одягу – річ суто технічна, і обговорюємо ми її надто часто, щоб зараз детально розписувати; але за результатами цього нового дослідження наших арктичних попередників можу з задоволенням зазначити, що стає дедалі очевиднішим, що наше вбрання – найкраще з усіх, що будь-коли створювали для такої мети. Єдиний виняток – можливо, для весняних мандрів краще годилися б шкури, але ця альтернатива нам не доступна. Попри це, ми постійно вносимо дрібні вдосконалення

Олександр Алфьоров: З Днем народження, гривне!

25 років тому – 2 вересня 1996 р. до обігу, на зміну гіперінфльованим купонам, прийшла гривня. Але історія наших грошей почалась задовго до того! Слово «гривня» - похідне від слова «гривна», яке походить від слово "грива"/"шия" і позначало срібний обруч, який носили на шиї і який мав свою вагу.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: «Жулік» знайшовся

Повертаючись, вони побачили собаку, який ішов по крижині з півночі. Тварина помчала до них, вистрибуючи на радощах. Тоді вони збагнули, що це наш давно загублений Жулік. На гриві в нього запеклась кров, а від нього самого сильно відгонило тюленячим жиром: шлунок набитий, але, судячи з гострого хребта, цей стан для нього радше незвичний; у денному світлі він видається здоровим та сильним і він явно дуже радий повернутися додому.