До Дня прапора. Історія 1989-1991

"Динамо" тріумфально перемагає московське ЦСКА і дочасно стає чемпіоном СРСР. Сто тисяч уболівальників на трибунах. Сотні наших прапорів і нетолерантне скандування "смерть москалям". Ігноруючи міліцію, люди прямо з прапорами ідуть у метро, не припиняючи скандування, а дехто просто перед входом на ескалатор рве і топче офіційний радянський прапор.

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора.


До Дня прапора. Це вересень 1991 року. Село Червоний Маяк Бериславського району на Херсонщині, куди наш перший курс журфаку Київського університету Шевченка відправили допомагати вже незалежній Україні збирати виноград.

На фото я піднімаю наш прапор, а однокурсники разом з нашими чудовими кураторами Cтепаном Колесником і Юрієм Лисенком співають "Ще не вмерла".

 

Хто не знав слів, вчили напередодні з написаного від руки папірчика спеціально для цієї урочистої події. Червономаяцька влада натяку не зрозуміла, тому Роману Скрипіну довелося по ночах двічі зривати червоний прапор УРСР із сільради (перший з них миттю розійшовся на носовички і ганчірки для витирання ніг).

Взагалі на День прапора з пам'яті виринає чимало без перебільшення історичних митей, свідком і учасником яких випало стати. Вже колись про них згадував, але не гріх повторити ще раз.

2 липня 1989, - перша у новітній історії Києва демонстрація, на якій, після підняття синьо-жовтих стягів, міліція не наважилася силою їх виривати і затримувати прапороносців. Відтоді в Києві все частіше і все вільніше підносили наші прапори – на святі Івана Купала в Гідропарку, на мітингах, на стадіонах, на концертах.

Липень 1989 – співбесіда при моїй першій спробі вступу на журфак Київського університету. Комісія з подивом розглядає навмисне надягнутий мною великий значок з синьо-жовтим прапором.

"А як Ви ставитеся до прапора, що зображений у Вас на значку?" - "Позитивно. Це національний прапор України". "А як Ви ставитеся до державного, червоно-лазурового прапора України?" (пауза, вступити до університету все ж хочеться). "Нормально" (комісія ледь стримує сміх). "Ну ідіть, готуйтеся до іспитів"

Осінь 1989 – я, розбалуваний київським лібералізмом, пішов у Полтаві на футбол з малесеньким синьо-жовтим значком. У перерві між таймами вийшов перекусити, аж тут менти за сусіднім столиком вирячилися на той значок, заламали мене, зірвали значок із одягу, і намагалися складати якийсь протокол. Звісно, жодні мої протести і намагання з'ясувати, що саме порушує синьо-жовтий значок, на ідіотів не діяли.

Жовтень 1989 – незабутнє враження від нашого прапора в центрі Львова, який уже маяв над містом удень і вночі.

21 січня 1990 – жива сув'язь людей, які, взявшись за руки, з'єднали Київ і Львів, а потім – ущерть заповнений людьми і вкритий синьо-жовтим морем прапорів Софійський майдан у Києві.

 

22 січня 1990 – ми з кільком хлопцями розгортаємо прапор у центрі Полтави, співаємо "самостійницьких" пісень, міліція нацьковує на нас кримінальників.

Травень 1990. Міліція влаштовує облаву і депортує з Полтави близько 300 людей – майже всіх немісцевих, які приїхали відзначати День народження Петлюри. Багатьох полтавців також затримали. Прапори відібрали всі до одного.

На мітинг до пам'ятника Шевченку, пробилася може сотня людей, міліція щільно оточила натовп, і я вже думав, що жодного прапора зберегти не вдалося. І аж коли священик почав панахиду, якась жіночка в центрі натовпу раптово витягла розкладне древко, швидко його з'єднала і миттю підняла прапор.

Менти рипнулися, але розганяти панахиду не наважилися – цей єдиний прапор тоді таки був над нами. А жіночка (вона теж виявилися приїжджою) була мудрою, запідозрила, що буде облава, вийшла раніше, не в Полтаві, з потягу, мовчки добралася одна до міста і непомітно пронесла прапор на акцію.

24 липня 1990 – грандіозна маніфестація киян і підняття синьо-жовтого прапора перед Київрадою. Гора живих квітів біля щогли. Думаю ніхто, хто був тоді на Хрещатику, цього не забуде.

 

Серпень 1990 – море українських прапорів у Капулівці та Запоріжжі під час святкування 500-ліття козацтва. Розгублені обличчя запорожців, що з балконів на проспекті Леніна (тепер вже Соборному) спостерігали нескінченну людську ріку.

27 вересня 1990 – спроба підняти синьо-жовтий прапор біля міськради в Полтаві, що вилилася у протистояння з міліцією в центрі міста, а для мене ще й у кримінальну справу, допити, обшуки та інші слідчі дії, що тривали аж до проголошення Незалежності.

7 жовтня 1990 – останній вихідний через день Конституції СРСР. У Києві, де саме розгортається Студентська революція на граніті, великий футбол. "Динамо" тріумфально перемагає московське ЦСКА і дочасно стає чемпіоном СРСР.

Сто тисяч уболівальників на трибунах. Сотні наших прапорів і нетолерантне скандування "смерть москалям". Ігноруючи міліцію, люди прямо з прапорами ідуть у метро, не припиняючи скандування, а дехто просто перед входом на ескалатор рве і топче офіційний радянський прапор.

17 жовтня 1990 – пік студентської революції. Вже захоплені головні корпуси Університету Шевченка і КПІ, вже страйкує весь студентський Київ, а рано-вранці гурт молоді (переважно студентів журфаку) виходить із 4-го гуртожитку на вул.Ломоносова, невдовзі блокує жовтий корпус університету, над яким Віктор Литовченко встановлює наш прапор.

Ранок 22 серпня 1991, Москва. ГКЧП вже зазнав поразки, біля російського Білого Дому колона танків гріє мотори, щоб залишити місто. На одному з танків у голові колони замість російського триколору, синьо-жовтий прапор України, яка вже за два дні стане незалежною. На моє запитання, звідки він, командир танка відповів, що з Краснограду на Харківщині. Взагалі тоді на московських барикадах було чимало українських прапорів.

 

1 грудня 1991, Луганськ. Референдум незалежності і перші президентські вибори. Над входом на виборчу дільницю в Кам'янобрідському районі висить усе ще офіційний червоно-синій прапор УРСР. Але ми, студенти-спостерігачі з Києва, наполягли, щоб над виборчими скриньками повісили на стіні привезений нами синьо-жовтий прапор – все ж таки голосуємо за Акт Незалежності.

Ніколи не забуду обличчя луганців, які повз червоний прапор під якусь бравурну музику заходили на дільницю і просто перед собою бачили національний прапор України. У когось в очах читалася розгубленість, у когось – здивування, у когось – радість. Але більшість уже обрала вільну Україну.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"