Нотатка про майбутнє погруддя Болбочану і визволення ним Криму

Не варто іти російським шляхом і прикрашати історію на догоду комплексам малоросійства ура-патріотів й не смішитися потім на публіці висловами типу "визволитель", "великий полководець" та плодити фейки чи напівфейки

У Києві на вулиці Січових стрільців незабаром планується відкриття погруддя Петру Болбочану. Чудова новина. Як відомо, буде й напис: "Петро Болбочан. Полковник Армії УНР. Визволитель Криму". Проте тут є нюанс щодо історичної правди.

Так от. Полковником він став в Армії Української Держави і саме тоді обороняв наші північні кордони. Тож справедливо було б написати: Полковник Армії УД та УНР.

Щодо визволення Криму. Це -- міф. Відносно успішний похід на Крим -- правда. Операцію про похід на Крим розробляв Генштаб на чолі з полковником Олександром Жуковським. Крим ніхто не обороняв, тому й ніяких битв за Крим не було.

Більшовики самі його залишали, згідно з Брестським договором і туди спокійно просувалися німецькі війська, які чемно дозволили українським підрозділам першими заходити у певні місцевості (як, до речі, свого часу і в Київ).

Був бій з "червоними" китайцями і зі зграйкою матросиків на Перекопі, який більшовицькі залишки покинули після кількох залпів саме німецької артилерії... Коли ж їм (німцям) ці ігри набридли, усе було припинено. Без проблем і інцидентів. От така проза історії.

 
Петро Болбочан

Додам і трошки фактів. За Кримську операцію слід дякувати не одному Болбочанові (як у нас люблять обирати кумирів), а щонайменше кільком особам: Олександрові Жуковському, Олександрові Натієву, Петру Болбочану, Володимиру Сікевичу, Олексі Алмазову та ін.

Щодо Кримської операції (коротко). У березні 1918 року загони Олександра Натієва були виведені з Києва на Катеринославщину, а потім до Харкова, де він став командиром щойно сформованого Запорозького корпусу. Петро Болбочан та Олександр Шаповал у складі корпусу очолили відповідно 2-й Запорозький піхотний полк та 3-й Запорозький ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотний полк.

Протягом квітня, поки німецька таємна дипломатія вирішувала долю українського уряду, військовий міністр УНР Олександр Жуковський без погодження з союзним командуванням підготував і видав наказ про здійснення операції з захоплення Криму і Чорноморського флоту.

Для цього зі складу "Запорізької дивізії Осібної армії" за наказом по військовій офіції УНР №28 від 8 квітня відокремлювалася (фактично ж сюди увійшов майже весь особовий склад) кіннотна бригада Олександра Натієва. Наступ Кримської (за іншими джерелами – Севастопольської) групи бригади розпочався ударом з району Харкова через Лозову на Олександрівськ.

Тут група, до складу якої входили 2-й Запорозький полк підполковника Петра Болбочана (командир групи), Кінногайдамацький полк полковника Всеволода Петріва, 2-й гарматний полк полковника Володимира Сікевича, бронедивізіон сотника Болдирєва, кінногарматний гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова, поповнилася кількома підрозділами з легіону Українських Січових cтрільців австро-угорської армії, що вели наступ з Правобережжя.

19 квітня на бік Кримської групи перейшов Гуляйпільський полк на чолі з прапорщиком Аполоном Волохом, який підняв повстання проти свого червоногвардійського командування, зокрема – комісара полку Нестора Махна. Українські війська зламали опір червоногвардійських загонів у Мелітополі, 21 квітня вони без бою увійшли до Сімферополя, потім – до Алушти та Бахчисарая і мали намір наступати на Севастополь.

Але в той час прибулий до Сімферополя штаб 52-го німецького корпусу звернувся до отамана Олександра Натієва з вимогою пропустити вперед німецькі війська, які ще 18 квітня оволоділи Перекопом і, швидко долаючи незначний опір збройних осередків Радянської Республіки Тавриди, просунулися вглиб півострова.

1 травня німці зайняли Севастополь. Цьому сприяли українські частини, які 22–23 квітня відбили контрудари червоних військ, а 25–27 квітня закріпилися в Сімферополі, Євпаторії і Джанкої, висунулися до Ангарського перевалу і Феодосії.

Більше того, ніякого визволення Криму не відбулося, позаяк у ньому було встановлено німецьку владу (української не було навіть номінально). А невдовзі там "керував" генерал Сулькевич. Яке ж тоді визволення Криму?

Крім того, де-юре Крим навіть не був територією УНР (ні в ІІІ-му, ані в IV Універсалах Центральної Ради, ні у Берестейському договорі, ані в Конституції УНР він не значився частиною Республіки)...

Може не варто іти російським шляхом і прикрашати історію на догоду комплексам малоросійства ура-патріотів й не смішитися потім на публіці висловами типу "визволитель", "великий полководець" та плодити фейки чи напівфейки.

Адже тоді виникає логічне питання: де були ці видатні новітні "наполеони" і "македонські" ще два місяці тому, коли залишали місто за містом перед купкою більшовиків у грудні 1917-го - січні 1918-го без німців? де вони були потім у 1919-му? чому ми не перемогли і не зберегли державність з такими видатними полководцями, прозорливими політиками та геніями державотворення?

Адекватна оцінка власного минулого є першою ознакою самодостатнього суспільства і здорової історичної пам'яті народу, що відбувся та позбувся постколоніальних травм і комплексів...

Що ж до самого Петра Болбочана, то ця особа, що була одним з найкращих військовиків в українській армії й мало розумілася на політичних інтригах (за що й поплатився життям), безумовно заслуговує на належне вшанування та вдячність нащадків.

Тож, вважаю, що оптимальним був би напис:

"Петро Болбочан. Полковник Армії УД та УНР. Захисник України".

Олена Білозерська: Про загиблого воїна Ярослава Карлійчука

Загинув побратим. Ярік Карлійчук, він же "Малий".
З 10-ї гірськоштурмової. Під Шумами, куля снайпера. Залишились дружина і крихітний синок.

Едуард Андрющенко: КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва

Філіп, герцог Единбурзький, який помер 9 квітня 2021 року, майже півстоліття тому відвідав Київ. Це був перший в історії візит члена британської королівської родини в Україну. 5-9 вересня 1973 року українська столиця приймала чемпіонат Європи з кінного спорту. Філіп не лише був відомим шанувальником цього виду спорту, а й очолював світову федерацію. Взяти участь у змагання прибула і його донька - принцеса Анна

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: дні коротшають, а погода холоднішає

Море не виказує охоти замерзати навіть за тихої погоди. Сьогодні знову сильний східний вітер. Скидається на те, що доведеться тут іще затриматись. Тяжко, тяжко, але жити можна – а це вже щось. Не сильно здивуюся, якщо доведеться чекати тут до травня.

Володимир Володько: Храм гетьмана та короля

Є на мапі України місця, що уособлюють собою точки біфуркації нашої історії. Саме там в певний момент відбуваються події, що змінюють майбутнє. Не надто часто вони залишають по собі видимі сліди, на які ми можемо поглянути крізь час. Більш ніж три століття тому на території сучасного села Дігтярівка на Чернігівщині сталася епохальна для України зустріч гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла ХІІ. Нам дуже пощастило, що до наших днів зберігсянімий свідок тих подій – Покровська церква. Але чи житиме вона в майбутньому? Сьогодні це залежить від здатності світської та духовної влади захистити та відновити пам’ятку.