Нотатка про майбутнє погруддя Болбочану і визволення ним Криму
Не варто іти російським шляхом і прикрашати історію на догоду комплексам малоросійства ура-патріотів й не смішитися потім на публіці висловами типу "визволитель", "великий полководець" та плодити фейки чи напівфейки
У Києві на вулиці Січових стрільців незабаром планується відкриття погруддя Петру Болбочану. Чудова новина. Як відомо, буде й напис: "Петро Болбочан. Полковник Армії УНР. Визволитель Криму". Проте тут є нюанс щодо історичної правди.
Так от. Полковником він став в Армії Української Держави і саме тоді обороняв наші північні кордони. Тож справедливо було б написати: Полковник Армії УД та УНР.
Щодо визволення Криму. Це -- міф. Відносно успішний похід на Крим -- правда. Операцію про похід на Крим розробляв Генштаб на чолі з полковником Олександром Жуковським. Крим ніхто не обороняв, тому й ніяких битв за Крим не було.
Більшовики самі його залишали, згідно з Брестським договором і туди спокійно просувалися німецькі війська, які чемно дозволили українським підрозділам першими заходити у певні місцевості (як, до речі, свого часу і в Київ).
Був бій з "червоними" китайцями і зі зграйкою матросиків на Перекопі, який більшовицькі залишки покинули після кількох залпів саме німецької артилерії... Коли ж їм (німцям) ці ігри набридли, усе було припинено. Без проблем і інцидентів. От така проза історії.
Додам і трошки фактів. За Кримську операцію слід дякувати не одному Болбочанові (як у нас люблять обирати кумирів), а щонайменше кільком особам: Олександрові Жуковському, Олександрові Натієву, Петру Болбочану, Володимиру Сікевичу, Олексі Алмазову та ін.
Щодо Кримської операції (коротко). У березні 1918 року загони Олександра Натієва були виведені з Києва на Катеринославщину, а потім до Харкова, де він став командиром щойно сформованого Запорозького корпусу. Петро Болбочан та Олександр Шаповал у складі корпусу очолили відповідно 2-й Запорозький піхотний полк та 3-й Запорозький ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотний полк.
Протягом квітня, поки німецька таємна дипломатія вирішувала долю українського уряду, військовий міністр УНР Олександр Жуковський без погодження з союзним командуванням підготував і видав наказ про здійснення операції з захоплення Криму і Чорноморського флоту.
Для цього зі складу "Запорізької дивізії Осібної армії" за наказом по військовій офіції УНР №28 від 8 квітня відокремлювалася (фактично ж сюди увійшов майже весь особовий склад) кіннотна бригада Олександра Натієва. Наступ Кримської (за іншими джерелами – Севастопольської) групи бригади розпочався ударом з району Харкова через Лозову на Олександрівськ.
Тут група, до складу якої входили 2-й Запорозький полк підполковника Петра Болбочана (командир групи), Кінногайдамацький полк полковника Всеволода Петріва, 2-й гарматний полк полковника Володимира Сікевича, бронедивізіон сотника Болдирєва, кінногарматний гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова, поповнилася кількома підрозділами з легіону Українських Січових cтрільців австро-угорської армії, що вели наступ з Правобережжя.
19 квітня на бік Кримської групи перейшов Гуляйпільський полк на чолі з прапорщиком Аполоном Волохом, який підняв повстання проти свого червоногвардійського командування, зокрема – комісара полку Нестора Махна. Українські війська зламали опір червоногвардійських загонів у Мелітополі, 21 квітня вони без бою увійшли до Сімферополя, потім – до Алушти та Бахчисарая і мали намір наступати на Севастополь.
Але в той час прибулий до Сімферополя штаб 52-го німецького корпусу звернувся до отамана Олександра Натієва з вимогою пропустити вперед німецькі війська, які ще 18 квітня оволоділи Перекопом і, швидко долаючи незначний опір збройних осередків Радянської Республіки Тавриди, просунулися вглиб півострова.
1 травня німці зайняли Севастополь. Цьому сприяли українські частини, які 22–23 квітня відбили контрудари червоних військ, а 25–27 квітня закріпилися в Сімферополі, Євпаторії і Джанкої, висунулися до Ангарського перевалу і Феодосії.
Більше того, ніякого визволення Криму не відбулося, позаяк у ньому було встановлено німецьку владу (української не було навіть номінально). А невдовзі там "керував" генерал Сулькевич. Яке ж тоді визволення Криму?
Крім того, де-юре Крим навіть не був територією УНР (ні в ІІІ-му, ані в IV Універсалах Центральної Ради, ні у Берестейському договорі, ані в Конституції УНР він не значився частиною Республіки)...
Може не варто іти російським шляхом і прикрашати історію на догоду комплексам малоросійства ура-патріотів й не смішитися потім на публіці висловами типу "визволитель", "великий полководець" та плодити фейки чи напівфейки.
Адже тоді виникає логічне питання: де були ці видатні новітні "наполеони" і "македонські" ще два місяці тому, коли залишали місто за містом перед купкою більшовиків у грудні 1917-го - січні 1918-го без німців? де вони були потім у 1919-му? чому ми не перемогли і не зберегли державність з такими видатними полководцями, прозорливими політиками та геніями державотворення?
Адекватна оцінка власного минулого є першою ознакою самодостатнього суспільства і здорової історичної пам'яті народу, що відбувся та позбувся постколоніальних травм і комплексів...
Що ж до самого Петра Болбочана, то ця особа, що була одним з найкращих військовиків в українській армії й мало розумілася на політичних інтригах (за що й поплатився життям), безумовно заслуговує на належне вшанування та вдячність нащадків.
Тож, вважаю, що оптимальним був би напис:
"Петро Болбочан. Полковник Армії УД та УНР. Захисник України".
