Зовсім не «свято миколаївський» пост, або навпаки
Прочитавши про концтабір «Ізоляцію», я зловив себе на думці, що відстань від моєї домівки в Києві до Тернополя (рідного міста) 450 км, а відстань від того ж самого Києва до «Ізоляції» - 700 км. Це майже поряд…І сьогодні, коли ми розпаковуємо подарунки, чи їмо цукерки та мандаринки, там в «Ізоляції» когось ґвалтують, ламають кістки, ламають психологічно, пускають струм по тілу тощо. Просто зараз, в цей момент за 700 км. від міста, в якому я живу…
Ввечері дочитав Станіслава Асєєва "Світлий шлях. Історія одного концтабору".
Колись Ханна Арендт у "Банальності зла…" писала: "…у людській природі закладено, що будь-яка дія, що одного разу відбулася і зафіксована в анналах історії людства, залишається з людством в якості потенційної можливості її повторення ще довго після того, як її актуальність стала справою минулого…"
І сам Асєєв розпочинає свою книжку цитатою із братів Вайнерів: "…дим печей Заксенгавзену й Освенциму осідає на льодах Магадана та Колими…"
Потенційна можливість повторення спрацювала. Зараз на тимчасово окупованій території України в Донецьку існує свій концтабір, що називається "Ізоляція", або як його ще називають "Донецький Дахау".
Колись мені довелося мати зустріч із представниками Tuidang movement (китайський масовий громадський рух за вихід з Комуністичної партії Китаю), які нам розповідали про жахи, що відбуваються у тому ж Китаї, про десятки концтаборів, що там діють для противників режиму, та як над останніми знущаються.
Зізнаюсь чесно, я справді тоді був шокований, так це було страшно, але водночас – це було якось далеко, це був Китай і хоча, я чесно не знав, чим допомогти людям, які мені про це розповідали, я також і не розумів всіх жахіть, бо це було далеко, аж в Китаї.
Прочитавши про концтабір "Ізоляцію", я зловив себе на думці, що відстань від моєї домівки в Києві до Тернополя (рідного міста) 450 км, а відстань від того ж самого Києва до "Ізоляції" - 700 км. Це майже поряд…І сьогодні, коли ми розпаковуємо подарунки, чи їмо цукерки та мандаринки, там в "Ізоляції" когось ґвалтують, ламають кістки, ламають психологічно, пускають струм по тілу тощо. Просто зараз, в цей момент за 700 км. від міста, в якому я живу…
Два світи, що існують поруч. Асєєв описує один із таких епізодів: "…я був вражений, коли мене всадовили на стілець поруч із вікном, що виходило на один із центральних бульварів. За кілька хвилин до великих пальців мої рук прив'яжуть проводи і пустять електричний струм, але по суті нічого не зміниться: ні темряви, ні грізних підвалів, у яких катуватимуть моїх майбутніх співкамерників. За вікном так само буде видно дерева (перед тортурами в мене з голови мішок зняли), так само світитиме травневе сонечко, а трохи далі, на зупинці, люди чекатимуть на свій автобус, а тим часом мої м'язи болісно скорочуватимуться. Цей абсурд, розташований на одному клаптику міського простору, вразить мене ще не один раз…"
Вчора читаючи, а сьогодні пишучи, я задаю собі питання, а що я можу зробити? Саме конкретно я? Для того, щоб на території моєї країни, яка тимчасово окупована ворогом, не існувало "Ізоляції" та інших концтаборів…
Я прекрасно розумію, що, мабуть, для Європи існування "Ізоляції" сприймається приблизно так само, як і я сприйняв інформацію про концтабори в Китаї, отриману від Tuidang movement. Так, це жахливо, так, цього не повинно бути, але для Європи "Ізоляція" є далеко…
Тому я й вирішив принаймі написати свої думки про цю книжку. Бо, можливо, хтось прочитає мій пост, а можливо, захоче й всю книжку Станіслава Асєєва, особливо хотілося, щоб це зробили ті, хто "устал от войни" і ті, хто бачить мир в очах зла.
Асєєв описує один із епізодів, який просто не можу тут не згадати. Епізод про собаку: "…один із наглядачів, наприклад, приходив на зміну з собакою, якого вряди-годи запускав до нас у камеру або залишав разом із нами на прогулянці, тож кожен охочий міг погладити цього пса. Збоку це може видатися дрібничкою, але повірте: коли я сам уперше доторкнувся до собаки, мене ніби осяяло – настільки звичайні почуття були вже глибоко "під замком". В'язень "Ізоляції", який не виходив надвір, не бачив сонця, дерев, інших людей, який живе в цілодобовому шоку і вакуумі, може зазнати щонайглибшого катарсису, навіть просто спілкуючись з новою живою істотою, - яка до того ж позбавлена внутрішнього бруду. Сама лише нагода погладити собаку вже неймовірно тішила, бо на секунду все ніби ставало як колись, ніби ми – знову люди, а не "чмошники" і "педерасти", як називала нас решта тутешніх конвойників…"
Асєєв щиро говорить про питання помсти: "Мене часто запитують, чи простив би я цим людям. Що ж, мої почуття до них – не просто ненависть: вони глибші. Прощати можна тим, кого ненавидиш, а оця місцина перебуває поза всякими сенсами, зокрема і прощенням. Так сприймаю це я. Можливо, хтось має іншу думку."
І вже в іншому місці він також подає просто думку, але яка мені справді підходить до запитання "Що робити?" і соррі, можливо, хтось має іншу думку:
"…може довести цю жорстокість до останньої межі – і навіть переступити її? Вони ламають пальці – ми переламуємо їм ноги. Вони пустять 30 вольт – ми проведемо крізь них сто. Вони зґвалтують полонянку – ми вб'ємо когось із них. Може, довести це все до тієї точки, коли всю Україну заллє один нескінченний потік жорстокості й усі світові ЗМІ знай писатимуть лише про нас? Коли "глибоке занепокоєння" наших союзників примусить їх нарешті відчути справжній холод страждань, що суне з Донбасу, і де вже не може бути просто слів – лише вчинки…"
Ну і наостанок, я писав, що це не зовсім "свято миколаївський" пост, або навпаки. Бо сьогодні мені б дуже хотілося, щоб принаймі один день в концтаборах ОРДЛО нікого не катували, щоб наші полонені бодай сьогодні отримали на обід хоч трошки більше, ніж "серветковий хліб", через який можна побачити свою долоню, щоб сталося таки те чудо і в скорому часі полонені вийшли з того жаху і повернулися додому, а імперія зла канула б в гієну огнену як Мордор.
Може Святий Миколай мене почує…
