Зовсім не «свято миколаївський» пост, або навпаки

Прочитавши про концтабір «Ізоляцію», я зловив себе на думці, що відстань від моєї домівки в Києві до Тернополя (рідного міста) 450 км, а відстань від того ж самого Києва до «Ізоляції» - 700 км. Це майже поряд…І сьогодні, коли ми розпаковуємо подарунки, чи їмо цукерки та мандаринки, там в «Ізоляції» когось ґвалтують, ламають кістки, ламають психологічно, пускають струм по тілу тощо. Просто зараз, в цей момент за 700 км. від міста, в якому я живу…

 

Ввечері дочитав Станіслава Асєєва "Світлий шлях. Історія одного концтабору".

Колись Ханна Арендт у "Банальності зла…" писала: "…у людській природі закладено, що будь-яка дія, що одного разу відбулася і зафіксована в анналах історії людства, залишається з людством в якості потенційної можливості її повторення ще довго після того, як її актуальність стала справою минулого…"

І сам Асєєв розпочинає свою книжку цитатою із братів Вайнерів: "…дим печей Заксенгавзену й Освенциму осідає на льодах Магадана та Колими…"

Потенційна можливість повторення спрацювала. Зараз на тимчасово окупованій території України в Донецьку існує свій концтабір, що називається "Ізоляція", або як його ще називають "Донецький Дахау".

Колись мені довелося мати зустріч із представниками Tuidang movement (китайський масовий громадський рух за вихід з Комуністичної партії Китаю), які нам розповідали про жахи, що відбуваються у тому ж Китаї, про десятки концтаборів, що там діють для противників режиму, та як над останніми знущаються.

Зізнаюсь чесно, я справді тоді був шокований, так це було страшно, але водночас – це було якось далеко, це був Китай і хоча, я чесно не знав, чим допомогти людям, які мені про це розповідали, я також і не розумів всіх жахіть, бо це було далеко, аж в Китаї.

Прочитавши про концтабір "Ізоляцію", я зловив себе на думці, що відстань від моєї домівки в Києві до Тернополя (рідного міста) 450 км, а відстань від того ж самого Києва до "Ізоляції" - 700 км. Це майже поряд…І сьогодні, коли ми розпаковуємо подарунки, чи їмо цукерки та мандаринки, там в "Ізоляції" когось ґвалтують, ламають кістки, ламають психологічно, пускають струм по тілу тощо. Просто зараз, в цей момент за 700 км. від міста, в якому я живу…

Два світи, що існують поруч. Асєєв описує один із таких епізодів: "…я був вражений, коли мене всадовили на стілець поруч із вікном, що виходило на один із центральних бульварів. За кілька хвилин до великих пальців мої рук прив'яжуть проводи і пустять електричний струм, але по суті нічого не зміниться: ні темряви, ні грізних підвалів, у яких катуватимуть моїх майбутніх співкамерників. За вікном так само буде видно дерева (перед тортурами в мене з голови мішок зняли), так само світитиме травневе сонечко, а трохи далі, на зупинці, люди чекатимуть на свій автобус, а тим часом мої м'язи болісно скорочуватимуться. Цей абсурд, розташований на одному клаптику міського простору, вразить мене ще не один раз…"

Вчора читаючи, а сьогодні пишучи, я задаю собі питання, а що я можу зробити? Саме конкретно я? Для того, щоб на території моєї країни, яка тимчасово окупована ворогом, не існувало "Ізоляції" та інших концтаборів…

Я прекрасно розумію, що, мабуть, для Європи існування "Ізоляції" сприймається  приблизно так само, як і я сприйняв інформацію про концтабори в Китаї, отриману від Tuidang movement. Так, це жахливо, так, цього не повинно бути, але для Європи "Ізоляція" є далеко…

Тому я й вирішив принаймі написати свої думки про цю книжку. Бо, можливо, хтось прочитає мій пост, а можливо, захоче й всю книжку Станіслава Асєєва, особливо хотілося, щоб це зробили ті, хто "устал от войни" і ті, хто бачить мир в очах зла.

Асєєв описує один із епізодів, який просто не можу тут не згадати. Епізод про собаку: "…один із наглядачів, наприклад, приходив на зміну з собакою, якого вряди-годи запускав до нас у камеру або залишав разом із нами на прогулянці, тож кожен охочий міг погладити цього пса. Збоку це може видатися дрібничкою, але повірте: коли я сам уперше доторкнувся до собаки, мене ніби осяяло – настільки звичайні почуття були вже глибоко "під замком". В'язень "Ізоляції", який не виходив надвір, не бачив сонця, дерев, інших людей, який живе в цілодобовому шоку і вакуумі, може зазнати щонайглибшого катарсису, навіть просто спілкуючись з новою живою істотою, - яка до того ж позбавлена внутрішнього бруду. Сама лише нагода погладити собаку вже неймовірно тішила, бо на секунду все ніби ставало як колись, ніби ми – знову люди, а не "чмошники" і "педерасти", як називала нас решта тутешніх конвойників…"

Асєєв щиро говорить про питання помсти: "Мене часто запитують, чи простив би я цим людям. Що ж, мої почуття до них – не просто ненависть: вони глибші. Прощати можна тим, кого ненавидиш, а оця місцина перебуває поза всякими сенсами, зокрема і прощенням. Так сприймаю це я. Можливо, хтось має іншу думку."

І вже в іншому місці він також подає просто думку, але яка мені справді підходить до запитання "Що робити?" і соррі, можливо, хтось має іншу думку:

"…може довести цю жорстокість до останньої межі – і навіть переступити її? Вони ламають пальці – ми переламуємо їм ноги. Вони пустять 30 вольт – ми проведемо крізь них сто. Вони зґвалтують полонянку – ми вб'ємо когось із них. Може, довести це все до тієї точки, коли всю Україну заллє один нескінченний потік жорстокості й усі світові ЗМІ знай писатимуть лише про нас? Коли "глибоке занепокоєння" наших союзників примусить їх нарешті відчути справжній холод страждань, що суне з Донбасу, і де вже не може бути просто слів – лише вчинки…"


Ну і наостанок, я писав, що це не зовсім "свято миколаївський" пост, або навпаки. Бо сьогодні мені б дуже хотілося, щоб принаймі один день в концтаборах ОРДЛО нікого не катували, щоб наші полонені бодай сьогодні отримали на обід хоч трошки більше, ніж "серветковий хліб", через який можна побачити свою долоню, щоб сталося таки те чудо і в скорому часі полонені вийшли з того жаху і повернулися додому, а імперія зла канула б в гієну огнену як Мордор.

Може Святий Миколай мене почує…

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: косатки, сани, поні на власний дім

День лиха. Я зробив дурницю, дозволивши сьогодні спустити треті моторові сани. Це швидко виконали, поставивши їх на тверду кригу. Пізніше Кемпбелл повідомив, що один із матросів пірнув ногою під лід, проїжджаючи по сльотавому відтинку десь за 200 ярдів від корабля. Я не надав цьому великого значення, бо подумав, що він просто пробив наст.

Максим Майоров: Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: свобода після двадцяти днів у кризі

У переддень Нового року ми досягнули моря Росса, але ще не досягнули краю наших нещасть. Жахлива видалась ніч. На першій вахті ми відхилилися на два румби і встановили косе вітрило. Наші умови це не покращило, але принаймні додало швидкості.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Різдво посеред криги

П’ять годин після того компанія сиділа за столом і дружно співала; таланту в нас небагато, але кожен долучився тією чи іншою мірою, “тож співи були просто приголомшливі. Приємна несподіванка, що наша зовсім не музична партія виявилася такою завзятою до співів. У Різдвяну ніч вони тривали аж до першої по опівночі і супроводжували кожну роботу.