Мої дідусі

Війна, і знову війна, полон і знову війна, а потім пропав безвісти…Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам’ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам’ятати і я.

 

Мій дідусь – Олександр Степанович Огнівенко

Народився у 1908 році у селі Павлівка недалеко від Любеча. Жив на хуторі, де познайомився та одружився із Марією Федосіївною Кондрашевською. Родина перебралася до села Корольча, де на околиці дід поставив хату. 3 липня 1930 року у них народився син – Леонід, а 1 квітня 1936 року донька Лідія – моя мама.

Олександр Огнівенко був хліборобом. Я не знаю про що він мріяв, але у 1939 році його забрали до війська. Йому вдалося вижити у фінській зимовій катастрофі, коли радянська влада розв'язала загарбницьку війну.

Навесні 1941 року дідусь повернувся додому. Проте ненадовго. Вже 22 червня він був мобілізований до червоної армії і додому вже не повернувся.

У складі 530-го стрілецького полку 156-ї стрілецької дивізії воював у Криму, де 15 травня 1942 року в районі села Чурбаш неподалік від Керчі пропав безвісти. Про це доповів сержант Борисов. А станом на 17 травня 1942 року значиться, що рядовий Олександр Огнівенко потрапив у полон.

Там він чомусь назвався солдатом 101-го стрілецького полку та надав неправдиву адресу проживання родини – якесь село Горошівка. Спочатку був Миколаївському у таборі – група "88" Stalag 364. Табір складався із 26 барків для 25–40 тисяч полонених.

Згодом переведений до концтабору "№ 6 Calafat" у Дорнешті.

У серпні 1944 року табір Calafat був захоплений частинами 51-ї армії. Після перевірок та фільтрації мій дід опинився у 230-му армійському запасному стрілецькому полку. У жовтні 1944 року в районі Пустафельдвар (Угорщина) у складі декількох тисяч солдатів був направлений на поповнення 228-ї стрілецької дивізії 57-го стрілецького корпусу.

Подальша доля солдата Олександра Огнівенка невідома. Наприкінці 1944 – на початку 1945 року до села Корольча повернувся демобілізований через поранення односелець, який розповів, що зустрів Сашка на дорогах Угорщини і пропонував йому іти додому. Але той відмовився.

Вдома у вересні 1943 року родина отримала сповіщення про його загибель, а потім у 1944 році вдруге прийшла похоронка.

Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…

Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам'ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам'ятати і я.

Високий та стрункий,

Високий та стрункий,

Ще й на бороді ямка.

 

Мій дідусь – Ізраїль Лазаревич Лаєвський

Народився у 1903 році в єврейській родині в Чернігові. Наприкінці 1920-х років одружився із Лімановою Любов'ю Фраїмовною. У подружжя 6 травня 1929 року народилася донька Віра, 1 лютого 1933 року – син Лазар, а 10 листопада 1936 року – син Григорій.

Родина жила у Чернігові в будинку на вулиці Радянській (тепер вулиця Шевченка) поруч із сучасним музичним коледжем імені Левка Ревуцького.

Дід працював візником, а з початком німецько-радянської війни був мобілізований. Був при конях. Коли Чернігів почали бомбардувати у серпні 1941 року намагався врятувати родину, яку відвіз на вокзал, але там потрапили під вогонь і, зрештою, повернулись додому. Якимось дивом родині вдалося виїхати із Чернігова. Більше дідуся ніхто живим не бачив.

Невідомо в яких військових частинах він служив, де і коли загинув. Коли родина повернулася з евакуації восени 1943 року їхнього дому не було, тож довелося оселитися у Мені. Саме там бабуся отримала сповіщення, що Ізраїль Лаєвський пропав безвісти.

Бабуся про нього ніколи не розповідала. Сумувала, що його не стало.

Дякуючи йому, родині вдалося вибратися із палаючого Чернігова і врятуватися, оскільки шансів вижити в окупації у них не було. Дякую своєму діду і я та пам'ятатиму.

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».