За відновлення історичної правди

Досвід історії показує, що не можна залишати сусідів у біді – бо тоді їхні проблеми стають спільними проблемами. Ми ще раз наголошуємо на важливості інтенсивного діалогу Німеччини з Україною та іншими східними сусідами щодо спільного минулого

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Почалася нова, найбільш кривава сторінка Другої світової війни. Від того моменту доля світу залежала передусім від того, що відбувалося на Східному фронті. Радянський Союз зміг перемогти ціною величезних зусиль і людських втрат усіх народів, які його заселяли.

Проте на Заході цю перемогу вважали і досі вважають "російською". Американський журналіст Едвард Сноу після відвідання України у 1945 р. писав:

"Те, що дехто намагається зобразити як "російську славу", було передусім українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі".

Україна опинилася в центрі масштабних воєнних операцій двічі, під час наступу і відступу німецьких військ, і, на відміну від Росії, були повністю окупована та стала об'єктом смертоносної нацистської політики.

Найбільше постраждали місцеві євреї. Проте немає жодної такої місцевої етнічної чи соціальної групи, яка би не зазнала великих втрат. Насамперед це стосується ромів, полонених червоноармійців та психічно хворих людей, білоруських та українських остарбайтерів, депортованих кримських татар, польської культурної еліти. Цих жертв фактично вбивали двічі: перший раз фізично, під час війни, другий раз — після війни, стиранням пам'яті про них комуністичним режимом.

Великою мірою, Друга світова війна на Сході Європі ще не закінчилася. Трагічний досвід війни служить тут матеріалом не для міжнаціоналнього примирення, а міжнаціональних конфліктів. Відповідальність за цей стан насамперед несуть місцеві уряди. Передусім це стосується російського уряду, який застосовує історичну політику як інструмент для втручання у внутрішні справи своїх сусідів, зокрема для виправдання воєнної аґресії проти України.

Але й у Німеччині війна на Сході нерідко вважають "Війною проти Росії". Тим самим замовчуються жертви інших народів. Мимоволі, це допомагає Кремлю утримувати монополію на історію цього регіону.

Ми, члени Німецько-Української Комісії Істориків, закликаємо німецький уряд до комеморалізації жертв серед українців та усіх народів Східної Європи, які постраждали від німецько-радянської війни.

Досвід історії показує, що не можна залишати сусідів у біді – бо тоді їхні проблеми стають спільними проблемами. Ми ще раз наголошуємо на важливості інтенсивного діалогу Німеччини з Україною та іншими східними сусідами щодо спільного минулого. Зі свого боку ми як професійні історики через національні та міжнародні наукові інституції, до яких належимо, за участі та з допомогою своїх колег, докторантів та студентів, зобов'язуємося брати активну участь у цьому діалозі.

Богдан Червак: Україна як спадкоємниця УНР

Не належу до тих, хто пропонує не звертати уваги на статтю Путіна про українсько-російські взаємини. Навпаки, Україна має сприйняти її як акт гібридної агресії і реагувати адекватно. Ключова теза Путіна, яка зафіксована у його опусі й неодноразово озвучувалася публічно - «сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи».

Галина Сита: Як я познайомилась з «українською проблемою» у 80-90-их

Вирішила розповісти, як мені у 80-х–90-х роках довелося долучитися до «української проблеми» в нашій країні, як я стала свідомою українкою. Таких моментів було кілька, в тому числі і бесіда з представником КҐБ в Інституті математики, який почав свій допит з дивних тоді для мене питань: «хто ви за національністю?», « чи володієте ви українського мовою?», «хто в ІМ говорить українською мовою?», «з якою метою ви мандруєте по Україні?» – може, про це коли-небудь напишу докладніше.

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Виїзні

СРСР була територією людей з обмеженим правом на пересування - сотні мільйонів десятиліттями не виїзжали за межі ⅙ частини суші. Але були винятки

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: хворий поні та футбол

Вечір спливав, я раз у раз вертався до стайні, але новини завжди були одні й ті самі: покращень нема. Ближче до півночі я зовсім підупав духом. Цілком очевидно, що вже не можна втрачати жодного поні: ми давно переступили межу запасу міцності, і тепер обставини складаються таким чином, що ми або збережемо живими усіх тварин, або ризикуємо провалити всю справу