За відновлення історичної правди

Досвід історії показує, що не можна залишати сусідів у біді – бо тоді їхні проблеми стають спільними проблемами. Ми ще раз наголошуємо на важливості інтенсивного діалогу Німеччини з Україною та іншими східними сусідами щодо спільного минулого

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Почалася нова, найбільш кривава сторінка Другої світової війни. Від того моменту доля світу залежала передусім від того, що відбувалося на Східному фронті. Радянський Союз зміг перемогти ціною величезних зусиль і людських втрат усіх народів, які його заселяли.

Проте на Заході цю перемогу вважали і досі вважають "російською". Американський журналіст Едвард Сноу після відвідання України у 1945 р. писав:

"Те, що дехто намагається зобразити як "російську славу", було передусім українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі".

Україна опинилася в центрі масштабних воєнних операцій двічі, під час наступу і відступу німецьких військ, і, на відміну від Росії, були повністю окупована та стала об'єктом смертоносної нацистської політики.

Найбільше постраждали місцеві євреї. Проте немає жодної такої місцевої етнічної чи соціальної групи, яка би не зазнала великих втрат. Насамперед це стосується ромів, полонених червоноармійців та психічно хворих людей, білоруських та українських остарбайтерів, депортованих кримських татар, польської культурної еліти. Цих жертв фактично вбивали двічі: перший раз фізично, під час війни, другий раз — після війни, стиранням пам'яті про них комуністичним режимом.

Великою мірою, Друга світова війна на Сході Європі ще не закінчилася. Трагічний досвід війни служить тут матеріалом не для міжнаціоналнього примирення, а міжнаціональних конфліктів. Відповідальність за цей стан насамперед несуть місцеві уряди. Передусім це стосується російського уряду, який застосовує історичну політику як інструмент для втручання у внутрішні справи своїх сусідів, зокрема для виправдання воєнної аґресії проти України.

Але й у Німеччині війна на Сході нерідко вважають "Війною проти Росії". Тим самим замовчуються жертви інших народів. Мимоволі, це допомагає Кремлю утримувати монополію на історію цього регіону.

Ми, члени Німецько-Української Комісії Істориків, закликаємо німецький уряд до комеморалізації жертв серед українців та усіх народів Східної Європи, які постраждали від німецько-радянської війни.

Досвід історії показує, що не можна залишати сусідів у біді – бо тоді їхні проблеми стають спільними проблемами. Ми ще раз наголошуємо на важливості інтенсивного діалогу Німеччини з Україною та іншими східними сусідами щодо спільного минулого. Зі свого боку ми як професійні історики через національні та міжнародні наукові інституції, до яких належимо, за участі та з допомогою своїх колег, докторантів та студентів, зобов'язуємося брати активну участь у цьому діалозі.

Радомир Мокрик: Пам'яті Віктора Карта

25 липня на 96-му році життя помер всесвітньо відомий шаховий тренер, засновник Львівської шахової школи Віктор Карт.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?