Літо 1941-го: «Буря» по-українськи

Війна, що розпочалася 80 років тому, була прогнозованою. На неї чекали радянські шпигуни, німецькі генерали, британські дипломати, українські підпільники. Для ОУН німецький удар по сталінській імперії був історичним шансом. Націоналісти не мали сумніву, що Червона армія не встоїть. Як на людей – далеких від розуміння реального співвідношення сил та можливостей – переконаність надзвичайно самовпевнена. Але саме так і сталося того літа.

 

Тож совєти мали піти. А прийти мала Україна. ОУН готувала повстання. Травневі (1941) інструкції проводу бандерівців виходили з доктрини "побудови держави від першого села": проголошувати українську владу там, де це можливо, поступово розширюючи зону контролю.

Однак ще були німці. Як вони відреагують на розгортання нової Української Революції? Націоналісти прагнули вплинути на них, поставивши перед доконаними фактами. Бо жодних політичних домовленостей не існувало. Була лише обмежена військова співпраця: Нахтігаль, Ролянд, а перед тим допомога з нелегальним перетином кордону.

 
Батальйон Нахтігаль у Львові
Джерело: Архів цдвр

Окреслена стратегія українських самостійників була такою собі предтечею польської Акції "Буря" 1944 року. Тільки поляки очікували рух фронту на захід, наступати мала вже Червона армія.

Формально СРСР та підпільно-емігрантська Польща перебували в одній коаліції. Але залишалося без взаємного узгодження питання майбутнього кордону. У квітні 1943 року Москва розірвала відносини із законним польським урядом. Відтоді під питанням опинився не лише кордон, але й суверенітет післявоєнної Польщі. Як і в попередньому випадку, зберігалася лише обмежена військова співпраця.

Тож на спірних землях польське підпілля мало засвідчити свою силу і поставити комуністів перед доконаними фактами. За можливості – самостійно визволяти від німців територію, відновлювати польську адміністрацію, приймати червоноармійців як гостей, а не господарів.

Повстання ОУН у 1941 і Акція "Буря" у 1944 почалися там само: у Західній Україні / на Східних кресах. Головне місто регіону – Львів – бачив обидва ці виступи. Львівське повстання ОУН виявилося менш вдалим.

Воно почалося орієнтовно 23-24 червня і, здається, було придушене за день чи за два до вступу в місто Нахтігалю та інших німецьких частин. Натомість у липні 1944-го АК і червоні могли разом претендувати на лаври переможців.

В обох випадках була коротка мить ілюзорного двовладдя. Представники Вермахту, не розібравшись у ситуації, санкціонували власною присутністю заходи, пов'язані з Актом відновлення Української Держави 30 червня 1941-го. А пару липневих днів 1944-го у Львові існували одночасно польський і радянський гарнізони, на ратуші висіли прапори обох держав (поки за роботу не взялися чекісти).

 
Львів'яни на площі Ринок 30 червня 1941 р.
джерело: архів цдвр

У Львові, як і скрізь у Західній Україні, домінуюча сила придушила спроби накинути їй політику доконаних фактів. Німці швидко почали арештовувати українців, а совіти – поляків. "Визволителі" прагнули мати справу з колаборантами, а не з союзниками. До їх політичних планів не входило чуже державотворення у власному тилу.

Про "Бурю" загалом відомо більше, ніж про виступи українців влітку 1941 року. Останні не мають навіть якось оригінальної власної назви. 24 червня, крім Львова, повстання ОУН спалахнуло в Луцьку, Перемишлі, Перемишлянах, Вербі, у низці сіл та містечок Галичини. До підходу німецьких та угорських військ повстанці успішно контролювали Старий Самбір, Коломию.

Хоча виступи ОУН були досить інтенсивними, партизанам не вдалося самостійно заволодіти великими містами. Виглядає, що українське підпілля у 1941-му було організаційно слабшим за польське в 1944-му. Насправді за "перших совітів" (1939-1941) умови для розгортання спротиву були набагато гірші, ніж за німецької окупації. Це війна загартувала партизанів – як українських, так і польських.

Крім того, досягнення українських повстанців у 1941-му були скромніші, ніж у той самий час – в литовських. Фронт литовських активістів (ЛАФ) зміг до підходу німців самостійно визволити свої столиці – Каунас і Вільнюс. У Каунасі, як і у Львові, проголошували відновлення незалежності. Це було вже наступного дня війни, 23 червня.

Побіжний аналіз ситуації дозволяє виділити принаймні дві причини успішності ЛАФ. По-перше, баланс сил на німецько-радянському фронті та, як наслідок, більш стрімке просування Вермахту у Литві, ніж в Галичині. У Гітлера найпотужніше угруповання було по центру, націлене на Білорусь. Натомість у Сталіна – на півдні, в Україні.

 
Львів'яни на площі Ринок 30 червня 1941 р.
джерело: архів цдвр

Тому то німці захопили віддалений Мінськ швидше, ніж майже прикордонний Львів. Буксування фронту у Галичині дало змогу довше і активніше придушувати повстання в тилу.

По-друге, серед литовських націоналістів був суттєво вищий відсоток професійних військових. До 1940 року вони проходили службу у збройних силах власної держави. Далеко не всі з литовських офіцерів були репресовані комуністами.

Наприклад, 29-й стрілецький корпус Червоної армії був створений після анексії якраз на базі Війська Литовського. Литовські дезертири і перебіжчики активно включалися у повстання ЛАФ. ОУН на таку допомогу розраховувати не могла.

Антон Дробович: На захист Чайковського від маразматиків та Національної музичної академії від ганьби

Музакадемія точно має носити якусь іншу назву. Назву яка відсилатиме до власної історії, мелосу і музичної традиції, а не за інерцією тягнутиме рішення сталінських комуністів

Меланія Подоляк: Ми і це переживемо. І переможемо

Світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви. Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати. Ми і це переживемо, і переможемо. Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось. Як і раніше не розуміли

Сергій Громенко: План Д10: як назавжди перемогти Росію

Нинішня російсько-українська війна – не випадковість. І мало хто вірить, що Росія просто так вгамує свої апетити. Правда полягає в тому, що простого виведення російських військ з України недостатньо. Щоб покоління наших дітей не пережило війну вдруге – нам потрібно назавжди перемогти Росію

Юрій Гудименко: Si vis pacem, para bellum

Війна точно буде ще. Може, за рік. Може, за сто. Але буде неодмінно. І до неї треба бути готовим щохвилини. Щосекунди. Всім. Що треба робити? Бути готовим. Мати армію сильнішу, ніж у них. Мати зброю краще, ніж у них. Мати розвідку краще, ніж у них. Мати економіку, мати науку, і головне – мати розуміння, що ти у небезпеці постійно. Si vis pacem, para bellum