Літо 1941-го: «Буря» по-українськи

Війна, що розпочалася 80 років тому, була прогнозованою. На неї чекали радянські шпигуни, німецькі генерали, британські дипломати, українські підпільники. Для ОУН німецький удар по сталінській імперії був історичним шансом. Націоналісти не мали сумніву, що Червона армія не встоїть. Як на людей – далеких від розуміння реального співвідношення сил та можливостей – переконаність надзвичайно самовпевнена. Але саме так і сталося того літа.

 

Тож совєти мали піти. А прийти мала Україна. ОУН готувала повстання. Травневі (1941) інструкції проводу бандерівців виходили з доктрини "побудови держави від першого села": проголошувати українську владу там, де це можливо, поступово розширюючи зону контролю.

Однак ще були німці. Як вони відреагують на розгортання нової Української Революції? Націоналісти прагнули вплинути на них, поставивши перед доконаними фактами. Бо жодних політичних домовленостей не існувало. Була лише обмежена військова співпраця: Нахтігаль, Ролянд, а перед тим допомога з нелегальним перетином кордону.

 
Батальйон Нахтігаль у Львові
Джерело: Архів цдвр

Окреслена стратегія українських самостійників була такою собі предтечею польської Акції "Буря" 1944 року. Тільки поляки очікували рух фронту на захід, наступати мала вже Червона армія.

Формально СРСР та підпільно-емігрантська Польща перебували в одній коаліції. Але залишалося без взаємного узгодження питання майбутнього кордону. У квітні 1943 року Москва розірвала відносини із законним польським урядом. Відтоді під питанням опинився не лише кордон, але й суверенітет післявоєнної Польщі. Як і в попередньому випадку, зберігалася лише обмежена військова співпраця.

Тож на спірних землях польське підпілля мало засвідчити свою силу і поставити комуністів перед доконаними фактами. За можливості – самостійно визволяти від німців територію, відновлювати польську адміністрацію, приймати червоноармійців як гостей, а не господарів.

Повстання ОУН у 1941 і Акція "Буря" у 1944 почалися там само: у Західній Україні / на Східних кресах. Головне місто регіону – Львів – бачив обидва ці виступи. Львівське повстання ОУН виявилося менш вдалим.

Воно почалося орієнтовно 23-24 червня і, здається, було придушене за день чи за два до вступу в місто Нахтігалю та інших німецьких частин. Натомість у липні 1944-го АК і червоні могли разом претендувати на лаври переможців.

В обох випадках була коротка мить ілюзорного двовладдя. Представники Вермахту, не розібравшись у ситуації, санкціонували власною присутністю заходи, пов'язані з Актом відновлення Української Держави 30 червня 1941-го. А пару липневих днів 1944-го у Львові існували одночасно польський і радянський гарнізони, на ратуші висіли прапори обох держав (поки за роботу не взялися чекісти).

 
Львів'яни на площі Ринок 30 червня 1941 р.
джерело: архів цдвр

У Львові, як і скрізь у Західній Україні, домінуюча сила придушила спроби накинути їй політику доконаних фактів. Німці швидко почали арештовувати українців, а совіти – поляків. "Визволителі" прагнули мати справу з колаборантами, а не з союзниками. До їх політичних планів не входило чуже державотворення у власному тилу.

Про "Бурю" загалом відомо більше, ніж про виступи українців влітку 1941 року. Останні не мають навіть якось оригінальної власної назви. 24 червня, крім Львова, повстання ОУН спалахнуло в Луцьку, Перемишлі, Перемишлянах, Вербі, у низці сіл та містечок Галичини. До підходу німецьких та угорських військ повстанці успішно контролювали Старий Самбір, Коломию.

Хоча виступи ОУН були досить інтенсивними, партизанам не вдалося самостійно заволодіти великими містами. Виглядає, що українське підпілля у 1941-му було організаційно слабшим за польське в 1944-му. Насправді за "перших совітів" (1939-1941) умови для розгортання спротиву були набагато гірші, ніж за німецької окупації. Це війна загартувала партизанів – як українських, так і польських.

Крім того, досягнення українських повстанців у 1941-му були скромніші, ніж у той самий час – в литовських. Фронт литовських активістів (ЛАФ) зміг до підходу німців самостійно визволити свої столиці – Каунас і Вільнюс. У Каунасі, як і у Львові, проголошували відновлення незалежності. Це було вже наступного дня війни, 23 червня.

Побіжний аналіз ситуації дозволяє виділити принаймні дві причини успішності ЛАФ. По-перше, баланс сил на німецько-радянському фронті та, як наслідок, більш стрімке просування Вермахту у Литві, ніж в Галичині. У Гітлера найпотужніше угруповання було по центру, націлене на Білорусь. Натомість у Сталіна – на півдні, в Україні.

 
Львів'яни на площі Ринок 30 червня 1941 р.
джерело: архів цдвр

Тому то німці захопили віддалений Мінськ швидше, ніж майже прикордонний Львів. Буксування фронту у Галичині дало змогу довше і активніше придушувати повстання в тилу.

По-друге, серед литовських націоналістів був суттєво вищий відсоток професійних військових. До 1940 року вони проходили службу у збройних силах власної держави. Далеко не всі з литовських офіцерів були репресовані комуністами.

Наприклад, 29-й стрілецький корпус Червоної армії був створений після анексії якраз на базі Війська Литовського. Литовські дезертири і перебіжчики активно включалися у повстання ЛАФ. ОУН на таку допомогу розраховувати не могла.

Богдан Червак: Україна як спадкоємниця УНР

Не належу до тих, хто пропонує не звертати уваги на статтю Путіна про українсько-російські взаємини. Навпаки, Україна має сприйняти її як акт гібридної агресії і реагувати адекватно. Ключова теза Путіна, яка зафіксована у його опусі й неодноразово озвучувалася публічно - «сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи».

Галина Сита: Як я познайомилась з «українською проблемою» у 80-90-их

Вирішила розповісти, як мені у 80-х–90-х роках довелося долучитися до «української проблеми» в нашій країні, як я стала свідомою українкою. Таких моментів було кілька, в тому числі і бесіда з представником КҐБ в Інституті математики, який почав свій допит з дивних тоді для мене питань: «хто ви за національністю?», « чи володієте ви українського мовою?», «хто в ІМ говорить українською мовою?», «з якою метою ви мандруєте по Україні?» – може, про це коли-небудь напишу докладніше.

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Виїзні

СРСР була територією людей з обмеженим правом на пересування - сотні мільйонів десятиліттями не виїзжали за межі ⅙ частини суші. Але були винятки

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: хворий поні та футбол

Вечір спливав, я раз у раз вертався до стайні, але новини завжди були одні й ті самі: покращень нема. Ближче до півночі я зовсім підупав духом. Цілком очевидно, що вже не можна втрачати жодного поні: ми давно переступили межу запасу міцності, і тепер обставини складаються таким чином, що ми або збережемо живими усіх тварин, або ризикуємо провалити всю справу