Від наркомату до "наркоманів": як МІД РФ Україну заперечував

Заяви Лаврова про суверенітет України - не лише цілковита маячня з точки зору міжнародного права. І не лише бумеранг у ногу самій Москві: адже остання з 1991 року і до середини 2000-х так само не контролювала територію Чечні, а отже "не мала суверенітету"

 

Це продовження лінії, яку послідовно намагався проводити кремлівський диктатор, коли ще напередодні нападу на Грузію переконував президента США Джорджа Буша, що Україна, мовляв, ніяка не держава.

А у березні 2014 року, "виправдовуючи" окупацію українського Криму, переклав "провину" на учасників Революції Гідності та заявив:

"Мне тогда трудно не согласиться с некоторыми нашими экспертами, которые считают, что на этой территории возникает новое государство. Так же, как было после крушения Российской империи после революции 1917 года. А с этим государством и в отношении этого государства мы никаких обязывающих документов не подписывали".

Однак путінська теорія "заперечення України" - так само не винахід сьогодення. Її коріння знаходимо у подіях початку ХХ століття, коли новопостала Українська держава так само вела війну за незалежність від більшовицької Росії.

Узимку 1918 року "попередник" Лаврова Лев Троцький на перемовинах у Бресті, де йшлося про укладення мирного договору з Німеччиною та її союзниками, вимагав залучення до переговорів представників створеного більшовиками на противагу Центральній Раді маріонеткового уряду "радянської" УНР.

Адже, мовляв, унаслідок боротьби "українських рад" із "київською Центральною Радою" вплив останньої постійно зменшується, і питання, хто "матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв'яже вислід боротьби між двома організаціями".

А згодом і взагалі заперечив будь-яке право України на самостійну зовнішню політику, наголосивши, що "тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії".

 

Менш ніж за рік у грудні 1918 року, скориставшись революцією у Німеччині, червона Москва оголосила нечинним Брестський мирний договір та виголосила заяву, в якій ішлося, що "за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою".

Після якої більшовицька Росія перейшла спочатку до "гібридної", а згодом і до відкритої агресії проти УНР.

Тож різниця між ранішими заявами Путіна і сьогоднішньою маячнею Лаврова - лише у тому, що очільники кремлівського режиму нарешті припинили ховати свої справжні думки та наміри під дипломатичною машкарою.

На зміну якій прийшла відверта у своєму цинізмі правда.

Яка, нарешті, змусить багатьох позбутися останніх ілюзій щодо Москви. І водночас зробить нас сильнішими перед тими випробуваннями, які чекають попереду.






Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.