Тортури росіян

До Солженіцина був написаний дуже сильний і страшний роман Івана Багряного "Сад Гетсиманський". Але на відміну від Солженіцина який має всю піарпідтримку "велікой руской культури", ми не читаємо своє і тому не все пам'ятаємо. Українці забувають. Бо ми ж прощаємо, ми добрі, ми хороші. Хоч зараз зверніть увагу. Бо така література - це не просто пам'ять. Це має бути вакцина, прививка. А якби ж всі читали. Якби ж знали, наскільки сильною є українська література. І що українцям як нікому відомо якими нелюдами є росіяни. Якби в російських школах таке б дали почитати...

 

До Солженіцина був написаний дуже сильний і страшний роман Івана Багряного "Сад Гетсиманський". Але на відміну від Солженіцина який має всю піарпідтримку "велікой руской культури", ми не читаємо своє і тому не все пам'ятаємо. Українці забувають. Бо ми ж прощаємо, ми добрі, ми хороші.

Хоч зараз зверніть увагу. Бо така література - це не просто пам'ять. Це має бути вакцина, прививка.

А якби ж всі читали. Якби ж знали, наскільки сильною є українська література. І що українцям як нікому відомо якими нелюдами є росіяни. Якби в російських школах таке б дали почитати...

Ось уривок з цього роману (написано 1948-1950 рр, багато там з власного тюремного досвіду Багряного):

"Удар ребристою палицею (спинкою з стільця) по обличчю і одночасовий чийсь удар ногою під коліна звалили Андрія на підлогу… І почалася знову та сама історія, що була вже раз. Але з ще більшим осатанінням і ревищем. Слідчі й "футболісти" кричали від азарту й злоби. Андрій кричав від гніву і болю. Тепер удари були болючішими незрівнянно, бо приходилися по вже набитому тілу, по синцях, по напухлих мязах. З розбитої щоки лилась кров, і Андрієві руки та чужі черевики розмазували її по паркетній підлозі…

Андрія качали ногами по кімнаті довго, аж поки він знову не знепритомнів. Тоді відлили водою й посадовили на стілець… Фрей був весь час присутній при екзекуції, але не втручався і взагалі не звертав уваги. Він закурив і пускав апатично дим в чорноту ночі крізь млинове решето. А як Андрія посадили на стілець, Фрей погасив цигарку в попільничці на столі, перекинувшись при тому кількома словами з Сергєєвим і Великіним, і пішов. А виходячи, зупинився біля Андрія на хвилинку й проговорив недбало:

— Ліпше не сваріться з хлопцями, а постарайтесь бути слухняним. І пам'ятайте — ви будете потрібний країні й партії й вас оцінять… якщо ви здастесь… і не бійтесь ніяких перебільшень. Пішов. Футболісти теж вийшли.

Іван Багряний
Іван Багряний

Андрій не зреагував на слова Фрея, сидів, опустивши побиті руки вздовж тіла й звісивши мокру голову на груди, і спазматичне схлипував від браку повітря. Лице його було напухле й заяложене кровлю. Брови зведені, щелепи стиснені. Сидів і дивився спідлоба просто себе… Келих наповнювався до краю, здається, вже до краю… Сили його вичерпалися, а ще ж тільки початок.

Ще ж тільки початок! Нерви дзвеніли тоскно, як осінні дроти в степу, і той дзвін свердлив мізок, як біль зубний… Він дивився в вікно, на млинове решето й думав, чи проб'є він його головою, як отак кинеться враз очертом…

В кімнаті лишилися Сергєєв і Великін, щось пошепки радилися за столом. Вони не боялися — жертва вже вимотана грунтовно і вони вдвох дадуть їй раду на випадок чого. Курили, листали папери, щось міркували. А Андрій дивився в вікно, на млинове решето: ч и п р о б' є він й о г о головою? Його несамовито тягло до вікна, до безодні, що за тим вікном починалася від п'ятого поверху й губилася десь унизу, в темряві. Кинутися в неї сторч головою отак з розгону! І все б…

Ні, він не проб'є цього решета головою. Воно прип'яте гаками міцно й не зірветься, а дріт занадто грубий, хоч і видається павутиною… Ах, яке несамовите бажання, але — нездійсниме. Тут, брат, все передбачене…

Андрія огортає тяжка безнадія, він зітхає та все не може відвести од вікна очей… За решетом рожевіє, то надходить світанок. Десь заляпотіли голуби крилами, злітаючи на дах, і заворкотіли. Он вони ходять на рожевому тлі, по самім шпилю і воркочуть. На тюрмі, на тюремнім даху… До кімнати зайшла якась особа.

 
Обкладинка першого видання роману Івана Багряного "Сад Гетсиманський"

— Встать! Женщина!.. — гримнув Сергєєв. Слово "женщина" вплинуло магічно, і Андрій звівся. А вже звівшись, роздивився, що та женщина — то була Нечаєва! Ну, та все одно, женщина… — Сідай, — промовила Нечаєва недбало й, зупинившись напроти, мовчки наставилась очима на нього.

Курила папіросу й пускала дим ніздрями.

Дивилась, поводила бровою. "Яка вона була б гарна, якби не була брутальна!" — подумав Андрій і опустив голову. Відчував жіночий погляд на собі. Дивився на її маленькі ноги, взуті в бронзові туфельки, й пекучий, страшенний, непереможний сором почав навалюватися на все його єство.

От він сидить перед цією жінкою побитий, як останній пес, він — мужчина, такий гордий і такий самовпевнений колись. "Хоч би хоч вона не почала лаятись брутально, бо тоді келих буде переповнено і він не певен, що не розридається від безмежної нудьги, від безпросвітного відчаю. Женщина!.. Прообраз сестри, прообраз матері…"

До кімнати увійшла ще одна жінка. Повторилась процедура, що й перед тим: "Встать! Женщина!" Це була інша женщина. Андрій цієї не знав. Років тридцяти, груба, хтива, з надзвичайним бюстом і дорідними стегнами, що ходили хвилями, буйно нафарбована. Вона зупинилася перед Андрієм, взявшись руками в боки й курячи цигарку, й досить хижо, безсоромно й зухвало оглядала його.

Ніби прицінюючись до бика й вивчаючи його на предмет племінної здатності. По оглядинах зробила досить похабну заувагу, взявши за об'єкт дотепу Андрієві подерті й закривавлені штани, тим викликавши сміх мужчин. По цій реплиці Андрій її впізнав. Це ж про неї він стільки чув у камері, її ім'я згадувалося завжди в парі з ім'ям НечаєвоЇ, як ім'я другої знаменитої жінки в НКВД.

А знаменита вона була ніби тим, що, ведучи слідство при допомозі мужчин, завжди потішалася над статевими органами своїх жертв. Вона била дошкою по певних місцях, притискала їх каблучком, а то й дверима, заголювалася й сідала безпомічній жертві на обличчя й взагалі виробляла несвітські речі.

Об'єктом її "слідства" здебільшого були вірмени, її ж жертвою був і Ягельський ніби. Після моторошних кривавих сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слідчими оргії в тих же кімнатах з закривавленою підлогою після того, як жертву витягали геть. І називалася вона "товаришка Клава". Так, ось Сергєєв назвав її цим іменем. І була вона ніби морфіністка".

Деякі читачі можуть побачити тут піар Солженіцина, тому уточнення:

Солженіцин нікчемний російський шовініст. І він згаданий в тексті виключно як приклад того, що є письменник-українець, який до нього написав набагато сильніший тюремний роман. Але відомим світу є саме Солженіцин, бо його піарять росіяни, а наших письменників завжди по тюрмам і під ростріл. Або наші ж клеймо нечитабельних "націоналістів" ставлять.






Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.

Олексій Мустафін: Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці

11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.