Ветеран Армії УНР із Харківщини

У звільненій в наші дні від російських окупантів Харківщині невдовзі знову продовжить активно розвиватись Пласт. Зусиллями волонтерів і ветеранів з'явиться він і у рідному для Сергій Ілляшевича Красноградському районі. А вірні Богу та Україні місцеві пластуни створять курінь імені свого видатного земляка – Героя визвольної війни, який свої найкращі роки українського ветерана присвятив формуванню нового покоління українців та українок

 

Хорунжий Армії УНР Сергій Степанович Ілляшевич народився 13 лютого 1895 року в місті Констянтинград Полтавської губернії. Згодом це місто отримало назву Красноград, а сьогодні є частиною Харківської області, центром громади та однойменного району. Батько Сергія мав 25 десятин землі, 4-х синів і 3-х доньок. Згодом Сергій Ілляшевич уточняв, що народився в селі Піщанка – населеному пункті, який сьогодні фактично злився із Красноградом.

Виростав і навчався у рідному місті, а також у тодішньому губернському центрі – Полтаві. У 1916 році закінчив Полтавську духовну семінарію. Ту саму, яку раніше закінчив майбутній Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра. І у якій віддавна діяв нелегальний український революційний осередок, де семінаристи знайомились з історією України, вивчали українську літературу – що було тоді під забороною і цензурою російських окупантів.

У Першу світову війну Сергій Ілляшевич служив у 15-му фінляндському пішому полку російської імператорської армії. Зокрема пробув в російській армії від квітня 1916 року до грудня 1917 року, здобувши старшинський (офіцерський) ступінь підпоручника. З кінця 1917 року долучився до української армії.

Воював в складі Запорожської дивізії, створеної, в значній мірі, визначним полковником Петром Болбочаном. Саме "запорожці" звільнили Харків весною 1918 року від московитських окупантів-більшовиків. А в наступні місяці щільно тримали державний кордон на Слобожанщині від постійних атак і обстрілів росіян.

Сергій Ілляшевич
Сергій Ілляшевич

У "запорожцях" Сергій служив у курені низових запорожців на чолі із Василем Недайкашею – згодом визначним українським контррозвідником. Сучасними словами курінь – це батальйон, а його козаки називали себе "низовцями". Цей підрозділ не знав жалю до ворогів. В Армії УНР ходили легенди про його бойову міць. Командир "Чорних Запорожців" згадував про них так:

"Курінь був славний у нашій армії – його знали всі! Знали й більшовики… способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не можна, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці – кожен із них був бойовою одиницею й сам собі командир"

Ці козаки дуже добре знали ціну свободи. До прикладу, у рідній для Сергія Піщанці під час Голодомору померло більше 300 односельчан. Бо не всі, як він, під час визвольної війни, виступили зі зброєю проти московського окупанта… В Армії УНР Сергій пройшов усю визвольну війну, з усіма її перемогами і поразками. Та здобув ступінь хорунжого (сучасний аналог в Збройних силах України – молодшмй лейтенант).

В листопаді 1920 року, разом із іншими запорожцями, інтернований поляками у концентраційному таборі у місті Вадовиці, біля Кракова. Влітку наступного року залишає цей табір – де панували нелюдські умови побуту (поляки не дуже дбали про своїх вчорашніх союзників у війні з більшовиками) та нелегально емігрує до сусідньої Чехословацької республіки. На працю і навчання. Стає студентом Карлового університету та членом української академічної (студентської) громади в Празі.

У 26 років фактично довелось починати життя з початку. Без родини, дому, багатьох побратимів (які загинули у війні), у чужому мовному середовищі. Без грошей і в середовищі таких же емігрантів-українців, яким почасти бракувало на хліб насущний. Проте, Сергій зміг здобути вищу освіту в одному з кращих тоді у Європі університетів. Та стати вчителем на рідній українській землі – в Закарпатті. Навчав українських дітей у гімназії в Берегові, а згодом – після "віденського арбітражу" Гітлера восени 1938 року – в Білках, біля Хусту.

 
Обкладинка рукописного часопису "Береговський пластун"

Прибувши до Берегова, Сергій одразу включається в діяльність Пласту. Стає членом сьогоднішнього аналога Станичної пластової ради, допомагаючи професорам Корнилу Заклинському та Андріяну Артемовичу. Тоді, у далекому 1926 році, в місцевому пластовому осередку виростали, зокрема Кароль Купар та Микола Бандусяк.

Перший був скарбником, другий – бібліотекарем куреня. Згодом Купар стане священником, а в березні 1939 року його по-звірячому уб'ють мадяри. Бандусяк вивчиться на адвоката, творитиме націоналістичне підпілля в Закарпатті, пройде російські концтабори, але таки доживе до незалежності України, щоб відновити в своєму краї Пласт і "Просвіту".

Вневдовзі Сергій Ілляшевич очолить Пласт в Берегові. Станом на весну 1933 року в цьому місті буде вже 212 пластунів, згуртованих у 6-ти пластових виховних частинах – відділах. Навіть за сьогоднішніми мірками це був дуже великий і чисельний осередок.

Сергій був його керівником, а Корнило Заклинський у нього заступником. Разом вони підтримували розвиток 8-го пластового куреня імені Івана Богуна (68 юнаків у 7 гуртках), 9-го куреня ім. Олени Пчілки (14 юначок) та підготовчого куреня імені Лесі Українки (45 юначок).

А також підготовчого куреня ім. Пилипа Орлика, де курінним там був майбутній активіст ОУН Василь Кузьмик, якого гестапо розстріляло в Бабиному Яру у Києві. Два останні курені діяли при "горожанській школі" міста, де Пласт розвивав Володимир Устянович, а перші два – на базі гімназії.

В Берегові Пласт реалізовував також програму для наймолодших – новаків. Для цього при народній українській школі організовано ще два осередки – зв'язок "вовченят" та "лисичок" (кожен чисельністю по 30 осіб). Цими останніми дітьми опікувався учитель Юрій Ґерґель. У кінці 1930-х років число пласту­нів у Берегові ніколи не було меншим за 400 осіб. Більшість працювала на базі гімназії, решта – в горожанській і народній школах.

У 1934 році в Берегові, при товаристві "Просві­та", створено іще один відділ Пласту - так званий Пластовий Робітничий Курінь. Очолив його вище згаданий Василь Кузьмик. "Цей курінь налічував близько 150 членів, до нього входили прості робітники, держав­ні урядовці, торгівці та вчителі" - згадував один з берегівських пастунів. "Майже всі вони мали військовий вишкіл у чехословацькій армії, а були між ними й підофіцери, офіцери-поручики, надпоручики, навіть один капітан у резерві".

 

Окремо діяв і осередок пластових сеньйорів. Як писав Василь Худанич, "зрілих, поважних, колишніх пластунів", до складу якого – окрім Сергія Ілляшевича – входили Андрій Алиськевич, Андрій Дідик (ветеран УСС і засновник Пласту в Закарпатті), Корнило Заклинський, професор гімназії Євген Ретій та отець Кирило Феделеш.

Останній був постійним пластовим капеляном у Берегові, а у 1939 році обраний послом до Сойму (парламенту) Карпатської України. Помер репресованим поблизу сучасного м. Кам'янськ у – сподіваюсь, вже незабаром – Січеславській області.

Політично – Сергій Ілляшевич був прихильником концепцій В'ячеслава Липинського. Під час Другої світової війни був членом Союзу-гетьманців, який орієнтувався на Павла Скоропадського та напівлегально діяв у окупованій німцями Чехії (у той час гетьманці конфронтували з ОУН, зокрема через політичні провали в Закарпатті).

Саме в Чехію, після окупації угорцями Карпатської України, перебрався Сергій. Продовжував тут педагогічну працю, зокрема навчав діток у чеських гімназіях в Ічіні і в Клатові.

Після Другої світової війни Сергій Ілляшевич учителював в українському таборі для переміщених осіб в баварському місті Ашаффенбург, у створеній волонтерами українській гімназії. У цьому ж таборі його дружина Лена Ілляшевич-Валас – естонка за походженням – працювала лікаркою (раніше мала такий досвід у Білорусії та Чехії).

З Німеччини, з родиною, в 1949 році Сергій емігрував до Австралії. Працював там на залізниці. Помер після довгої і тяжкої хвороби (від раку) в місті Аделаїда 25 липня 1961 року.

Сподіваюсь, що у звільненій в наші дні від російських окупантів Харківщині невдовзі знову продовжить активно розвиватись Пласт. Зусиллями волонтерів і ветеранів з'явиться він і у рідному для Сергій Ілляшевича Красноградському районі. А вірні Богу та Україні місцеві пластуни створять курінь імені свого видатного земляка – Героя визвольної війни, який свої найкращі роки українського ветерана присвятив формуванню нового покоління українців та українок.






Марина Траттнер: Ризикована історична місія

15 лютого в Музеї шведської армії в Стокгольмі відкрилась міжнародна виставка "Перехрестя: 1000 років спільної історії Швеції та України". На виставці можна побачити Конституцію Пилипа Орлика, документи, які є контекстом Конституції, а також карти подорожі Конституції з Бендер до Стокгольму та анімацію цієї подорожі.

Ігор Полуектов: Два роки у лавах Збройних Сил України

найменше, що мені раніше хотілось, - це хоч якось і колись бути частиною армії чи державного апарату. Все недовге життя я належав собі, був самозайнятим юристом, приватником, підприємцем, самостійником у всіх сенсах. Вільною людиною, мандрівником. Але дослідження історії, яким присвятив себе з 2014 року, підказували, що це неминуче.

Михайло Ухман: Авдіївка - місце пам'яті

В Авдіївці були мурали Степану Бандері, Роману Шухевичу. Саме в цьому місті приймала присягу воїнів УПА, легендарна 1- ша Окрема штурмова рота ДУК "Правий сектор" під командуванням Героя України Да Вінчі. Російські окупанти з допомогою тисяч снарядів і бомб знищили місто. Вони не жаліли десятків тисяч своїх солдатів, які лягли при штурмі міста, вони не жаліли цивільних людей, які ховалися в підвалах. Вони не пожаліють наступного міста, яке вони захочуть захопити, якщо, ми їх не зупинимо.

Юрій Юзич: Нова світлина із Степаном Бандерою

Це фото пластової мандрівки Горганами влітку 1929 року. Степан Бандера - крайній праворуч. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав своє відоме псевдо "Баба".