Надія Світлична

У травні 1972 року Надійку майже щодня викликав на допити у КҐБ слідчий Сірик. Вранці вона відводила до дитячого садочка дворічного сина Ярему, йшла на допит, а увечері забирала його. Забравши, дзвонила до братової. 18 травня дзінка не було, і згідно домовленості й заяви, яку лишила Надійка на випадок арешту для Леоніди (аналогічну в КҐБ), дитину вона доручала своїй матері й братовій. Стурбована Льоля дитини у садочку не застала. Влада жорстоко використала Ярему для шантажу

 

8 листопада 1936 року в селі Половинкине на Старобільщині народилася Надія Світлична.

У спогадах про брата Івана вона з жалем писала : "…хотілось би почати з глибокого коріння нашого роду, але де воно, те коріння? Старобільщину як частину Дикого Поля заселювано щойно в XVII ст., а в селі, де третину корінного населення забрав один лише 1933 рік, нелегко відшукати навіть усні перекази про предків".

У роки війни родина жила у нашвидкоруч пристосованому до життя хлівці, оскільки хату окупували німці. Тоді ж, у 1943 році стався трагічний випадок з Надійчиним старшим на сім років братом Іваном (у його руках розірвався вибуховий механізм), що болем закарбувався в її пам'яті.

До семирічної школи діти Світличних (окрім Івана і Надії, була ще середуща сестра Марія) ходили за 4 кілометри у другий кінець села, а середню освіту здобули в сусідньому містечку Старобільську. Надійка спогадів свого дитинства не вияскравлювала, бо воно було тяжким.

Село аж до 1960-их років не мало електрики, хати опалювали соломою, кукурудзяними качанами, кизяками. Та все ж виснажені голодомором вкрай бідні батьки спромоглися дати усім трьом дітям вищу освіту.

Надія також закінчила філологічний факультет Харківського державного університету ім. О. Горького. Того ж 1958 року працювала учителькою, а згодом директоркою середньої школи у селищі Антрацит на Донеччині. Невдовзі влаштувалася бібліотекаркою у селі Байдівцях і рідному Половинкиному на Луганщині.

У 1964 році Надія переїхала до брата Івана у Київ. Жила на вулиці Уманській разом з ним і його дружиною Леонідою (Льолею) в однокімнатній квартирці, яку Василь Симоненко називав "голубником". Саме тут розпочався її найважливіший життєвий університет під опікою брата Івана.

Надія Світлична і Віра Вовк. УВАН, поч. 1980-х рр.
Надія Світлична і Віра Вовк. УВАН, поч. 1980-х рр.

В однокімнатному "голубнику" Світличних збирався гурт людей, які діяльною незрадливою любов'ю посвятилися Україні – Іван Світличний, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші. І серед них тендітні й молоді Алла Горська і Надійка Світлична були жінками неймовірної на той час сміливостi. Душею гурту був Іван Світличний.

За "ідеї всього прекрасного і справедливого" у 1965 році Іван Світличний, уже відомий науковець, критик, редактор, залишився без праці. (З листа Надії Світличної на адресу з'їзду КПРС 1 квітня 1966 p.: "Мій брат був і залишається для мене ідеалом людини, захопленої ідеєю всього прекрасного і справедливого".)

30 серпня 1965 року його заарештували і ув'язнили без суду. Через вісім місяців звільнили як "безпечного для суспільства", сподіваючись таким чином скомпрометувати його авторитет в очах однодумців, ув'язнених в Мордовських таборах.

Однак, влаштуватися на працю за фахом не вдавалося, і переслідування не припинилося. А у ніч з 12 на 13 січня Світличного заарештували вдруге за "антирадянську агітацію і пропаґанду" й засудили на сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання.

У травні 1972 року Надійку майже щодня викликав на допити у КҐБ слідчий Сірик. Вранці вона відводила до дитячого садочка дворічного сина Ярему, йшла на допит, а увечері забирала його. Забравши, дзвонила до братової.

18 травня дзінка не було, і згідно домовленості й заяви, яку лишила Надійка на випадок арешту для Леоніди (аналогічну в КҐБ), дитину вона доручала своїй матері й братовій. Стурбована Льоля дитини у садочку не застала. Влада жорстоко використала Ярему для шантажу.

Через дві доби Леоніді одна з працівниць садочка відважилася сказати, що дитину відвезли у Ворзельський сиротинець. Лише через десять днів хворого і наляканого Ярему віддали родичам – Леоніді і Меланії Іллівні, мамі Надії.

Надія Світлична, Юрій Шевельов, Оксана Соловей. Мешкання Оксани Радиш, січень 1991 року
Надія Світлична, Юрій Шевельов, Оксана Соловей. Мешкання Оксани Радиш, січень 1991 року

Перебуваючи у слідчому ізоляторі КҐБ, у перервах між допитами Надійці дозволялося читати книжки. Самозрозуміло, у бібліотеці КҐБ була переважно російська класика.

І от в одному з оповідань М. Пришвіна про оленя, в якого зрізали панти, її вразила фраза: "Принизливих ситуацій не буває, якщо сам не принизишся". Цю фразу вона взяла за кредо свого життя.

Повернувшись через чотири роки з Мордовського концтабору, Надійка не мала спокою – система в особі вірнопідданих служак і сексотів КҐБ переслідувала її на кожному кроці, принижували гідність.

Достойна свого брата: непідкупно тверда і принципова, завжди готова платити високу ціну за свою позицію – Надійка не зраджувала своїх принципів за жодних обставин. Вона спокійно приходила на допити і суди побратимів.

Саме завдяки завзяттю й непохитній волі Надійка та її близьке оточення розминулися з пристосуванцями постхрущовської, тобто брєжнівської, епохи.

У ті роки більшість приятелів і знайомих, зустрічаючись випадково з Надійкою на вулиці, розбігалися, як миші, а в міському транспорті боялися кинути й погляд у її бік. Тим більше, що Іван Світличний відбував вже свій другий термін.

Після ув'язнення Надійка, не маючи київської прописки, не могла знайти працю. Перед загрозою нового арешту за "дармоїдство", вона влаштувалася двірничкою (єдина праця, на яку приймали без помітки в паспорті про прописку). Отже, становище щойно звільненої дисидентки і сестри неформального лідера національно-визвольного руху опору 1960–1970-их pp. виглядало безнадійним.

 
Зліва направо: Оксана Бризгун-Соколик, Надія Світлична, Тамара Скрипка. Засідання Об'єднання Українських Православних Сестрицтв у США. Сомерсет, Н. Дж., 2003 р.

У листах до неї, використовуючи езопівську мову й пишучи про модерне мистецтво, західньоевропей¬ський модерн, брат Іван мав на увазі відмову від совєтського громадянства та еміґрацію. Це був єдиний вибір у ситуації непокори системі. І Надія Світлична прийняла рішення залишити СССР.

У 1977 році Софія Геврик отримала листа від представника консульства США у Києві (існувало лише рік), що її сестра Надія Світлична звертається з проханням посприяти переїзду до неї.

Тит і Софія Геврики, насправді ж не родичі, але причетні до національно-визвольного руху опору як кур'єри дисидентського самвидаву, одразу ж здогадалися, у чому справа і дали згоду на "об'єднання родини".

Тоді ж Надія Світлична на уродинах Б. Антоненка-Давидовича познайомилася з Павлом Стокотельним. 16 квітня 1977 р. вони одружилися. Через рік Надійка отримала від консульства США папери на виїзд.

То ж у жовтні 1978 року з немовлям Івасем і восьмилітнім Яремою виїхала до Риму. А 8 листопада на летовищі ім. Д. Ф. Кеннеді їх зустріли представники української громади.

Залишаючи країну, ні Надійка, ні її чоловік Павло не знали, на який час їх розлучає доля. ОВІР ставила усілякі перепони, щоб Павло не зміг відвідати родину. На партійних зборах установи, де він працював інженером, розглядалася його характеристика.

Тут згадався і його батько – ворог народу, і покладання квітів до пам'ятника Шевченкові 22 травня.

 
Зліва направо: Юрій Шевельов, Леонід Плющ, Надія Світлична, Мирослав Прокоп, Микола Лебідь. Нью-Йорк, НТШ-А, поч. 1990-х рр.

На щастя, про причетність Павла до руху опору, про його контакти з дисидентами, про ризиковану для нього поїздку в Ростов-на-Дону з переписаною у зошит працею Юрія Бадзя "Право жити", яку передав Богданові Нагайлові, що перебував там на міжнародній книжковій виставці, ні партійні співробітники, ні ґебісти не знали.

Через півтора року Павлові таки дали дозвіл на виїзд за кордон як чоловікові "запроданки", а отже, – "недостойному іменуватися совєтською людиною".

Подиву гідна громадська і професійна діяльність Надії Світличної у США. Вона активно виступала перед громадою, на конференціях і нарадах різних рівнів, включно з державними, зі свідченнями про порушення прав людини в СССР, зокрема зустрічалася з президентом Р. Рейґаном.

Від 1979 року Надійка була співзасновником, виконавчим директором і видавцем організації "Людські права в XX ст." (Закордонне представництво Української Гельсінської групи ).

У 1980–1985 pp. упорядковувала місячник "Вісник репресій в Україні", в якому інформувала про переслідування інакодумців в Україні, про ситуацію з українськими в'язнями.

Бюлетень виходив також англійської мовою у перекладі Марти Скорупської. Зусиллями Надійки організація "Людські права в XX ст." видала ряд інших видань: "Документи Українського Патріотичного Руху", "Інформаційний бюлетень", "Юрій Литвин", тези праці Юрія Бадзя "Право жити".

 
Презентація видання УВАН "Михайло Черешньовський". Зліва направо: Олекса Біланюк, Оксана Міяковська-Радиш, Людмила Черешньовська, Надія Світлична, Тамара Скрипка. УВАН, 2001 р.

У 1981–1994 роках Надія Світлична працювала редактором радіо "Свобода". Приємний проникливий голос Надійки, із своєрідними оксамитовими модуляціями по- особливому впливав на слухача.

Її передача "Погром з продовженням" будив наші приспані уми. В етері "Свободи" Надійка відкрила для нас поезію Василя Стуса.

Надія Світлична також упорядкувала збірку його поезій "Палімпсести". Мало хто знає, що укладалася книжка з переданих з тюрми тоненьких цигаркових папірчиків, списаних дрібним Стусовим письмом, які міг відчитати не кожен.

І за цю копітку роботу взялася завжди безвідмовна Надія. Окрім цього, вона упорядкувала твори правозахисників і політв'язнів М. Горбаля, Г. Снегірьова, М. Руденка, І. Сеник, Я. Лесева.

Природа обдарувала Надію також поетичними і малярськими здібностями. Вона пробувала писати поезії. Та, очевидно, її пієтет до братового таланту і друзів-поетів був перешкодою для розгортання її творчості.

На жаль, мало збереглося проб Надійчиного ориґінального і перекладницького пера. А з Аллою Горською вона виявляла своє мистецьке обдарування, допомагаючи викладати мозаїки у Донецьку, виконувала самостійні ескізи, невеличні мозаїчні елементи.

У 1996–2000 pp. Надія Світлична редагувала журнал ОУПС у США "Віра". Журнал одразу здобув нове обличчя. Впродовж п'яти років читачі мали насолоду й читати добірні зразки літератури та мистецтва періоду шістдесятництва, спогади відомих людей повоєнної еміґрації.

 
Остання світлина Надійки Світличної у колі друзів і приятелів на весіллі сина Івана.
Зліва направо (сидять): Микола Горбаль, Павло Стокотельний, Надія Світлична, подружжя Юрчуків; Тамара Скрипка, Тит Геврик, Ляриса Зєлик, Софія Геврик. Кінець липня, 2006 р.

Надія Світлична постійно відвідувала усамітненого й хворого Василя Барку в притулку для хворих осіб поважного віку. Пригадується, як у період Різдвяних свят 2001 разом з Роксоляною Сірою і акторами Львівського театру ім. Леся Курбаса влаштували йому справжнє свято – колядували, співали ірмоси, молилися з ним.

У 1994 році Надійка заснувала Фонд Музею шістдесятників у Києві. Музей став її дітищем і болем до останніх днів життя. Сили відбирала хвороба, а музейно-архівної роботи ставало все більше. Але Надійка ніколи не скаржилася, ніколи не згадувала про свою хворобу, доки та не прикували її до ліжка.

Та все ж найбільшим скарбом Надійки була доброта і любов. Сила її добростi притягувала людей. Чарівна скромність Надійки, її незраджуваний гумор, самоіронія, сонячні промені її усмішки гуртували навколо неї людей.

Генієм доброти називали однодумці Івана Світличного. Генієм доброти була й Надійка, яка виросла з того ж самого ґрунту.

Вона назавжди лишиться світлим прикладом людини надзвичайної скромностi, людини, яка виконувала свою життєву місію тихо, людини щедрої душі, яку здатні виявляти лише непересічні особистості, людини, гідної найбільшої пошани і симпатії.

Надійка уміла слухати, розуміти і любити людей. Нехай її ключі любовi відчинять і наші серця для добротворення.






Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.