Росіяни знищують нашу пам'ять

Спільнота українських бойків опинилася в степах України зимою 1951 року, маючи мінімум речей з собою і не маючи жодних засобів для існування. Врятували місцеві українці, які пустили бойківські родини до себе, поки ті не побудують собі нові домівки. Облаштування тривало до 1953 року. Попри дрібні конфлікти, в основному не було жодного протистояння між українцями Бескид та українськими селянами Донеччини та Луганщини. Ознакою життя стало свідоме мовчання про минуле

 
Греко-католицька церква в селі Лісковате колишнього Хирівського району Дрогобицької області

В 1951 році території Закерзоння були віддані уряду комуністичної Польщі, а території сучасної Сокальщини передані до складу УРСР.

71 рік тому 32 тисячі бойків були вивезені до Донецької, Одеської, Миколаївської області. Холодні вагони везли їх у жотневу та листопадову безвість.

Окремі мешканці українських Бескид намагалися викидатися з товарних вагонів, але більшість доїхала.

На Донеччині примусово переселених бойків з сіл Лісковате та Коросно колишньої Дрогобицької області розмістили в селах Званівка, Роздолівка та Верхньокамʼянське Бахмутського р-ну.

Спільнота українських бойків опинилася в степах України зимою 1951 року, маючи мінімум речей з собою і не маючи жодних засобів для існування.

Врятували місцеві українці, які пустили бойківські родини до себе, поки ті не побудують собі нові домівки. Облаштування тривало до 1953 року.

Окремі намагалися виїхати на Захід України, втікали з території Донецької та Луганської області. Попри дрібні конфлікти, в основному не було жодного протистояння між українцями Бескид та українськими селянами Донеччини та Луганщини.

Ознакою життя стало свідоме мовчання про минуле.

 
Сучасний стан дзвіниці та церкви у Лісковатому

На новому місці бойки були позбавлені традиційної греко-католицької церкви, яка була основою українського релігійного та національного життя Бескид.

З дзвонами цієї церкви повʼязана детективна історія. На початку 2000-х років одна з родин фундаторів цієї церкви надала мені відомості про розташування захованих дзвонів. Напередодні ІІ Світової дзвони заховали від польської влади аби не пустили на переплавку.

Бойкам з Миколаївської області вдалося забрати прадідівські дзвони з свого села і привезти до нової церкви в 1990-х. Я щиро сподівався, що мені вдастся зробити те саме для колишніх мешканців Лісковатого та повернути дзвони власникам у Званівку Донецької області.

Місяці листування не дали нічого, польська сторона запропонувала передати заховані дзвони до музею, навіть не розглянувши можливість передати дзвони нащадкам українців, яким вони належали.

Вірю, що після війни вдасться відновити перемовини та повернути українцям їхні реліквії.

Попри те, що перед війною вийшла книга "Бойківщина - Донбас. Збережемо памʼять" зі спогадами переселенців, які мешкали в Бахмутському районі, тепер там тривають бойові дії, хочеться вірити, що хоча б примірник книги збережеться. Так само як і самі нащадки переселенців.

Вертеп
Вертеп "Лемко-центру" у с. Званівці Бахмутського району, Донецька область
Фото: Олександр Рукін

Бойки суттєво вплинули на місцевих українців. Вони не зробили їх затятими патріотами, але заснували у Званівці в 1990 році власну греко-католицьку церкву, а в 1960-х роках бойки були серед ініціаторів протесту проти закриття місцевої української школи, окупанти зловили облизня.

В розмовах з бойківськими родинами, які зазвичай мали чудове господарство та доглянуті двори, виявлялося, що чимало людей зберігали мовчання про трагедію переселення. Складалося враження, що травмуючі спогади вони воліють забути й досі бояться признаватися ким були діди-прадіди.

Часто панував політичний конформізм, частина родин переселенців воліла не відрізнятися від місцевих, голосувала за Партію Регіонів, хоча ревно зберігала традиції бойківського Різдва, Великодня, Зелених свят. Бойківський вертеп, переданий нащадками був справжнім екслюзивом.

Силами Юрія Матущака та його однодумців, які заснували традицію масових фестивалів вертепів у передвоєнному Донецьку, званівський вертеп побував і на фестивалі вертепів "Карпатія" в Івано-Франківську. Зусиллями греко-католицьких церков Києва було створено автентичні костюми для їнього вистави.

Як переживе війну невелика громада бойків та лемків Донеччини та Луганщини, українського Півдня? Чи зможемо зберегти ми памʼять про черговий злочин російських окупантів, який почався так давно і триває далі. Росіяни знищують не тільки наші міста та села, а й памʼять.

Маємо відомості, що на окупованій Луганщині росіяни знищили не тільки памʼятні знаки та хрести Голодомору, а й ту маленьку частку памʼятників примусового переселення бойків та лемків у 1951 році на ці терени. Окупанти знищують всі згадки своїх попередніх злочинів, наші архіви, памʼятники та самих людей, які є носіями нашої спільної памʼяті.

 
Зруйнований росіянами пам'ятний знак депортованим лемкам у селі Переможне Лутугинського району Луганської області







Радомир Мокрик: Пам'яті Віктора Карта

25 липня на 96-му році життя помер всесвітньо відомий шаховий тренер, засновник Львівської шахової школи Віктор Карт.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?