Чи варто видавати переклади українських творів на російську?

Свого часу, коли Іван Дзюба написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" і її почали перекладати різними мовами – якось російський переклад потрапив до російського історика – з тих, кого прийнято вважати "ліберальними". Текст, в якому Дзюба пояснював по-суті колонізаторську політику радянського керівництва (справу успадковану ще з часів російської імперії), пояснював проблему русифікації і по-суті стирання української національної ідентичності – російський історик назвав "первобитно-каменной постановкой вопроса".

 
skadnews.in.ua

Свого часу, коли Іван Дзюба написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" і її почали перекладати різними мовами – якось російський переклад потрапив до російського історика – з тих, кого прийнято вважати "ліберальними". Текст, в якому Дзюба пояснював по-суті колонізаторську політику радянського керівництва (справу успадковану ще з часів російської імперії), пояснював проблему русифікації і по-суті стирання української національної ідентичності – російський історик назвав "первобитно-каменной постановкой вопроса".

Я мав можливість свого часу запитатись в пана Івана, що він про це думає. І ми зійшлись на думці, що це не було намаганням зневажити "українську проблему" в СРСР. Це було радше з розряду "ситий голодного не розуміє".

Нехай і виражену в досить вульгарній формі, але тенденцію російський історик схопив, загалом, правильно – українці посеред ХХ століття займалися утвердженням власної ідентичності і самобутності – тобто тим, що багато народів пройшли вже десь на зламі ХІХ-ХХ століть. Це про утвердження ідентичності, про вивчення власної історії і про популяризацію мови. Ті речі, які багато народів пройшли в добу "романтиків".

Це, загалом, наслідок історичного контексту. Україна аж до початку ХХІ століття знаходилась в підпорядкованому (військовому, політичному чи культурному) становищі. Російсько-радянська колонізаторська політика мала масштабний, продуманий і багатогранний вплив. Це й про опримітивлення нашої культури (чи то "хохляцькими" мотивами в російській імперії чи то соціалістичним реалізмом).

Це й про вичавлювання української культури з самої України (окрім століть русифікації – це й експансія поп-культури після 1991 року – усіма цими лободами та рештою бур'янів). Так росіяни трималися за спільний культурний простір – оте саме уявлення про "один народ", в якому домінує і встановлює правила сама росія. Видається, що багато українців тоді це не усвідомлювали.

Зрештою, колонізаторська політика мала вкрай важливу зовнішню площину – це "стирання" України з культурної карти світу. І, якщо бути щирим, ця стратегія була ефективною. В головах більшості людей навіть на Заході "росія" – це ось цей велетенський простір колишньої радянської імперії. Росія і якісь не дуже зрозумілі країни навколо – але теж якісь такі "маленькі росії". Цим прониклись як суспільства, так значною мірою й фахові спільноти. Тому – вивчаємо, росію, вивчаємо російську – адже це, за великим рахунком, все одне й те саме. А якщо й не геть те саме, то бодай головне – це точно російське.

І ось з усім цим колоніальним багажем травм, нерозуміння і несприйняття ми потрапили у лобове зіткнення із колонізатором, який вирішив, що повзучі стратегії захоплення неефективні, що нас потрібно просто ліквідувати як явище. Національне самобутнє явище. Але ми даємо відсіч.

В цьому вирі подій ми знову ведемо боротьбу за ідентичність. І маємо можливість її вести лише завдяки тому, що відбувається безперервний жорстокий фізичний бій. Тому це культурне протистояння, на моє глибоке переконання, не терпить компромісів.

Війна, здається, відкрила багато історичних травм. Для багатьох українців, здається, агресивна ворожість рускіх стала ледь не одкровенням. Все таки, цілі покоління пропаганди не могли не залишити слідів. І ми знову займаємось тим, що робив (не лише) Іван Дзюба в середині 60-х років минулого століття – це знову боротьба за мову, за історію, ідентичність. За культуру в широкому сенсі цього слова.

Не дарма Жадан нещодавно цілком влучно сказав, що це війна "між Пушкіним і Шевченком". Рускі нищать культуру – це про пограбовані галереї і знищені музеї. Це про встановлення власний пам'ятників і назв вулиць на купованих територіях. Це про кулі, знайдені в тілі українського письменника. Це про російську ракету, яка вбила прекрасну українську письменницю в кафе прифронтового міста.

Я абсолютно переконаний, що зараз час – попри всю жорстокість такого формулювання – найкращий час для утвердження нашої культури – як вдома, так і за кордоном. В речах, здавалося б, дрібних і банальних, але насправді, вкрай важливих. Будь-який крок, який спрямований на зменшення чи витіснення українського з нашого простору – шкідливий. Зараз все і однозначно повинно працювати саме на утвердження нашої культури. Якщо не зараз, то вже, мабуть, ніколи.

Тому, якщо сьогодні взагалі варто говорити про проблему кіно і дублювання – українська не може витіснятись за рахунок будь-якої мови, якими б шляхетними намірами це не пояснювалось. Саме тому, що ми справді ще знаходимось на етапі становлення – сподіваюсь остаточного становлення і виходу України з тіні імперії.

Багато наших співвітчизників все ще шукають, все ще вирішують – не варто забирати в них цей повсякденний дороговказ. Те, що є актуальним для багатьох західних країн, згодом буде актуальним і для нас. Але дайте нам спершу утвердитись, дайте нам пройти оцей "первобитно-камєнний" етап, як сказав би рускій історик.

Тому ж і видавання перекладів українських творів на російську мову – це цілком шкідливо. Ні, це не матиме ефекту "культурної експансії" - це лише утвердить багатьох на Заході – що українське похідне, що українську вчити не варто – самі українці вам підсунуть під ніс переклади російською, аби ви лиш не напружувались. Не варто утверджувати власну меншовартість щодо російської культури – вона того не варта.

І мені все ж здається, що більшість з нас це розуміє. В нас попереду вже багато трагедій, скандалів і непорозумінь. Але ми таки на правильному шляху. Цю мить історії – історичну мить – ми не маємо права змарнувати.

Андрій Андрушків: Був гурманом життя. Спомини побратима про Арсена Федосенка

Арсен Федосенко був військовим фотографом, служив у 518-му батальйоні у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. 10 червня Арсен отримав важке поранення на Харківщині. У нього залишилась дружина Анна і двоє синів.

Юрій Юзич: Штаб Євгена Коновальця у Берліні

14 червня день народження творця ОУН Євгена Коновальця. Мало хто знає, що близько 10 років свого життя він провів у Берліні, коли розвивав УВО та розгортав український націоналістичний рух. І робив це зі свого штабу, який на фото. Цей дім, де досі збереглась відзнака ОУН на фасаді, був власністю очільника легальної української сили в Польщі - по якій Коновалець працював як лідер нелегальної бойової мережі.

Тімоті Снайдер: Надії російських пропагандистів на Америку

Публікуємо фрагменти з передмови до книги Джулії Девіс про російських телепропагандистів In Their Own Words ("Їхніми словами").

Ігор Кулик: Давайте шукати репресованих разом!

Незважаючи на те, що реконструкція приміщення Архіву на Пухівській у зв'язку з війною тимчасово призупинена, одним із ефективних інструментів відновлення правдивої родинної історії став Сервіс з пошуку інформації про репресованого в один клік. Команда Архіву національної пам'яті запустила його минулого року до символічної дати – Дня пам'яті жертв політичних репресій. За майже 13 місяців послугами Сервісу скористалися 412 заявників.