Пам'яті "Сивого"

Три роки тому, помер воїн доброволець - Владислав Бунецький на псевдо "Сивий". Тато пана Владислава воював проти московських окупантів в дивізії "Галичина". Згодом про це дізналися вороги і відправили всю сім'ю в Сибір. Владислав повернувся в Україну через кілька десятиліть. З початком російсько-української війни пан Владислав розповідав жителям Луганщини, що росія - наш ворог.

 

Три роки тому, помер воїн доброволець - Владислав Бунецький на псевдо "Сивий"! Вмощуйтесь зручніше, я вам розкажу його історію.

Тато пана Владислава воював проти московських окупантів в дивізії "Галичина"! Згодом про це дізналися вороги і відправили всю сім'ю в Сибір. Владислав повернувся в Україну через кілька десятиліть.

Він разом з дружиною, виховував троє діти, але трапилося горе - дружина померла. В 2014 році, пан Владислав познайомився з жінкою, яка мешкала на Луганщині. Їхнє знайомство переросло знову в дорослу любов і спільне життя.

З початком російсько-української, пан Владислав розповідав жителям Луганщини, що росія - наш ворог. Він розказував тамтешнім мешканцям, що це московія розстрілює їхні території, щоб викликати гнів до українських воїнів.

- Наша армія стояла за тридцять кілометрів до мого містечка по якому час від часу привітали міни, снаряди. Я пояснював луганчанам, що не можуть українські міни так далеко долітати, ми бачили, що це окупанти обстрілюють нас. Проте більшість жителів були засліплені ненавистю і вірили в російську пропаганду - розповідав мені пан Владислав свою історію, коли я познайомився з ним на позиціях в місті Мар'їнка у 2016 році.

Пройшло кілька тижнів і пана Владислава здали окупантам місцеві жителі. Повторилася історія батька Владислава, якого теж здали свої.

Російські найманці знущалися над чоловіком, якому на той час було 64-ри роки. На щастя, дружина пана Владислава продала своє золото, позичила грошей і викупила свого чоловіка з полону. В ночі, він взявши з собою банку тушонки, хлібину, покинув Луганщину і полями, пробився до української армії. Згодом, дружина теж покинула Луганщину і переїхала до чоловіка на Львівщину.

Біль роз'їдав душу політв'язня, який десятиліттями терпів знущання московитів. Він не розумів, чому має тепер страждати від внуків тих, хто колись знищував українців. Під такими емоціями, Владислав Бунецький приймає рішення їхати на фронт, хоча мав уже 68 років.

Нас було десятки молодих бійців на базі і ми не розуміли, що робить цей дідусь на фронті. Згодом, боєць на псевдо Сивий, попадає на позиції під Мар'їнкою і тут нашому здивуванні не було меж. Пан Владислав копав, носив мішки на рівні з усіма. Виходячи чергувати на позицію, він тільки чекав моменту, щоб постріляти.

До речі, подивіться відео, ми записали його на самій позиції після чергування пана Владислава.

Більше року Сивий був на позиціях, а згодом у нього почалися проблеми із здоров'ям і він повернувся до дому. 9 серпня 2019 року, Владислав Бунецький помер, так і не дочекавшись перемоги.

Обов'язок всіх, хто воює, хто живе в Україні зробити так, щоб мрія за яку воював і помер доброволець Сивий - стала реальністю. Вільна і благополучна Україна.

Вічна пам'ять, Друже Сивий.

Петро Долганов: "Зміщення акцентів", чи пошук істини? Якою має бути українська відповідь на інструменталізацію пам’яті про Голокост під час війни

Успішний і вільний розвиток студій Голокосту – вже сам по собі засвідчуватиме абсурдність аргументів кремлівської пропаганди. Детальніше вивчення тих напівтонів, до інструменталізації яких часто вдаються російські пропагандисти, – чи не найкраща "зброя" в контрпропагандистській діяльності.

Тетяна Терен: Утойя - острів збереження пам'яті

22 липня 2011 року норвезький правий екстреміст Андерс Брейвік убив 77 людей. Восьмеро загинуло під час вибуху бомби біля будівель парламенту в Осло, ще шістдесят дев'ять Брейвік убив того ж дня у молодіжному таборі на острові Утойя неподалік від Осло, перевдягнувшись у поліцейського. Це найбільші втрати в історії Норвегії після Другої світової війни. Нині острів позиціонує себе насамперед "як місце для збереження пам'яті і продовження життя".

Артем Чех: Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Юрій Гудименко: Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.