Руйнівний вплив Росії на західних гуманітарів і їхні дослідження

Санкції Москви проти окремих науковців відкривають перед науковою спільнотою унікальну можливість поставити незручні питання, яких вона здебільшого воліла уникати.

Стаття була опублікована на сайті Критика. Публікуємо з люб'язного дозволу редакції

 
Внаслідок потужної ракетної атаки сильно постраждав Спасо-Преображенсьский собор. Світлина Костянтина та Влади Ліберових
Джерело: @ libkos

19 травня 2023 року російський уряд оголосив про "персональні санкції" проти п'ятисот "американських громадян", у тому числі із забороною на в'їзд до Російської Федерації. Декілька друзів негайно повідомили мені, одні зі співчуттями, а інші з вітаннями, що я опинився серед небагатьох американських університетських професорів, яких Москва внесла до чорного списку. (Строго кажучи, як і дехто інший у цьому списку, я є не американським громадянином, а "іноземцем-резидентом" США). Ми приєдналися до невеликої групи наших колеґ, які потрапили під санкції раніше, у 2022 році.

Вивчивши чорний список, Андерс Ослунд зазначив, що у ньому є велика кількість працівників аналітичних центрів, і додав: "До нього потрапило на диво мало університетських професорів. Невже Кремль уважає, що він успішно їх нейтралізував? Що на свій захист можуть сказати інтелектуали, які не потрапили під санкції?".

З одного боку, Ослунд, можливо, несправедливий до наукової спільноти: університети – це не аналітичні центри, а науковці не обов'язково втручаються в поточні політичні справи. Із другого боку, важко іґнорувати те, що під санкції потрапило небагато русистів, тоді як більшість із тих, хто потрапив під них, – україністи. Попри це, санкції Москви проти окремих науковців відкривають перед науковою спільнотою унікальну можливість поставити незручні питання, яких вона здебільшого воліла уникати.

***

Для тих із нас, хто присвятив багато років вивченню Східної Европи та неросійських реґіонів колишнього Совєтського Союзу, здається досить дивним, що лише сьогодні заговорили про "деколонізацію" у сфері російських студій. Звісно, ніколи не пізно, але це лише підкреслює і самовдоволення, з яким ця сфера працювала дотепер, і стійкий імперіялістичний світогляд, що його Росія та Совєтський Союз нав'язували цій дисципліні протягом минулого століття.

Русисти надто довго не звертали уваги на імперіялістичні й русоцентричні погляди таких російських літературних світил, як Алєксандр Пушкін, Фьодор Достоєвський і навіть Іосіф Бродський. В історичних працях, як я вже не раз зазначав, Київську Русь (Kyiv Rus') називають "Кієвською Росією" ("Kievan Russia"), зокрема бачимо це в надзвичайно популярному підручнику Ніколая Рязановського "Історія Росії", що його ще 2000 року опублікувало видавництво Оксфордського університету.

Майже всі підручники досі використовують такі вирази, як "Пьотр Великий" ("Peter the Great") і Єкатєріна Велика ("Catherine the Great"). Скидається на те, що західна русистика свідомо чи несвідомо проковтнула всю російську імперіялістичну пропаґанду, навіть не підозрюючи про упередженість і неправдивість її наративів. Є всі підстави вважати, що Москва задоволена такою ситуацією в гуманітаристиці.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року чимало академічних установ публічно засудили Росію. Це лише підкреслює той незручний факт, що мало хто зробив це 2014 року, коли Росія анексувала Крим і розпочала гібридну війну проти України, зокрема на Донбасі.

Як автор однієї з небагатьох західних наукових книжок про Донбас, я вважаю за обов'язок долучити власні історичні знання для осмислення поточної ситуації в Росії та Україні. Ба більше, потрапивши до санкційного списку, запитую себе, чи моя нещодавня книжка про таємні підривні приховані дезінформаційні війни Сталіна в Китаї та Японії не наступила на болючий мозоль Москви.

Звісно, мені шкода, що я більше не зможу працювати в російських архівах і відвідувати в Росії друзів та колеґ. Я вдячний за час, який я проводив там, і за обмін думками з російськими науковцями в минулому. Щиро визнаю, що доступ до російських архівів і російських експертів був критично важливий для моєї праці.

Водночас у нинішній ситуації мало хто з нас наважився би поїхати до Росії. Ми також не можемо розраховувати на відкритість російських архівів, бібліотек і експертів до співпраці. З огляду на це, здається, настав час замислитися про нашу працю в Росії та Україні за минулі три десятиліття, від 1990-х років, коли було відкрито доступ до раніше закритих архівів.

***

Не так давно західні дослідники говорили про "архівну революцію" у вивченні російської та совєтської історії, але ця "революція" виявилася ілюзією. Москва не лише ревно оберігає свої архіви, а й ретельно керує вибірковим оприлюдненням архівних документів, що має спрямувати погляди істориків у потрібне їй русло.

Після трьох десятиліть праці в архівах я впевнений, що ми були наївні, вважаючи, що маємо задовільний доступ до архівів совєтських часів. Ми маємо усвідомлювати, що Москва обережно, цілеспрямовано й вправно оприлюднює архівні документи, щоб маніпулювати дослідженнями експертів.

Візьмімо як приклад совєтського диктатора Іосіфа Сталіна та його добу, яку я вивчав протягом усього свого фахового життя. Про нього вже багато написано і буде написано ще більше, проте ми досі знаємо дуже мало про чимало аспектів його політики. Деякі документи було знищено або їх ніколи не зберігали. Значну частину своїх політичних рішень Сталін, імовірно, ніколи не фіксував на папері.

Численні важливі документи все ще зберігаються під грифом "таємно" в колишньому архіві Комуністичної партії, Державному архіві РФ, військових архівах, архівах Міністерства закордонних справ і Федеральної служби безпеки та в інших установах. Навіть у розсекречених справах Сталіна і Політбюра в колишньому партійному архіві є чимало досі засекречених аркушів.

Ба більше, є свідчення того, що, побоюючись несанкціонованого або випадкового доступу, російський уряд вивіз деякі секретні справи з Москви у віддалені місця, недоступні більшості дослідників або архівістів. Хоч деякі засекречені документи можуть виявитися не такими вже й важливими, можна впевнено припустити, що багато з них мають велике значення, і саме тому Москва обмежує до них доступ.

У зв'язку з цим слід серйозно поставитися до зацитованих вище гострих зауважень Ослунда. Скажімо, автори книжки, опублікованої 2014 року в поважному видавництві західного університету, сприймають Сталінові промови й праці за чисту монету, стверджуючи, що в міжвоєнний період іноземним державам було "досить просто" зорганізувати "підривну діяльність" у Совєтському Союзі і що вербування "шпигунів та диверсантів" також було для них "легкою справою".

Наводячи численні цитати із совєтських архівних документів, але не подаючи жодного прикладу таких шпигунів і диверсантів, книжка говорить про "широке проникнення" "ворожої аґентури" до Совєтського Союзу. Це немовби виправдовує Сталінові "страхи" перед іноземними шпигунами й опосередковано леґітимізує Великий терор, який він влаштував. Однак це чистісінької води совєтська пропаґанда, і якщо надання вибіркового доступу до колишніх совєтських архівів привело західних науковців до таких висновків про Сталіна, Москва може святкувати перемогу.

Свого часу я опублікував критичну рецензію на цю книжку. Проте мені невідомо про інші настільки ж критичні рецензії на неї. Важко зрозуміти загадкові причини, з огляду на які фахівці не дали принципової відсічі типовій пропаґанді. І це лише один приклад. Він віддзеркалює прикрий стан досліджень совєтської історії.

Хоча книжки, опубліковані під час Холодної війни, багато в чому хибно зображували Сталіна, тодішні дослідники, здається, загалом краще усвідомлювали обмеженість свого розуміння предмета переважно тому, що вони не мали належного доступу до совєтських архівів. Парадоксально, але більший доступ до архівів, схоже, призвів, за відомим висловом Наталі Дейвіс, до "архівної творчости", а саме до наївної ретрансляції російської дезінформації та пропаґанди.

Щоправда, слід визнати, що настання нової архівної доби в Росії 1990-х років сприяло тому, що російські й західні науковці змогли висвітлити чимало темних сторінок совєтської історії, а також загалом краще її зрозуміти. Українські студії, безумовно, виграли від відкритішого доступу до російських архівів. Проте нині, як і раніше, науковці приватно висловлюють побоювання, що їм відмовлять у в'їзній візі до Росії, а про російську "візову підтримку" публічно говорять як про певний здобуток.

Науковці вільного світу схильні свідомо чи мимоволі потрапляти в пастки, що їх навмисно розставляє Москва. Москва вважає, що на західних науковців легко впливати й маніпулювати ними, вдаючись до "м'якої сили" (зокрема, через можливість знайомства з потрібними людьми, доступ до документів і гостинність). Нещодавно Павєл Івлєв відкрито попередив про цю небезпеку.

Те саме можна сказати і про Пекін. Якщо ми, науковці – люди, які критично мислять, користуються привілеєм академічної свободи, а часто і довічним працевлаштуванням, – виявляємося настільки вразливими, то варто замислитися, в чому полягає сенс нашої діяльности.

Така гнітюча ситуація відображає периферійну ізольованість русистики загалом. Ті, хто працює в Україні, інших колишніх совєтських республіках та Східній Европі, перебувають у кращому становищі, оскільки можуть дивитися на Росію з іншого ракурсу, а їхній доступ до архівів у цих країнах значно ширший і менш обмежений, ніж у Росії. Їхній внесок у російські та совєтські студії також більший, ніж про це зазвичай говорять. Для них сьогоднішній заклик до "деколонізації русистики" вже давно на часі.

***

Принаймні в осяжному майбутньому прогноз для російських та cовєтських студій на Заході здається невтішним. Натомість україністика, попри війну, перебуває в набагато кращому становищі. Проте без вільного доступу до імперських архівів гуманітаристика вільних країн не зможе повноцінно розвиватися.

Ми повинні вжити відповідних заходів. Ми не можемо наївно заплющувати очі на приховані та підступні спроби Росії маніпулювати думкою західних експертів. У тому, що стосується архівних досліджень, безсумнівно, нині незалежні колишні совєтські республіки відіграватимуть значно більшу роль, ніж досі. Русистам доведеться вивчати різні мови, не лише російську, і мандрувати неросійськими землями, щоб вивчати Росію.

Україна, яку Москва намагається знищити силою, набуде надзвичайного значення. Про себе ж можу сказати, що найважливіші знання про Росію та Совєтський Союз я отримав не в Росії, а в Україні в 1990–2000-х роках, коли українські архіви стали значно відкритішими для дослідників, ніж російські. Від середини 1990-х років доступ до колишніх архівів КҐБ в Україні започаткував нові, вражаюче викривальні перспективи в історичних дослідженнях, і саме в Україні я навчився критично читати документи совєтської доби. Однак факт залишається фактом: саме в Росії, а не в інших колишніх совєтських республіках зберігаються документи, що мають вирішальне значення для розуміння історії України, Росії та Совєтського Союзу.

Науковці можуть певною мірою обійти цю проблему, досліджуючи архіви на Заході, а також у країнах колишнього Совєтського блоку, як-от у Польщі та Болгарії. Скажімо, після багаторічних пошуків документів у Росії я знайшов копії деяких із них в Улан-Баторі в Монголії. Декілька років тому в Тайбеї (Тайвань) я знайшов два ориґінали листів Сталіна до Чана Кайші від 1939-го та від 1941 року, копії яких у Москві зберігаються в закритому доступі. Я опублікував їх мовою ориґіналу на благо всіх дослідників, зокрема російських.

Ніхто не знає, як і коли закінчиться війна Росії проти України. Попри це, я схильний погодитися із Сєрґеєм Радченком, істориком, котрий походить із Росії, а тепер викладає в США. Свою статтю у виданні "The Spectator" від травня 2022 року він назвав так: "Росію потрібно принизити в Україні, бо розпад Совєтського Союзу нічого її не навчив". Хоч таке зауваження може здатися образливим для росіян, насправді це не так. Кожна нормальна нація переживає приниження. Китай постійно говорить про своє історичне приниження з боку Заходу та Японії. Ті, хто бачив хаос у Сайґоні в 1975 році, знають, якого приниження зазнали Сполучені Штати у В'єтнамі.

Росія заявляє про власне приниження в 1991 році, повторюючи фразу президента Путіна про те, що розпад СССР був найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, і навмисно замовчуючи, що насправді Росія в той час хотіла звільнитися від Совєтського Союзу. Щоб пережити приниження і почати все спочатку, необхідна політична мужність; іґнорувати його уроки і звинувачувати інших легко, але небезпечно.

Війна Росії проти України демонструє саме такий брак мужности у російських політиків. Безумовна поразка Росії може стати найкращим результатом не лише для України, а й для майбутнього Російської Федерації та самих росіян. Те саме можна сказати і про майбутнє академічних сфер українських, російських та совєтських студій.

Hiroaki Kuromiya, "Russia's undue influence on Western scholars and scholarship", Forum for Ukrainian Studies, 30 June 2023. З англійської переклав Павло Шопін.

Юрій Гудименко: Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

Олена Буруль: Як Голодомор з'явився і зник у любовному романі 1933 року

В листопаді 1933-го в газеті Welt Blatt, що видавалась у Відні, з'явився фрагмент роману Клотільде фон Штегманн "Завдяки тобі я знайшов батьківщину". Герой втікає з Радянського союзу до Німеччини у бочці, перепливаючи Дністер, там влаштовується на роботу, рятує дочку консула від падіння з коня. Всі ознаки третьосортного чтива для домогосподарок. Якби не початок роману, де йдеться про жорстоку більшовицьку політику і детально описуються події Великого голоду в Україні.

Леся Воронюк: У канадському парламенті заборонили виступ засновниці Всесвітнього дня вишиванки через сорочку Бандери

За інформацією, яку я отримала від керівництва Конгресу Українців Канади, депутат-ліберал українського походження Іван Бейкер заблокував мій виступ в канадському парламенті через... сорочку Степана Бандери, яку ми спільно із проєктом Вишивка в одязі видатних українців відтворили у 2022 році.

Андрій Ковальов: "Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

У селах на Київщини рідко служать Всенічне бдіння. Після сімдесяти років безбожництва (за часів совка) люди просто були не привчені і не приходили у суботу ввечері до храму. Дорогий читачу, не лякайся, воно так називається - Всенічне, але не триває цілу ніч. Просто напередодні суботи служать одразу поєднані разом вечірнє богослужіння і ранню літургію. Від цього поєднання і називається - Всенічне бдіння. На практиці воно триває десь дві години.