Хто належить до української нації?

Етнічна ідентичність у сьогоднішньому світі визначається не тільки походженням, а й вибором, а в Україні цей чинник став визначальним, особливо після 2014 року. Якщо ми радіємо, що в Україні понад 90 (або вже навіть понад 95) відсотків громадян ідентифікують себе як українці, то мусимо розуміти, що зростання від переписних 77 відсотків стало можливим головно за рахунок реідентифікації тих, які раніше називали себе росіянами.

 

Загалом я погоджуюся з критикою на адресу Андрія Куркова за готовність публічно дискутувати з Машею Ґессен, хоч би як їхні збігалися позиції щодо війни, путіна та всього іншого. Тим паче я погоджуюся критикою на адресу Георгія Касьянова (нещодавно знову висловленою в колонці Олексія Гараня) за готовність на восьмому році війни з росією брати участь у конференції під егідою голови ворожої розвідки наришкіна.

Але деякі з висловлених у коментарях до критичних дописів думки мене дуже засмутили. Особливо та, яка приписує неадекватну й непатріотичну поведінку Куркова й Касьянова їхньому російському походженню, здебільшого постульованому з огляду на прізвище.

Я вже не раз писав у Фейсбуці на теми ідентичності, але мушу ще раз нагадати: етнічна ідентичність у сьогоднішньому світі визначається не тільки походженням, а й вибором, а в Україні цей чинник став визначальним, особливо після 2014 року. Якщо ми радіємо, що в Україні понад 90 (або вже навіть понад 95) відсотків громадян ідентифікують себе як українці, то мусимо розуміти, що зростання від переписних 77 відсотків стало можливим головно за рахунок реідентифікації тих, які раніше називали себе росіянами.

І якщо частина з них, можливо, просто повернулися до відкинутої за імперських часів ідентичності, то переважна більшість вирішили бути українцями попри російське (а також єврейське, білоруське чи інше) походження. Таким чином вони змінили саме значення українськості: це вже не так спадкова, як громадянська категорія, що підтверджують результати недавнього опитування КМІСу (на замовлення міжнародної дослідницької команди, до якої я належу).

Якщо раніше близько двох третин респондентів казали, що вибрали задекларовану в цьому опитуванні національність за національністю своїх батьків або одного з батьків, то тепер спадковий критерій підтвердили лише 35%, натомість 40% сказали, що визначають національність "за країною, в якій я живу", і ще 19% - "за моїм ставленням до цієї національності" (останній показник змінився особливо разюче, бо раніше свідомий вибір національності визнавали не більш як 5%).

Люди вибирають бути українцями - невже ж це погано? Так, не всі підтверджують свій вибір героїчною або навіть порядною поведінкою, але ж нею відзначаються й не всі з українців за походженням, правда ж?

Як свідчать дані наших опитувань, переважна більшість українських громадян погоджується вважати членами української нації - або ж просто українцями - всіх, хто вибирає цю ідентичність. В липні 2023 року аж 68% цілком погодилися з твердженням, що "до української нації належать усі, хто вважає Україну своєю батьківщиною, незалежно від національності, мови та релігії", а ще 24% - радше погодилися, тобто аж 92% загалом згодні, що українцями можуть бути всі українські громадяни, які цього захочуть.

Щоправда, якщо поставити респондентів перед чітким вибором різних критеріїв належності, як я зробив у грудні 2022 року, то рівні частки респондентів - по 38% - схиляються до того, що до української нації належать "всі громадяни України, незалежно від їхньої етнічної належності, мови, якою вони спілкуються, національних традицій, яких вони дотримуються і на яких виховують своїх дітей" та лише ті "громадяни України (незалежно від етнічної належності), які спілкуються українською мовою, дотримуються українських національних традицій, виховують на них своїх дітей".

Але тут ідеться не про походження, а про поведінку, тобто, знову ж таки, про вибір: велика частина наших співвітчизників небезпідставно вважає, що українцем людину робить не декларація в опитуванні, а демонстрація цього вибору в повсякденному житті. А тих, хто залічує до української нації лише "громадян України, які є етнічними українцями за походженням (мають українців серед своїх предків)", навіть за такого вибору виявилося всього 6%.

Курков і Касьянов повелися в цих ситуаціях так, як поводяться пересічні українці, тобто не дуже добре, хоча й не винятково погано. Що не заперечує їхньої українськості - хіба що вони заперечують її самі, в чому я дуже сумніваюся.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.

Ярослав Пронюткін: "Могили і кров у воді", "поле замість лісу", "перетворення села на цвинтар": або що не так із маніпуляціями довкола Військового кладовища

Ідея Національного військового меморіального кладовища — це ідея важливого обʼєкта національного значення саме в лісі, серед дерев та спокою. Це наша концепція. І від неї ми не плануємо відходити. Розкладемо по полицях низку дискусійних питань.