"Щирі" українці відбили у Короленка охоту до українства

Уривок із "Щоденника" Євгена Чикаленка за 15 березня 1912 року.

Якось, їдучи залізницею, стрівся я в вагоні з В.Г.Короленком. Розговорились. Він почав оповідати, що, оселившись в Полтаві, заінтересувався українським рухом і тепер учиться української мови, але йому важко йде і він сумнівається, чи опанує так, щоб змогти писати, бо, вирісши в Житомирі, польсько-жидівському місті, змалку майже не чув її, та й все життя проживав поза Україною.

- І, знаєте, - каже, - що навернуло мене до українізації? Ваша "Рада", хоч і не безпосередньо.

- Цікаво як саме? - питаю.

- Скілька років сужила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок... і ми так знею зжилися, що вона стала нам як рідна, наче член нашої родини. Після того, як ми оселилися в Полтаві, вона вийшла заміж за гімназіяльного сторожа (педеля), що має власну хату на передмісті Полтави.

Коли в неї народилася дитина, вона запросила мою жінку в куми. На хрестинах ми застали у них багато гостей - рідню та зо скілька товаришів її чоловіка. Як і завжди, Маруся та її чоловік говорили з нами "по-русски" (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, шо між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а "галицьких".

 
Володимир Короленко
wikipedia.org

Я й кажу Іванові:

- Ви ж добре знаєте "русскій язик" (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?

А він відповідає мені на це моїми ж словами:

- А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою "по-русски"?

- Бо це моя рідна мова, - кажу, - я змалку нею говорю і люблю її.

Він мені відповідає моїми ж словами:

- Отак і ми. Українська мова - наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її.

- Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а "галицькою"...

- Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті "Рада", яку ми в складчину передплачуємо.

- Але ж ви добре розумієте "русскія" газети?

 

- Я вам скажу більше. По правді кажучи, я "русску" (московську) газету краще розумію, як "Раду", бо в ній багто слів таких, яких тепер у нас у Полтаві не вживають, бо або позабували, або не знали ніколи. Часто моя старенька мати пояснює мені деякі слова, а деякі я мушу розшукувати в словнику, а проте охотніше читаю "Раду", бо це наша рідна газета.

- От тепер, - каже Короленко, - я зрозумів, що український національний рух - це не штучне явище, не фантазія купки української інтелігенції, а глибоко народний органічний рух, який певне має будучність. От чому я й почав студіювати українську мову, бо я на Україні, мабуть, назавжди оселився.

Але, на жаль, наші, занадто "щирі" українці відбили у Короленка охоту до українства.

Недавно на сектантському судовому процесі в Сумах (Харьківської губ.), де адвокат М.І.Міхновський виступав як оборонець, був і В.Короленко, як редактор "Русскаго Богатства", що дуже інтересується народним життям.

 
Микола Міхновський
WIKIPEDIA.ORG

В кулуарах якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів, своїм звичаєм, з театральним голосом:

- Я зрадникам мого народу руки не подаю!

Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений...

З того часу Короленко, як кажуть, почав обминати українців, боячись напоротися на другого Міхновського.

І так, малограмотний педель був навернув до українства одного з найбільших сучасних українських письменників, а освічений інтелігент своїм безтактовним поводженням відштовхнув його.

Взагалі, занатдто "щирий" Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх. Досі в Харкові нема жодної української книгарні, не кажучи вже про газету, нема української громади, тоді як по багатьох повітових містах є й книгарні, є й громади і передплатників на українську пресу більше, як у Харкові. І в цьому немало завинив М.Міхновський".

15 березня 1912 року, Євген Чикаленко "Щоденник"

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.