Спецпроект

Коротке життя охоронців на річці Збруч. Швейцарське оповідання про життя в радянській Україні часів Голодомору

З початком колективізації частина українських селян намагалась втекти з Радянського союзу. Варіантів було небагато – Польща або Румунія. З обома країнами природними кордонами на той час слугували річки – Збруч і Дністер. Особливо рух через річки посилився під час Голодомору. Знесилені люди намагалися перебратися на протилежний берег вночі, проте вдавалося це небагатьом. Більшість розстрілювала прикордонна варта.

 

З початком колективізації частина українських селян намагалась втекти з Радянського союзу. Варіантів було небагато – Польща або Румунія. З обома країнами природними кордонами на той час слугували річки – Збруч і Дністер. Особливо рух через річки посилився під час Голодомору.

Знесилені люди намагалися перебратися на протилежний берег вночі, проте вдавалося це небагатьом. Більшість розстрілювала прикордонна варта. За публікаціями з румунських газет відомо, що взимку на річці трупи українських селян часто лежали тижнями вмерзлі в кригу.

На прикордонну службу в Україну набирали з максимально віддалених куточків Союзу. Чим далі, тим краще, бо ж тим менше емпатії і шансів, що прикордоннику раптом захочеться допомогти втікачам.

Оповідання "На прикордонній річці" авторки Мари Крюгер було опубліковано в Geschäftsblatt für den oberen Teil des Kantons Bern, тобто в "Діловій газеті для верхньої частини кантону Берн", 23 червня 1934 року. Нам достеменно невідомо звідки Мара Крюгер отримала уявлення про те, що відбувалось в радянській Україні. Можливо вона знала це від очевидців, бо декому все ж таки вдавалось втекти.

Але найбільш ймовірно, що інформацію про жахливе становище українських селян авторка отримала зі швейцарських газет, які на той час (1933-1934) досить прямолінійно повідомляли не лише про сам факт голоду в Україні, але й про те, що голод цей був створений штучно.

В підводці до тексту редакція газети зазначає: "Голод, що спустошує Україну, колишню житницю Європи, в якості найжахливішого наслідку породив канібалізм. Це оповідання в дуже м'якій формі зображує умови життя людей по той бік Збруча, ріки що розділяє радянську Україну та східну Галичину. (ред.)".

До речі, в оповіданні є географічна неточність. Через Збруч Україна на той момент межувала з Польщею. Щоб потрапити до Румунії потрібно було подолати Дністер. Проте, це не міняє суті тексту.

 
Карта УСРР, 1931 рік
Малая Советская Энциклопедия. Том девятый. Тугендбунд—Шверник. — М.: Государственное словарно-энциклопедическое издательство "Советская Энциклопедия" — ОГИЗ РСФСР, 1931.

На прикордонній річці (Мара Крюгер)

Geschäftsblatt für den oberen Teil des Kantons Bern

23.06.1934

В армії товариша Сталіна добре знали, що служба на Збручі означала і значну винагороду, і страшну кару. Сюди відправляли лише людей із залізними серцями та залізними нервами.

Полікарп Платонович задумливо випльовував лушпиння соняшника у відчинене вікно поїзда. Він почувався невпевнено. "Чи я не злякаюся?, — думав білявий велетень із сибірського села, - Для чого тоді було їхати сюди, якщо боятися? Треба стати плечем до плеча з товаришами. Що може статися зі мною? Місяць мине дуже швидко, мені дадуть підвищення і я зможу взяти заміж пишнокосу Марфу".

Полікарп Платонович задумливо почухав потилицю. Навіть перспектива подружнього життя з пишнокосою Марфою не звеселяла. На серці йому не легшало.

Він кинув тривожний погляд на своїх попутників. Ніхто не розмовляв. Не чутно було й пісень цього співочого краю. Думки Полікарпа Платоновича полетіли на Захід. Як там люди живуть? Чи правда, що люди можуть купувати їжу де завгодно, як завгодно і коли завгодно? Масло, м'ясо і все, що душа забажає? Полікарп Платонович зітхнув.

Невідомі, ніколи не бачені образи щотижневих ринків з м'ясними й овочевими ятками, маслом і сиром мерехтіли перед його голодною, запаленою уявою.

"Цікаво, чи зміг би я з'їсти цілу баранячу ногу?" — подумав здоровань і очі в нього засльозились.

Метушня у вагоні за його спиною змусила вирватися з солодких мрій. Він підвівся й глянув через дерев'яну перегородку. Жінка знепритомніла. "Вона родом із Кузьминки", — сказала сусідка. Більше пояснень не треба було. Кузьминка була в зоні голоду. В зоні смерті. Усі відійшли від безсилої жінки. Ніхто не протягнув руку допомогти. Полікарп повернувся на своє місце. "Люди мруть, як мухи, — думав він, — і ніхто й руки не подасть. Чому Бог допускає це?"

Платонович злякано шморгнув. Та немає ж ніякого Бога! Скільки разів сержант це пояснював! Бог був лише винаходом для поневолення людей. Погано, що такі думки постійно приходять в голову. Треба поїсти, щоб прогнати погані думки. Він дістав свій вузький бутерброд, відкусив шматок і почав жувати. Підняв очі і побачив погляд, в якому читалося неприховане бажання його вбити.

Полікарп Платонович розломив хліб і подав половину молодому хлопцю навпроти. Той жадібно схопив подарунок. "Спасибі хоч міг би сказати, — подумав Полікарп Платонович, — у мене й самого не так багато".

Коли Полікарп прибув до місця призначення, на землю лягали косі промінчики вечірнього сонця. Дрізд виспівував свою пісню, і звабливий аромат бузку й крушини розносився рівниною.

Полікарп Платонович на повні груди вдихнув ніжне, гірке весняне повітря. "І чому я не хотів їхати сюди, — подумав він, — тут майже так само гарно, як удома в селі".

Товариші зустріли прибулого непривітно. Які новини він привіз? Полікарп здригнувся від люті й ненависті на їхніх обличчях. А які мали бути новини?

"Ідіот!", - загарчали вони і відвернулися.

Потім Полікарп Платонович, як і інші, стояв, притулившись до стовбура берези, з рушницею в руках, готовий в будь-який момент стріляти. Інструкція була абсолютно чітка: якщо він чує, як хтось крадеться в лісі, в жодному разі не потрібно повертатися, а лиш чекати, поки людина опиниться в річці, щоб перепливти на той берег в Румунію, і тоді стріляти.

Два дні Полікарп Платонович перебував на своєму посту, проте геть нічого не відбувалося. Його пригнічений настрій змінився спокійною байдужістю. Вдень стояти біля цієї річки було не так вже й погано. Гілки берізки плавно погойдувалися над його головою, повітря було гірко-солодке. По воді привітно бігли сріблясті відблиски. Тут приємно було б посидіти з пишнокосою дівчиною.

Та вчора ввечері на нарах шепотіли, що ще двоє пропали, двоє товаришів. "Як це - пропали?" — спитав Полікарп, і знову у відповідь почув: "Ідіот".

Цього вечора сержант оголосив: усі мають піти на чергування в парі. А потім спитав, хто зголоситься піти в найдальший куток Збруча, в місцину за пагорбами. Полікарп погодився. Чому ні? Він хотів вислужитися, ось для чого він сюди приїхав. Крім того, йому кортіло дізнатися, звідки ця дивна суміш злості й жаху на обличчях його товаришів.

Полікарп простягнув руки, ті руки ще були схожі на молоді, повні соку, стовбури дерев. Він подолав би хоч смерть, хоч диявола…

Того вечора він стояв біля свого дерева разом з Єфімом Никоновичем. Соловейко заливався на крушині, ніби на світі не існувало ні голоду, ні страждань, лише кохання.

"Це, — сказав Єфім і схвильовано плюнув у воду, — це небезпечне місце".

Сині дитячі очі Полікарпа запитально розплющилися. Що тут може бути небезпечного? Ніде не видно ні душі, а невеликі пагорби позаду вкриті квітучими кущами! Полікарп перевів погляд у бік протилежного берега.

"Звідти по нас стріляють?" — запитав він пошепки.

"Ідіот! На цьому місці вже п'ятеро пропало!"

"Як же це — пропало?" — раптом у Полікарпа стисло у грудях від неймовірної думки, — чи можна переправитися звідси в той, інший світ, де в людей є багато їжі?

Полікарп Платонович задумливо подивився на товариша: чи посміє він йому довіритися? Перед ним постало зображення Марфуші. "Та що ж, — подумав він, — там також є пишнокосі дівчата..."

"Ти вмієш плавати під водою, товаришу?" — запитав він нарешті сусіда.

"Ідіот", — гаркнув той у відповідь, — "якби так, то я б вже там був".

А потім, голова до голови, з рушницями поруч у траві, вони шепотіли про тамтешні ринки, про вільне життя, про красу незвіданого світу. Єфім знав мілководні місця в річці. Якщо молодий місяць, можливо, вони могли б... якби ж тільки знати, чи приймуть там, на тому березі, чи заб'ють...

Полікарп не сумнівався. Він трохи говорив з іноземними робітниками в Москві, фабрика була поруч з казармою; ой, привітні були люди, ні, нікого не забивали, і їжі там вдосталь, тож на пару ротів не більше, на пару ротів менше ситуації не змінять!

Так вони шепотілися, захоплені своїми ідеями, що забули де вони і чому.

Зграї ворон каркаючи почали кружляти над їхньою березою; але їм було не до того. Полікарп все говорив про достаток на тому березі ріки, Єфім у сотий раз повторював про мілину.

На пагорб впала сіра тінь. Жахливі постаті з черепами замість облич, опухлими тілами, розпухлими кінцівками безшумно ковзали схилами пагорбів, нечутно петляли крізь траву, підповзали все ближче й ближче... Один крок відділяв їх від цих двох. Полікарп Платонович невдоволено підняв голову.

"Що це за жахливий запах? – тривожно запитав він. – Мабуть, десь поруч є труп!"

"Я нічого не чую", — відповів Єфім, — і тоді страшний крик двох горлянок розірвав вечірню тишу...

"Знов когось порішили..." — завмерши казали ті, що чули цей крик.

Останнє, що Полікарп бачив перед тим, як отримати палицею по голові, що його оточили жахливі постаті, в яких важко було впізнати людей. "Значить, усе-таки є пекло, — подумав він у передсмертному тремтінні, — а якщо є пекло, то має бути і Бог... Бог!" І свідомість його згасла.

Це історія Полікарпа Платоновича, охоронця на прикордонній річці.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.