Два роки у лавах Збройних Сил України

найменше, що мені раніше хотілось, - це хоч якось і колись бути частиною армії чи державного апарату. Все недовге життя я належав собі, був самозайнятим юристом, приватником, підприємцем, самостійником у всіх сенсах. Вільною людиною, мандрівником. Але дослідження історії, яким присвятив себе з 2014 року, підказували, що це неминуче.

 

Напишу чесно: найменше, що мені раніше хотілось, - це хоч якось і колись бути частиною армії чи державного апарату. Все недовге життя я належав собі, був самозайнятим юристом, приватником, підприємцем, самостійником у всіх сенсах. Вільною людиною, мандрівником.

Але дослідження історії, яким присвятив себе з 2014 року, підказували, що це неминуче.

Хмара російських геополітичних завойовницьких планів вже насувалась на мою країну з 2008 року, коли відбулося тренування на Грузії для подальшого вторгнення в Україну, і нічого не могло вже її відвернути, історичний пазл вже склався, треба було готуватись. В 2014 році все стало остаточно зрозуміло, підтвердилось і повторилось те, що написав ще в 1872 році Іван Нечуй-Левицький у своїх "Хмарах":

"І по степу неначе перед його очима перелетіли на баских конях, мов ті птиці, орди давніх народів, пересунулись важкі орди татар з чередою, з верблюдами, гарбами й кіньми. І все те посунулось, полізло на Київ, на Україну, заславши українським трупом степи, поливши їх українською кров'ю. Він згодом неначе побачив, як розлетілись по степу соколами й орлами козаки.

Він так очевидячки роздивлявся на їх коні, баскі та прудкі, на їх довгі чуби, що одставали од голов і маяли од вітру, на їх лиця, гарні й сміливі, на кунтуші ясноцвітні, що неначе все те й справді діялось тепер перед його очима на широкому степу.

От ніби перед його очима басували гетьманські коні, а на конях сиділи гетьмани-лицарі, а за ними вигравали козаки на конях, мов хвилі на морі, манячили червоноверхими шапками, — і перед ними оступались дикі орди, падали необережні польсько-шляхетські голови. Все поле вкрилось трупом.

Потім заворушилось по степу велике, як самий степ, військо московське, посипались крупами московити, полізли степовими мишами й сараною. Ще ясніше заблищали зорі, частіше замиготіли метеори, розпорювали небо блискавкою зверху донизу й освічували ясно ввесь степ. І перед його очима розіслався степ, ввесь облитий людською кров'ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кістками, засипаний попелом пожежі, укритий диким гайворонням.

Вся степова трава, всі степові квітки були неначе обмочені в кров, виросли, политі тією кров'ю, пускали коріння в кістки й попіл, розносили попід небом пахощі, витягнуті з українських душ, то козацьких, то дівоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повітря українського неба, української землі. Мрія так ясно малювала перед ним страшні картини українського минувшого часу, що він подивився собі під ноги, чи не хлюпається кров під його ногами".

Тому коли 24 лютого 2022 року крізь сон почув вибухи, а також звук літака, схожий на удар, що пролітав прямо над моїм будинком у Києві, то стало зрозуміло, що і мій час настав. Задзвонив телефон, бізнес-партнер схвильовано запитав: "почалося, що будемо робити?". Я спокійно відповів: "все буде добре" і поклав слухавку. Дружина і дитина ще спали, тому міг спокійно полежати і подумати, зібратись силами.

Прокинулись, зібрались і пішли гуляти в парк, щоб спокійно й виважено ухвалити рішення. Біля під'їзду штовхались люди з валізами, які хаотично бігли зі своїх квартир.

Я розповів дружині, що готувався на цей випадок, що створив для них з сином подушку можливостей, що вони не пропадуть. Інструктував її: що, де, коли, як; взяти, зробити, жити далі. Вона слухала і плакала. Розуміла, що ми прощаємось.

Пояснив, що іншого варіанту не існує, що я знаю як це відбувалось раніше в нашій історії, і як важливо, щоб в цей час було достатньо добровольців, достатньо людей, які зруйнують план ворога і змінять історію. Мушу йти.

Проспектом Перемоги стояли затори на виїзд з Києва.

Люди розбігались від небезпеки, від необхідності захищати своє місто, свою країну.

Пояснивши все Каті, сказав, що треба поспішати, щоб вивезти їх, бо вікно можливостей може швидко зачинитись.

Катя подумала і навідріз відмовилась виїзджати з Києва.

"НІ!" - її категоричне і сміливе - досі дзвенить в мене у вухах.

Вона також народилась у Києві, обожнює це місто і Україну, вона багато років була поруч зі мною і пропускала крізь себе весь мій біль, всі мої історичні дослідження, всі думки й висновки. Добре знаючи її, я не здивувався цій силі і впевненості. Вона була (і є) героїнею для мене, справжньою українкою - вільна, смілива, самостійна, рішуча. Такими була козачки колись!

"Значить у нас немає іншого виходу, як перемогти і не пустити ворога в Київ" - подумав я, збираючи речі дружини і дитини.

Так само відмовились виїзджати з Києва всі мої близькі: мама, сестра з племінником, теща, її мама…

У мене не лишалось іншого виходу як йти і захищати їх, своє місто, свою країну.

Довгі черги тягнулись Києвом не лише на виїзд з міста. На щастя, серед справжніх Киян, було достатньо тих, хто стали у інші черги: у черги до військкоматів та мобілізаційних центрів.

Побачивши одну з таких, вирішив приєднатись до неї. Завіз дитину і дружину до тещі, попращався з ними. Це прощання було одним із самих важких моментів, бо треба було сказати якісь найважливіші слова чотирирічній дитині, які він мав запам'ятати на все життя і саме з ними асоціювати тата.

Досі цей важкий момент перед очима. Я намагався пояснити йому, що у відповідальні моменти життя треба бути сміливим, брати все у свої руки, не ховатись і не бігти, а вміти бути лідером, брати відповідальність на себе, і що я сподіваюсь, що він буде сміливим та відповідальним, буде допомагати мамі і оберігати, захищати, турбуватись про неї.

Той день досі є найважливішим в моєму житті.

Він змінив його повністю. Я мусив свідомо, добровільно відмовитись від своєї кар'єри, від дуже хороших доходів, від всього, що так довго і так старанно вибудовував двадцять років до того. Двадцять років навчання, становлення, розбудови кар'єри, всього мого життя, моєї чудової родини… все… абсолютно все перевернулось, наче сторінки книги, яку ти дочитав і перегорнув. Щоб допомогти Україні, зробити все, що було в твоїх силах.

В перші дні оборони Києва, несподівано, довелося робити те, що ніколи б не міг собі навіть уявити - розбудовувати систему блокпостів, протитанкових їжаків, укріплень тощо. Десь у підсвідомості, хотілось вірити, сподіватись, що для всього є якісь спеціальнонавчені люди, які все знають, все розуміють, все зроблять, а їм треба буде лише допомагати.

Але так виявилось, що ми і стали такими людьми. Ті останні слова, які я промовляв сину, треба було практично, своїми руками брати й реалізовувати тут і зараз.

Довелось робити все це у тісній співпраці із київською міською владою і комунальниками. Якщо раніше я упереджено ставився до перших і других, то тут вони стали дійсною опорою для мене, для війська, всіляко допомагали нам вдень і вночі. Не стаючи до лав ЗС України, всі вони, а також волонтери, стали єдиною силою, яка наче мурашник без кінця, 24/7, робила свою відповідальну роботу. Всі жили єдиною метою: не пустити російські війська у Київ.

Як говорить командир 72 ОМБр, полковник Олександр Вдовиченко: "Я такого ніколи не бачив. І вже, напевно, не побачу. Тут всі були як єдине ціле, як один кулак!".

Коли захистили Київ, коли відкинули ворога з Київської області, то я вважав свою місію виконаною. Але в армії під час війни не існує зворотньо дії. Вибір був зроблений і першу половину цих довгих двох років мені належало проходити службу у бойовій бригаді, яка тепер вже захищала не лише Київ, але і брала участь у наступальних операціях на Харківщині та Херсонщині, підрозділи якої розтягнулись від кордону з білорусью, по всій лінії зіткнення з рф, аж до Миколаєва.

Надалі, виявилось, що командування розуміє значення і важливість фіксації подій вторгнення, написання історії російсько-української війни, а для цього їм потрібні ті, хто не лише проходить службу в лавах ЗСУ, але і займались дослідженнями раніше, можуть якісно це зробити. Тому другу частину свого дворічного проходження служби мені пощастило займатись вже тим, в чому набагато краще розбираюсь, де мої знання та досвід можуть допомогти Україні більше.

Як і кожен з нас, мрію про те, що колись зможу почати все з початку, у тому, в чому був фахівцем: у бізнесі, праві, управлінні підприємствами, подорожах. Але наразі війна триває, Сили оборони України щоденно чинять запеклий спротив російським загарбникам, а тому мусимо триматись і продовжувати жити цим, заради України, заради такої омріяної Перемоги, заради майбутнього наших дітей.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.