У Львові повинна бути вулиця Старосольських

Події в Білогорщі 5 березня 1950 року відбилися на долі моєї родини. Мій дід архітектор Ігор Старосольський повернувся із заслання з Казахстану до Львова всередині 1940-х. Його перебування у Львові не було безпечним, він про це усвідомлював. Проте, як він сам писав у спогадах, повернутися до Львова - це була його принципова позиція. Він був єдиним із Старосольських, хто пережив війну і залишився в Україні.

 

Події в Білогорщі 5 березня 1950 року відбилися на долі моєї родини. Мій дід архітектор Ігор Старосольський повернувся із заслання з Казахстану до Львова всередині 1940-х. Його перебування у Львові не було безпечним, він про це усвідомлював. Проте, як він сам писав у спогадах, повернутися до Львова - це була його принципова позиція. Він був єдиним із Старосольських, хто пережив війну і залишився в Україні.

Оскільки нікого з рідних не було, Ігор активно контактував з дальшими родичами. Він часто провідував свого вуйка Зенька (брата мами), який лежав паралізований, приносив йому ліки. У них з дитинства були теплі стосунки. Восени 1948-го Ігор одружився з моєю бабцею Людою, а влітку 1949 року народилася моя мама Дарка. Коли мамі було 5 місяців, напередодні Йордану 1950 року вночі прийшли з обшуком. Діда арештували, карцер, 6 років таборів Сибіру.

 
 Ігор Старосольський з дружиною і донькою

Наступного разу він побачив своїх рідних, коли мама йшла в перший клас.

Бабцю з мамою забрали в пересильну тюрму. Половину лютого 1950 року бабцю з 5-місячною мамою тримали в тюрмі на Лонцького. Спали на підлозі, їли чорний хліб з тюлькою. На допитах мама сиділа на колінах у бабці, бавилася та розкидала протоколи слідства. Єдине питання, яке задавав слідчий бабці "Когда вы последний раз видели Романа Шухевича?!".

А вона його ніколи в житті не бачила. 25 лютого 1950 року бабцю з мамою перевели назад у пересильну тюрму. 21 березня 1950-го їх відпустили. В чутки, що Роман Шухевич загинув бабця не дуже вірила, бо таке вже нераз говорили, тому й не пов'язувала своє звільнення з цим.

 
Табірний портрет Ігоря Старосольського, Усть-Каменогорськ, 1953 р.

Недавно я читав кримінальну справу Ігоря Старосольського, його допити і там більшість питань – про його зв'язок з Романом Шухевичем через ті візити до свого хворого вуйка Зенька. Бо вуйко Зенько був батьком генерала.

Ігор Старосольський заплатив велику ціну за те, щоб залишитися львів'янином, далі жити і творити для Львова. Після 13 років репресій він зумів організувати школу архітектурної реставрації у Львові та підняти з руїн не одну львівську пам'ятку. Він, його батьки, брат та сестра були добрими львів'янами, кожен з них – це окрема велика історія. І зараз у депутатів Львівська міська рада є нагода показати патріотизм до свого міста і увічнити Старосольських на одній із львівських вулиць.

Радомир Мокрик: Пам'яті Віктора Карта

25 липня на 96-му році життя помер всесвітньо відомий шаховий тренер, засновник Львівської шахової школи Віктор Карт.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?