"Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

"Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

Достеменно не скажу вам де і коли це сталося. Щоб нікого не образити - всі збіги подій та персонажів з реальними - випадкові.

Колись дуже давно на Київщині перейшла від московського патріархату до Української Православної Церкви Київського Патріархату одна парафія, туди призначили молодого священика, але в нього щось сталося з батьками і він змушений був поїхати на батьківщину і попросив свого колегу його підмінити.

У селах на Київщини рідко служать Всенічне бдіння. Після сімдесяти років безбожництва (за часів совка) люди просто були не привчені і не приходили у суботу ввечері до храму. Дорогий читачу, не лякайся, воно так називається - Всенічне, але не триває цілу ніч. Просто напередодні суботи служать одразу поєднані разом вечірнє богослужіння і ранню літургію. Від цього поєднання і називається - Всенічне бдіння. На практиці воно триває десь дві години.

У цьому селі, куди ми з отцем приїхали підміняти його товариша, були дуже дисципліновані парафіянки і не пропускали всенічного бдіння у суботу.

Хоч громада і перейшла в УПЦ КП, але священики УПЦ КП ще мали завоювати у цьому селі авторитет перед людьми.

Ми мало не спізнилися. Їхали з Києва. Коли ми зайшли до храму, одразу відчули, що парафіянки дивляться на нас суворим поглядом. Священик привітався. Жменька прихожан, а це здебільшого парафіяльний актив - місцеві хористки відповіли на привітання прохолодно. І ми прошмигнули у вівтар.

Зайшли, вклонилися перед Престолом. Отець одягнув богослужбовий одяг і розпочав богослужіння.

За старою звичкою, хористки, або як вони самі себе називали - "пєвчі" - співали по ніби-то "церковно-слов'янськи", а священик молився по-українськи. Схоже, така ситуація всіх влаштовувала і ніхто не протестував. Хористки співали дуже по-народному, без нот, бо нотної грамоти не знали. Зате співали з душею, протяжно, наче вкладали у спів всю непозбувну бентегу і тугу українського народу.

Бабусі повдягали великі окуляри з товстим склом і співали дивлячись за текстом по старих засмальцьованих зошитах.

Тим часом вони дійшли до співу 140-го псалма і тут я почув неймовірне:

"Да ісправіться молітва моя, я кракаділа пред тобооооююююю: воздеяніє руку моєю, жертва вєчерняяяяяя…"

Ми з отцем переглянулися. Він переляканий питає в мене: "Ти теж це чув?"

Я до нього: "Еге, про якогось кракаділа співають."

Отець: "Господи, помилуй! Я вже думав, що мені почулося…"

Насправді, якби вони розуміли, про що співають, були б не кракаділами, бо в оригіналі мало бути не: "я кракаділа", а "яко каділо".

Після закінчення служби ми з отцем вийшли з вівтаря і пішли до хористок. Жіночки-хористки вже були звикли до нас і усміхалися. Священик дуже дипломатично вирішив одразу не робити їм зауваження, а педагогічно запитав:

"Дівчата, у Вас такі тєксти інтересні! Дасте переписать мені? Я чув, що ви так ловко співали: "Да ісправіться молііііітвааа моояяяяя…". Отець наче регент помахав рукою у повітрі. І певчі продовжили: "Я кракаділа пред тобоооююююю…".

Ми з отцем вже мовчки переглянулися: "Нє. Таки не почулося. Таки співають про кракаділів".

Отець знову каже: "Дівчата, а звідки Ви взяли, що там про кракаділів співається. Там мало бути: "яко каділо пред тобою…"

Одна з бабусь - по виду найдосвідченіша і старша - яку між собою пєвчі називали Семенівна, каже: "Батюшка, а ведь хто ми пред Богом єслі не кракаділи?", - каже сільський богослов у хусці піднявши пальця до гори. Аргументація була желєзна і не посперечаєшся!

У кутку кліроса сиділа огрядна бабуня, яка перехопила ініціативу у Семенівни і втрутилася у богословський диспут, розставила руки в боки, демонструючи нам свою збиткову вагу, сказала: "А я лічно пред Богом - бєгємота…"

Кажуть, що після того випадку хористки почали молитися по-українськи, а у 2014 році, коли почалася війна, парафіяни того храму стали активними волонтерами.

Але то вже інша історія…