Джозеф Маккарті та «Червоний переляк»
"Червоний переляк" почався у 1947-му. Коли американські очільники і керівництво спецслужб – доволі несподівано для себе – з'ясували, що державні структури Сполучених Штатів насичені чи навіть перенасичені іноземними агентами. І з'ясували не так завдяки самим спецслужбам, як тим самим агентам, деякі з яких вирішили "змінити фронт" та поділитися наявною в них інформацією.
9 лютого 1950 року на зборах Республіканського жіночого клубу Вілінга у Західній Вірджинії з промовою виступив сенатор від Вісконсіна Джозеф Маккарті. Взагалі-то темою його виступу був день Авраама Лінкольна (президента, який "освятив" утворення Західної Вірджинії) і сенатор його таки згадав. Але не більше.
Усе інше в промові було присвячене розповіді про протистояння між двома світами, який Маккарті означив як атеїстично-комуністичний та християнський відповідно. І попередженням, що Сполучені Штати у цьому протистоянні можуть зазнати поразки – насамперед завдяки ворогам всередині самої країни і неготовності самих американців до "морального повстання" проти загрози.
Кульмінацією стала заява сенатора про те, що в своїх руках він тримає список працівників Державного департаменту – які, за його словами, належали до комуністичної партії і водночас – за мовчазною згодою свого керівництва - формували зовнішню політику США.
Зазвичай саме цей виступ вважають початком "маккартизму" - політичної кампанії, що отримала ім'я сенатора і яку часто іменують "найбільшим полюванням на відьом" в сучасній американській історії. Йшлося, звісно, не про ведунок на кшталт жіночок із Сейлема, що нібито "чаклували по хатах", а про пошук тих самих "внутрішніх ворогів", що або самі є комуністами, або співчувають їм, та вільно чи невільно допомагають комуністичній Москві в її боротьбі проти вільного світу.
Іноді кажуть про "Червоний переляк", але це явище насправді загальніше і почалося на кілька років раніше - у 1947-му. Коли американські очільники і керівництво спецслужб – доволі несподівано для себе – з'ясували, що державні структури Сполучених Штатів насичені чи навіть перенасичені іноземними агентами. І з'ясували не так завдяки самим спецслужбам, як тим самим агентам, деякі з яких вирішили "змінити фронт" та поділитися наявною в них інформацією.
Тоді, власне, президентом Гаррі Труменом і була проголошена доктрина стримування комунізму, а апарат кинулися чистити від реальних агентів та тих, хто викликав підозри в роботі на ворога. Активізувалася й Комісія з розслідування неамериканської діяльності, створена в 30-і і довгий час зосереджена на виявлені пронацистської активності – тепер вона отримала постійний статус та новий "фронт роботи".
Найбільший розголос викликали спроби комісії виявити агентів Москви в Голлівуді (і справді ґрунтовно "опрацьованому" Віллі Мюнценбергом та Отто Кацем у тих же 30-х), які завершилися урочистими обіцянками продюсерів і гільдії кіноакторів (на чолі з Рональдом Рейганом) не мати нічого спільного з комуністами.
Проте не менш показовими були її намагання вивести на "чисту воду" Елджера Гісса, який працював у Держдепартаменті і мав причетність до роботи над документами Ялтинської конференції (результати якої багато хто оцінив, як відверте підігрування Йосипу Сталіну) та створення ООН (за роботу в цьому напрямку його особисто похвалив Андрій Громико).
Непрямі докази проти Гісса дали Елізабет Бентлі та Ігор Гузенко, а публічно в причетності до діяльності компартії його звинуватив колишній "колега" Віттекер Чемберс. Гісс усі звинувачення з обуренням відкинув – і був пійманий на брехні під присягою одним з членів комісії, депутатом-республіканцем Річардом Ніксоном (що не кажіть, а історія – дама таки іронічна).
Показово, втім, що надалі Гісса звинувачували саме в брехливих свідченнях, а не в державній зраді, бо за "шпигунською" статтею… сплив термін давності. Власне, саме за подібний "коґнітивний дисонанс", коли з одного боку з агентами Москви і комуністами боролися, а з іншого – звинуваченим дивним чином вдавалося залишатися недоторканим, адміністрацію Трумена критикували її опоненти-республіканці.
Чи не найпослідовнішим опонентом Трумена був Генрі Люс, журналіст, засновник та видавець часописів "Тайм", "Лайф" і "Форчун", автор концепції "Американської доби" в світовій історії, чий реальний вплив на республіканську партію став зрозумілий лише через півсторіччя.
Серед багатьох його претензій до Трумена була одна, пов'язана із суто персональною історією Люса. Справа в тому, що народився він в Китаї (його батько був місіонером), вважав себе знавцем цієї країни та був палким прихильником Чан Кайши, з яким його пов'язувало багаторічне партнерство, навіть дружба.
Люс активно лобіював інтереси китайського лідера і доволі успішно. Попри те, що Франклін Рузвельт був демократом, скажімо, він відверто ставив на Чана, майже так само як Сталін – на його головного опонента, Мао Цзедуна.
А ось Трумен цього захоплення попередника не поділяв. Навпаки – звинуватив уряд Гоміньдана в неефективності та корупції. Після цього навіть Мао іронічно-обурено зауважив, що незрозуміло в такому разі, чому США цей уряд підтримує.
Люс, у свою чергу, вважав, що позицію Трумена визначає група радників, які, перебуваючи в Китаї, встановили контакти з місцевими комуністами і саме тому дезінформують Держдепартамент та Білий Дім, допомагаючи Мао. Поразки Чана, відтак, він пояснював на так його власними прорахунками, як фактичною зрадою з боку офіційного Вашингтона.
Запитання "Хто втратив Китай?" звучало рефреном в публікаціях часописів Люса та заявах політиків із сформованого ним "китайського лобі" (звісно, точніше було його називати гоміньдановським, але назва зрештою підкреслювала, що у лобі тамтешніх комуністів вважали не так китайцями, як сталінськими маріонетками). До цієї групи "прихильників Чана" належав і Маккарті.
Власне, у тій самій промові, виголошеній у Вілінгу, темі Китаю була присвячена мало не половина (мешканці американської глибинки цим, мабуть, були просто приголомшені). Сенатор прямо звинувачував співробітників Держдепартаменту в роботі на Мао і навіть в тому, що вони проголошують комуністів "кращою альтернативою" для цієї країни (свідчень чого, власне, так і не знайшли).
Втім, безпосереднім трігером для виступу стало рішення суду у справі Гісса. Якому таки дали п'ять років позбавлення волі (відсидів він зрештою три). Та реакцією на звинувачення свого колишнього співробітника з боку держсекретаря Діна Ачесона. Який з викликом заявив, що ніколи не повернеться до Гісса спиною. Ще й додав щось про християнські принципи.
Ніксон цю заяву назвав відвертим блюзнірством. А Маккарті перетворив на доказ того, що Держдеп став "кублом комуністів" саме завдяки бездіяльності, а може й навпаки -активній допомозі - його керівника. Наскільки цікавим був Гісс для Люса сказати важко. Але він точно був зацікавлений, щоб "зв'язка" між Ачесоном і словом "комуністи" закріпилося в масовій свідомості. Бо держсекретар так само захищав і своїх співробітників на азійському напрямку, тих самих радників, що, на думку "друзів Гоміньдана", "допомогли" втратити Китай.
Власне, саме зусиллями Люса виступ Маккарті набув якнайширшого розголосу. А сам сенатор вмить перетворився на політика загальнонаціонального масштабу. Незалежно навіть від того, чи був насправді готовий до цієї ролі.
Радше неготовий. І його вдача зіграла не останню роль у тому, що маккартизм швидко набув доволі огидних форм. Та замість того, щоб мобілізувати американців у відстоюванні їхніх свобод (які, власне, і складають стрижень такого привабливого для всього світу "американського способу життя"), врешті-решт сам перетворився на загрозу цим свободам.
З іншого боку, бенефіціари всієї цієї історії теж не залишилися "у накладі". Ніксон, скажімо, обрався в тому ж 1950 році до сенату, а ще через два роки став кандидатом у віце-президенти - саме тому, що втілював "жорстку лінію", цілком співзвучну заявам Маккарті. Люс здійснив нарешті свою мрію і привів до влади президента-республіканця, яким став Дуайт Ейзенхауер.
Ейзенхауер, між іншим, був не проти використати розгул "маккартистських пристрастей" для перемоги на виборах – хоча усю "негативну кампанію" взяв на себе Ніксон. Інша справа, що ставши президентом і зрозумівши, що "полювання на відьом" йому радше заважає, зробив усе, щоб її ініціатор якнайшвидше зійшов зі сцени.
Що до справжньої боротьби з радянськими агентами, то маккартизм навряд чи їй суттєво допоміг. Хіба що трохи ускладнив життя добровільним і публічним помічникам Москви. Справжніх шпигунів запитаннями, чи були вони членами комуністичної партії, викрити, щонайменше, важко. Той же Гісс, скажімо, все життя розповідав, що став жертвою наклепів та фальсифікацій, а в 1975 році навіть домігся відновлення адвокатської ліцензії.
Між іншим, і Ачесон з Ніксоном зрештою помирився, і навіть був його неофіційним радником, коли той і сам став президентом. Врешті решт на чолі Сполучених Штатів колишній найактивніший член "комісії з розслідування неамериканської діяльності" відзначився "розрядкою" в стосунках із Москвою та зближенням з комуністичним Китаєм. Ну й звісно, не варто забувати про брехню під присягою. Так би мовити, для "повноти комплекту".
