Український націоналіст з Ірану

Федір Бондаренко-Міняйло

"Я народився у 1903 р. у с. Веприку Гадячського повіту на Роменщині. Батьки мої померли рано, коли я ще був хлопчиськом, і мене виховали чужі люди. На 16-му році життя, тобто 1919 року я вступив до повстанчеських загонів [отамана] Левченка, де перебував до 1922 року, аж доки всіх наших ватажків та отаманів, як Левченка, Христового, Коваля, Буховецького, Спичака, Козенка та інших було забито.

Від 1922 року я переховувався зі своїми товаришами по лісах навколо міст: Зинькова, Лебедина, Охтирки, Лохвиці, Гадяча та инших. Допомагаючи селянам у їх постійній боротьбі проти московських засильників. Ми перебували по лісах аж до 1925 року і на протязі цього часу впіймали та засудили карою за смерть багатьох агентів московського Д.П.У., між іншими, - уповноваженого Полтавського Д.П.У. Маслова та суддю Владімірова. За ними пішли: Угланов, завідувавч 1-го радянського млина, та Малахута, відомий агент Д.П.У, що обоє вони прагнули були викрити та впіймати нас.

У 1925 році мене, нарешті, було схоплено і 17-го червня 1926-го року Роменський суд засудив на вищу міру, тобто розстріл, але потім вирок суду було замінено 10-ма роками позбавлення волі і прав.

Під час ув'язнення я брав участь у підготовуванні великого націоналістичного повстання на Роменщині (роки 1928-29), що мало охопити також Прилуки, Лубни, та інші міста.... Я був у той час призначений інструктором чоботарських майстерень в'язниці і мав право вільного виходу до міста. Це сприяло тому, що я зміг налагодити зв'язок з11-м стрілецьким полком у Ромнах, що майже всі його старшини були із нами. Вони були першим осередком...

У 1930 році, під час двотижневої відпустки з в'язниці, я мав нагоду побачитись із п. Летиком, якого було призначено на підготування та організацію повстання. Він поклав на мене завдання придбати зброю для наших загонів. Повстання почалося з с. Грабового, під керуванням п. Зірки, і в ньому узяло участь кілька сот тисяч селян та червоноармійців. Але тривало воно лиш з тиждень, бо зброї нам бракувало і ми не могли вистояти проти численних полків Д.П.У та Червоної Армії.

Знову я опинився у підвалах Д.П.У., де мені й моїм товаришам робили усе, що їм (чекістам. – Ю.Ю.) бажалося. У вересні 1930 р. Харківський суд Д.П.У. засудив триста чоловік на різні терміни північних таборів. Я мав залишатися в таборах Усть-Сисольську (тепер Сиктивкар, республіка Комі. – Ю.Ю.) та Котласа (тепер місто в Архангельщині. – Ю.Ю.) аж 10 років. Але за рік я втік із табору та ще й увів за собою 50 чоловік товаришів.

Я переховувався, спершу, на Північному Кавказі, а потім у Середній Азії. Трохи згодом я викликав свою дружину з рідного села і у 1932 році разом із нею, перейшов російсько-перський кордон".

У Персії, яка згодом змінила назву на Іран, працював чоботарем. Знайшовся з іншими українцями, які як і він, втекли з-під московської окупації. "Нас як емігрантів смикають та микають з місця на місце не дозволяючи спокійно дихнути. От тепер нас заслали у таке містечко, де нема ніякої можливості знайти будь-яку роботу і ми проживаємо те, що заробили були".

Як же ми ще дуже мало знаємо про збройний спротив московським окупантам на східно-українських землях.