100 літ колишній каторжанці ГУЛАГу лондонці Іванці Мащак
Сто літ тому 11 липня 1925 року в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.
Чин її багатого на карколомні сюжети життя - не плачі й жалі, а великі й малі перемоги. Рівно сто літ тому 11 липня 1925 року, в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.
Залишившись наперекір усім страхіттям совдепії живою і опинившись волею долі у вільному світі, ніколи публічно не виcловлювала ні своїх жалів, ні плачів. Працювала тяжко, добрими справами й поведінкою стверджувала серед чужинців свою гідність і свою націю. Ще донедавна – бібліотекарка Союзу Українців Британії (СУБ). Повоєнна історія СУБу – то й її особиста історія.
В одному з листів до мене пані Іванка просила не робити з неї героїню, а написати більше про її подруг – справжніх оунівок і бандерівок, які, як і вона, тяжко поплатилися московитам за свою любов до України.
Ось про кого мають писати газети, створювати телепередачі, заповнювати тік-токи... Ось Чин і Поклик, гідний пізнання, осмислення й наслідування. Тільки, на жаль, не в нас, не на нашій, все ще не своїй, за Шевченком, землі…
Маю втіху, що запізнався з пані Іванкою в час наукового стажування в Лондоні, що завдяки їй віднайшов і опрацював там немало малодоступних архівних тек з історії української еміграції у Великій Британії, що виступав на презентації її четвертої книги "Дороги минулого" в Києві, що листуюся з нею і збагачуюся отим одухотворюючим зарядом людяности, доброти, патріотизму, гідности.
Нижче, із нагоди поважної ювілейної дати цієї Особистости – сторіччя від дня народження - вміщую тут свій нарис про неї, оприлюднений у другому томі моєї українознавчої британіки – "Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія" (Київ: Наша культура і наука, 2021. С. 192-200).
***
Авторка книг - каторжанка ГУЛАГу
З юних літ і упродовж наступних десятиліть Іванка Пшепюрська та її родина змушені були платити високу ціну за свою природну любов до України і всього українського, за прагнення захищати свою національну гідність.
Долі її трьох старших братів і її самої направду приголомшують крутими й несправедливими віражами, а їхній високий житейський чин не може не захоплювати.
Доба молодости виявилася для цих патріотів зрадливою долею-мачухою.
Старший брат Мирослав – активний член ОУН, загинув від рук польських опричників 1943 року.
Середній брат Всеволод як вояк-підпільник УПА потрапив у лабети більшовицького НКВД та був засуджений на 25 років "трудових таборів" у Магадані - і за участь в УПА, і за зв'язки з дивізією "Галичина".
Менший Юрко записався добровольцем до першої Української дивізії "Галичина" і загинув як герой з-поміж тисяч інших побратимів у першому бою дивізії під Бродами 1944 року.
Лиш фрагментарно варто назвати окремі знакові мітки її особистої ціни того неприхованого патріотизму, заплачені здоров'ям і надлюдськими зусиллями будь-що вижити й зафіксувати на папері переболене:
-арешт і тюрми в Сокалі та Львові,
-виселення з родинного села на Сокальщині на східні терени Польщі рамках операції "Вісла" 1946 року,
-повернення до Варшави для виконання доручень зв'язкової УПА,
-нове ув'язнення 18 січня 1948 року,
- відправка в "твариновозах" на відбуття покарання в табори ГУЛАГУу.
А далі - те, про що й через багато літ важко згадувати, а тим більше писати та перечитувати.
Перші помсти більшовицької влади їй довелося переживати, гартуючи волю до життя упродовж кількох холодних зимних місяців у радянських вагонах-товарняках, які йшли один за одним із Львова до Києва, з Києва до Москви, з Москви вглиб переповненого українськими в'язнями-переселенцями Сибіру. Бухта Ваніно, спецтабори політкаторжан, копальні шкідливих для здоров'я каситериту й урану Колими, табори в Магадані…
Сталося так, що за свій український патріотизм і за зв'язки з УПА Іванка відбування покарання в системі таборів сталінсько-більшовицького ГУЛАГу, в одному з яких неподалік від неї "карався, мучився, але не каявся" її старший брат Всеволод. На суді, за таку ж, як і сестра, провину отримав "вишку", яку згодом замінили на 25 літ сибірської каторги. Раз, під час пересильних етапів, вони навіть встигли побачити один одного.
Варто навести з цієї книги бодай один абзац із книги пані Іванки "Дорогами життя" (Київ: Кліо, 2019), у якому відтворено лише маленьку дещицю "тієї аморальної ями людського бруду і горя", в якій десять літ перебувала ця маленька зростом тендітна дівчинка, злочин якої перед новою владою полягав у тому, що була небайдужою українкою.
Уявімо цю дівчинку в брудній, обдертій арештантській робі з номерним знаком особливо небезпечної комуно-більшовицькій системі політичної каторжанки у момент спуску її в кількаметровий урановий шурф. Пару тижнів до цього вона в числі таких же каторжанок видовбувала ломом кілька метрів вічної мерзлоти, щоб "випорожнити глибокі, мов криниці, ями" для викопування вручну чергового уранового шурфу. Тепер, взявши до розпечених мозолями й задубілих від холоду рук головні інструменти праці – лом, кайло, шуфлю, відро із шнурком, - вона ніби віл, іде тим підземним коридором все вниз і вниз слідом з напарницею та бригадиром.
Далі – цитата:
"Від ранку до пізнього вечора великими лопатами очищали забої копальні або бурували бурки в шурфах. Тягар руди втричі, важчий за землю, здавалось, вимотував усі жили з наших слабих дівочих рук. Особливо мені малій, при більшому від мене ломі. Треба було видовбати цих ямок від двох до шести денно. Та наш шурф поглиблювався повільніше й годі було випрацювати норму на повний пайок. Коли треба було видобути з себе останні сили, ми, знеможені, часто плакали або лаялися від люті й безсилля, проклинаючи наших наставників та нашу долю… Але тут тримала нас упертість, віра в кінець наших страждань, і ми перемагали втому, не піддавалися. На злість ворогам витримували і виживали. Виживали помимо голоду, який постійно відчували, особливо ті, що були на штрафному пайку".
Неймовірно: приходячи до мокрого, холодного і переповненого бараку (в одному одночасно мешкало до 150 каторжанок) ледве живою, вона в листах до матері пише так, щоб не поранити її серце скаргами на болі, зневіру чи безвихідь.
Хіба не вражають, не викликають подиву гідне захоплення такі її слова, взяті з листа від 10 квітня 1955 року?:
"…Прошу не жаліти нашої змарнованої молодости. Ми самі вибрали таку дорогу і терпеливо зносимо її. Я ніколи не жалію того, чого повернути не в силі. Тут побачила і зрозуміла, що таке життя і труд людини…. Я сильніша, чим можна будо думати. Мені залишається ще два з половиною роки цієї "школи", сподіваюся вийти скоріше, з надією, що скоріше пройдуть дні, тижні, місяці, літа…".
І ніби як відплата за пережите, з настанням хрущовської відлиги доля посилає шанс вийти з тієї колимської катівні на волю. 1955 року вона повертається до Польщі, десять літ працює у повітовій та міській бібліотеках. А далі отримує від долі ще один щасливий посил - опинитися у вільному світі, в Англії, й там знайти свою долю.
1965 року вона вийшла заміж за Володимира Мащака. У долі цього колишнього дивізійника так багато було спільного. За те, що син добровільно записався в дивізію "Галичина" і що згодом опинився на Заході, батьки Володимира розплатилися дорого: главу родини - парафіяльного священика Івана Мащака - НКВС заарештувало в березні 1950. З Дрогобицької тюрми його незабаром відправили в Сибір відбувати 25 років каторжних робіт. Через півроку після того арешту від серцевого нападу помирає мати юнака. Про неї і про смерть батька в 1964 році від паралічу мозку Володимир дізнався в Англії незадовго до зустрічі зі своєю майбутньою дружиною.
Тут, у Лондоні, Іванка Пшепюрська-Мащак сповна реалізує і свій Богом даний талант до малювання. Вона по-своєму бачить земну красу і в дивовижний спосіб її відтворює. За сприяння Бібліотеки і Архіву ім. Т. Шевченка Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) світ побачили два альбоми її акварелей і малюнків – "Мозаїка Весни" та "Барви Літа", організовувалися її персональні виставки. Роботи цієї самобутньої художниці експонуються в музеях Лондона, Києва, а також у приватних колекціях Польщі, Великобританії, України.
Взятися за перо її спонукав чоловік, який першим виявив у неї неабиякий хист не лише до малювання, а й писання. Її статті-спогади про пережите охоче друкували діаспорні часописи, бо в них було щось більше, ніж просто звичайний перелік подій із нанизуванням на них фактів. Тональність розповіді була такою щирою, зворушливою, що не могла не зачіпати в кожного читача струн душі, які відповідали за пам'ять і честь. Згодом таких тестів назбиралося на цілу книжку. Поки шукала спонсора та таке видання, фрагменти текстів друкувалися на шпальтах лондонських "Української Думки" та "Визвольного Шляху", мюнхенського "Шляху Перемоги", варшавського "Нашого Слова" й щоразу отримували схвалення читачів.
Перше видання "Дорогами минулого" побачила світ у Лондоні. А друге – в Києві. На її презентацію, що відбулася в актовій залі Музею літератури у вересні 2019 року, вона прилітала спеціально.
Цінність спогадів – у спопеляючій і водночас очищаючій душу правді. Вервечка знакових подій, розсипаних у часі і просторі, описана з документальною точністю, підсилена ємкими роздумами, влучними коментарями і тією непідробною шляхетністю та доброчинністю, що буває лише в людей мудрих і добрих.
І на те є кілька підстав.
По-перше, авторка цієї книги походила з галицької інтелігентної родини греко-католицького священика, яка була тісно пов'язана зі здвигом сотень тисяч молодих українців довкола проголошених ОУН-УПА ідей здобуття Української незалежної держави у збройній боротьбі проти трьох окупантів України – Польщі, Німеччини і більшовицької Росії.
По-друге, сама безпосередньо виконувала окремі доручення зв'язкової УПА.
По-третє, її майбутній чоловік – колишній дивізійник Володимир Мащак, найближчий побратим і друг Володимира Гоцького - одного з літописців драматичного походу дивізії "Галичина" розбитими війною дорогами Словаччини, Австрії, Сербії, Словенії, Італії, яка закінчилася в наметовому таборі "Ріміні", а через два роки після – в країні нового поселення Великій Британії.
Є в цій книзі і два осібні розділи, які, за бажанням авторки, можуть розростися в окремі книжкові видання. Це короткі біографічні есеї про її колимських подруг, яким пощастило вижити в тому немилосердному сибірському молоху і з якими вона тривалий час листувалася. Фрагменти листів до цих есеїв роблять текст особливо сильним і переконливим.
Розділ "Слідами розповідей Володимира Мащака" фактично є вдалим літературним записом спогадів рядового вояка Першої дивізії Української національної армії, який після полону і тривалого лікування залишився вірним своєму покликанню – служінню українській справі. Упродовж тривалого часу від працював в управі Союзу українців у Великій Британії.
Описані в книжці й низка епізодів, які проливають світло на непрості стосунки в середовищі часто пересвареної еміграції і не завжди справедливих та морально чистих її окремих очільників. Але про такі епізоди авторка мовить делікатно, без з'ясування стосунків чи навішування оцінок кривдникам. А вони на жаль, були й там.
Ось як після колимських таборів дипломована бібліотекарка і книгознавець Іванка Мащак шукала собі роботу за фахом на чужині. Спочатку працювала робітницею на приватний бізнес у чехів-емігрантів. А потім прийшла до української установи з назвою СУБ. Робила в будинку управи всю брудну й тяжку роботу: чистила, виносила важкі речі на сміття, прибирала. Та це сприймала за нормальне. Не могла лиш стерпіти зневажливого нагадування на новому місці роботи, що вона має бути вдячною за отримання праці в українській установі. На звільнене місце в книгарні її не призначили, бо вважали, що це має бути особа – член організації. А Іванка принципово не ступала ні до одної з них, що й стало каменем спотикання у подальшому. Раз не витримала і на зауваження про те, що "ви мусите бути членом СУБу", скромна і терпелива Іванка відповіла таке: "Я нічого не мушу в демократичній державі".
Відповіла тоді різко, твердо. Бо це "мушу", з яким вона жила під рушницею кілька літ у концтаборі, діяло й на еміграції, як червона плахта на бика. Отож, із власного бажання мусила покинути роботу в українській книгарні. І далі шукала будь-яку,знову в чужих, - щоб знайти засоби до виживання.
А далі – ось цей зболений, перепущений крізь не раз поранене серце, коментар до самої себе: "Могла б зробити не одне добре діло не тільки в книгарні, але й бібліотеці (якої ніхто мені й не пропонував) бо ця робота була близькою з моїм фахом). Було боляче, що замість того, щоб приносити користь своїй українській установі, я пішла спочатку до польської висилкової фірми "Тазаб", а потім до англійського банку "Barclays", де й працювала до пенсії.
Звісно, що української громади вона не покинула. Пізніше активно включилася в діяльність ОУЖ – Організації українських жінок, яка вдало уникла пострадянських хвороб вождізму та волюнтаризму, що в окремих випадках було властивим для стилю роботи українських громадських організації на чужині. Її обирали делегатом Конгресу українських політв'язнів у Києві, фестивалю української культури у польському Сопоті. Але найбільше її досвід, знання, організаторські здібності проявилися під час виконання обов'язків директорки канцелярії громадського крайового Комітету з відзначення Тисячоліття хрещення України-Руси, яке завершилося трьома знаковими подіями: величавим відкриттям пам'ятника правителя України-Руси Святого Володимира, в Лондонському Холанд-парку, великим концертом у Альберт-холлі та виданням пропам'ятної книги про цю подію, однією з упорядниць і редакторів якої є Іванка Мащак.
Поховавши чоловіка, Іванна Осипівна і в свої понад 90 років не склала руки. Як фахівець бібліотечної справи, її можна завжди зустріти в двох найголовніших українських бібліотеках Лондона – СУБу та Катедрального собору Пресвятої Родини. Найбільше ж вражає її оптимізм, вогник надії в очах, готовність прийти на поміч і доброта, яку випромінює серце цієї дивовижної української емігрантки.
Тішуся, що доля звела мене з цією особистістю. Це вона вивела на сенсаційну архівну знахідку в Лондоні – безцінні теки заснованого Яковом Макогоном у 30-х роках ХХ ст. у Британії Українського пресового бюро, які упродовж десятиліть лежали незнаними в архіві Польського Інституту Сікорського в Лондоні. Отож, появі низки сторінок з мого нового дослідження про історію української еміграції у Великій Британії завдячуватиму саме Іванці Мащак.
Також пані Іванка виступила авторитетним консультантом авторові цієї книги, адже багато років була в гущі розвою українського життя на британських теренах, знає про багато не однозначних епізодів, як мовиться, із перших рук. Найбільше вразила в тому консультуванні її скромність. Особливо щодо міри її участі в національно-визвольних змаганнях. За багато років журналістської практики не раз доводилося бути свідком, коли співрозмовник, на відстані років, свідомо чи й ні, прибільшує свої заслуги, приписує собі знакові епізоди, які відбувалися поза ним. А тут – навдивовижу навпаки. Промовистим , для прикладу, є ось ця витинка з листа Іванки Мащак до автора цих рядків:
"Щодо моєї приналежності до ОУН. Я була в Юнацтві (це приготування до ОУН). Не могла бути членом цієї організації без зложення присяги - так почалась війна. Не була і в підпіллю УПА, а виконувати деякі доручення було звично кожному, коли зайшла потреба і хто мав довір'я в того, хто рішався з послугою скористати. Кожна селянка розуміла, що і як могла помогти, бо у всіх була любов до всього рідного, свого, України. Такою була і я. Героїнями були і є передовсім ті що загинули. Героїнею я не була і не люблю незаслужено називатись". (Лист Іванки Мащак від 8 червня 2020 року з Лондона до проф. М. Тимошика. Архів автора. Папка "Книга про українців В.Британії").
Не хотіла, щоб у цьому підрозділі книги були імена її кривдників на новому місці буття в еміграції "Вважаю, що про померлих не повинні поганого згадувати. Нехай з Богом спочивають".
Цю книгу – "Дорогами життя" - мав би прочитати кожен українець. У долі Іванки Мащак – доля нашого народу: багато століть принижуваного зайдами-чужинцями, зраджуваного своєю так званою елітою, але спраглого до волі й ніким і ніколи не впокореного.
