Наш обовʼязок - виговорити замовчані трагедії

Наші звільнені полонені мені щоразу нагадують… мого прадіда Сторожука Миколу, вʼязня ГУЛАГу, а точніше його табірні фото. Чоловіки такі ж вимучені, висушені, вистрижені.

 

Наші звільнені полонені мені щоразу нагадують… мого прадіда Сторожука Миколу, вʼязня ГУЛАГу, а точніше його табірні фото. Чоловіки такі ж вимучені, висушені, вистрижені.

25 серпня згадую діда, бо цього дня він помер у віці 85 років, коли мені було 15.

Зараз, у свої 35 чітко усвідомлюю, що він був ключовою людиною у формуванні моєї особистості і світогляду.

Під час довгих вечорів з відключеннями світла у 90-х він безперестанку розповідав про своє табірне життя в Сибіру.  Здавалося, що це детальне повторення хронології подій, побуту, ситуацій зі мною назавжди. Але ні, забулося і пам'ятаю з тих розмов тільки фрагменти. Досі шкодую, що ніхто не записав.

У мене була спроба зробити з тих спогадів оповідання, яке спершу від руки в зошиті, а потім надруковане,  в одному екземлярі відправила на якийсь конкурс.

Але усі нотатки безслідно зникли крізь роки.

Залишається тільки пам'ять і архівна справа, яка фіксує частину життя діда під час слідства у 1943 році.

Його спершу мобілізували, як і багатьох чоловіків з наших сіл.

Потім дуже багато з них відправили не в армію, а в табори. Вижили одиниці.

Спершу було затримання в Дубно, згодом московська тюрма "бутирка".

Після - каторжні роботи десь в сибірських лісах. Дід там працював чи то кухарем чи то пекарем.

Насамкінець, після десятиліття таборів, було приготоване довічне заслання, якого вдалося уникнути у роки відлиги, і дід пробув у засланні тільки 2 чи 3 роки.

Епізод, коли вмер Сталін, а дід хліб саджав в піч, і в цей момент треба було стояти струнко - дуже запамʼятався. Він тільки на трохи завмер, а далі таки шурнув хліб з лопати у піч.

З того, що він не розповідав, а було сімейним табу, я вже випитала потім у баби, його дочки, яка в цьому документі на фото записана Голя.

Коли діда забрали, то дитині було кілька місяців. А як повернувся, то вона мала вже 12 років.

Упровдож цього часу родина не бачила чоловіка, і як я розумію, припинилося навіть листування.

Бо власть совєтів сімʼї розлучала не тільки фізично. Вони мучили навіть морально.

В якийсь момент дідові нібито прийшов лист із села, що його дружина Марія знайшла собі нового чоловіка.

Це було неправдою.

Але вистачило, щоб подружжя перестало довіряти одне одному і спілкуватися.

Коли дід просидів усі присудженні 10 років таборів і два чи три роки заслання, то без попередження явився додому.

Дочка не впізнала.

Дружина зустріла холодно, бо не могла пробачити ту недовіру до неї.

Дід ще на якийсь час повернуся в Краснодарський (якщо не помиляюся) край, добився дозволу повернутися додому. Як зживалися потім - важко уявити, про це вдома ніколи не говорили.

Але я пам'ятаю, що до кінця своїх днів вони були дуже міцні, турбувалися одне про одного. Дід бабу називав не інакше як Марія Василівна. 

Дід мав підірване здоровʼя, і скільки я його пам'ятаю, то збирав трави і варив зілля (не тільки собі), сидів на строгій дієті. Після смерті діда, баба ще досить довго наклада його порцію. Здається, саме з того похорону в неї почала розвиватися деменція, і вона наступні 15 років прожила в якомусь окремому світі.

Зараз багато думаю, скільки вона всього пережила за свої 95 років і майже ніколи нічим, на відміну від діда, не ділилася.

Ми не знаємо, що відбувалося з нею ті роки дідового заслання, чим вона жила і що відчувала. На спроби щось розпитати відмовчувалася і забрала з собою всі спогади тих років.

А дід терпіти не міг російську мову, дивися всі новини і уважно стежив за чеченськими війнами, дуже добре розбирався в політиці, вирішував за кого буде голосувати сімʼя, знав безліч пісень, які затягував з бабою у ті самі вечори без світла (вони виколисали четверо правнуків, то я теж знаю ті пісні).

Ще цікаво, що іноді мої спогади про діда дратували одну мою знайому у Фейсбуці з російським прізвищем. Зараз я починаю бути більш, ніж певна, про причину.

Частина ж наших громадян має іншу родинну історію і сприйняття незалежності.

Частина є нащадками окупаційної влади совєтів, стукачів, вертухаїв.

І звісно, що наша пам'ять викликає дискомфорт в тої частини суспільства, яким у совєцькі часи було відверто добре.

Та не треба мовчати далі.

Наш обовʼязок - виговорити всі замовчані трагедії, передати нашим дітям памʼять за всі покоління, які боролися і страждали.

Наш обовʼязок - нарешті розвалити РФ.

Теми

Сергій Громенко: ​Як написати правильну історію України

Нема лиха без добра. Бурхливі обговорення концепції історії України від Тімоті Снайдера унаочнили інтерес українського суспільства до способів представити минуле. Цей текст я розглядаю як свою післямову до всього сказаного тоді. Але відкладіть сокири священної війни — я не буду розповідати, що треба писати про історію України. Я спробую поміркувати лише про те, як краще це зробити.

Олексій Мустафін: Фортуна і потоп

3 грудня 1872 року на зборах лондонського «Товариства біблійної археології» дослідник старовинних клинописних текстів Джордж Сміт виступив з доповіддю, яка одразу стала світовою сенсацією. Він стверджував, що знайшов серед табличок, які зберігалися в Британському музеї, запис давньої легенди про Всесвітній потоп.

: Десять років без Євгена Сверстюка

1 грудня 2014 року відійшов у вічність філософ, поет, учасник руху шістдесятництва, політв'язень радянського режиму Євген Сверстюк. Публікуємо світлі спогади, якими поділилися ті, хто знав і спілкувався з паном Євгеном особисто.

Олексій Панич : Майбутнє Росії: як відокремити можливе від неможливого

Жодне перемир'я не поставить крапку в російсько-українському протистоянні. Якщо Росія не задовольнилася Кримом та Донбасом, які підстави вважати, що вона задовольниться іншими українськими землями, захопленими нею на момент перемир'я? Це протистояння не завершиться навіть якщо Україні вдасться відвоювати силою всі свої території, включно з Кримом. Адже Росія, що зазнала військової поразки, прагнутиме реваншу. Цього не станеться лише за одної умови: якщо в самій Росії відбудуться внутрішні трансформації.