Передісторія Волинських подій: тези до спільного підручника

Текст був опублікований на сайті Збруч

Вельмишановна пані

Барбаро Новацька,

міністерко національної освіти Республіки Польща

стосовно: коригування змісту підручників з історії в Україні, дискримінації української меншини в контексті закону від 4 червня ц. р., яким запроваджено нове державне свято

Зі зацікавленням ознайомився зі змістом листа пані міністерки до міністра освіти і науки України Оксена Лісового від 16 липня ц. р. У ньому порушено питання, якими я займаюся вже багато років, у тому числі під час виконання обов'язків депутата Сейму РП у 1993–2001 роках.

Передавши цей документ Польському пресовому агентству, Ви надали йому статус відкритого листа, тим самим зробивши його предметом публічної дискусії. Ви звернулися до міністра Лісового із закликом "вжити негайних заходів" щодо змісту підручника з історії для 10 класу, підкресливши, що "польська сторона з великою тривогою ставиться до змісту підручників з історії України, які подають події на Волині, що відбувалися в 1943–1947 роках". Йдеться про масові вбивства польського населення, відомі як "волинська масакра", здійснені Українською повстанською армією (УПА) та місцевим українським населенням.

Ви визнали за необхідне "перегляд інших підручників і підготовку нових, які відповідатимуть теперішньому стану польсько-українських відносин". Важливим є також коригування механізму діяльності Польсько-української комісії експертів з удосконалення шкільних підручників з історії та географії таким чином, щоби "обидві сторони могли пропонувати на рецензію підручники, які становлять предмет спільної зацікавленості". Ви також порушили ідею підготовки спільного підручника з історії.

Ваші пропозиції, пані міністерко, я сприймаю як спробу комплексного розв'язання проблеми змісту викладання про особливо драматичний період у польсько-українській історії. На жаль, я не побачив у них усвідомлення радикальної зміни, що сталася 4 червня ц. р., коли Сейм ухвалив Закон про встановлення 11 липня Національним днем пам'яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої, та надання цьому дню статусу державного свята.

Читайте також: Трагедія і спекуляції. Що саме сталося 11 липня 1943 року на Волині?

Закон було ухвалено односторонньо, у конфронтаційний спосіб щодо української держави та народу. Це сталося попри розблокування ексгумацій жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років і позитивні результати роботи робочої групи, яка діє під егідою міністерств культури Польщі та України.

Цей закон фактично унеможливлює діалог між Польщею та Україною щодо конфлікту 40-х років минулого століття. Не видно також і шляхів зміни цього стану, з огляду на теперішнє становище на польській політичній сцені та радикалізацію суспільних настроїв щодо українців і загалом усіх мешканців Польщі, яких вважають Чужими.

Окрім того, закон суттєво обмежує права осіб, що належать до української меншини в Польщі, і стигматизує цю спільноту, а також громадян України, які нині перебувають у нашій країні.

* * *

Закон суперечить конституційному визначенню польського народу як спільноти всіх громадян Республіки Польща (преамбула Конституції).

1. У законі йдеться про геноцид, скоєний проти польського населення (стаття 1 у зв'язку з преамбулою), натомість у ньому не згадано злочини, вчинені проти польських громадян української національності з боку довоєнної, підпільної та повоєнної польської держави, її збройних сил і органів безпеки, а також збройних формувань Польської підпільної держави, озброєних польських груп без організаційної чи політичної афіліації.

2. Тому закон порушує ст. 32 Конституції, яка зазначає: п. 1 – "усі рівні перед законом. Усі мають право на однакове ставлення з боку органів влади"; п. 2 – "ніхто не може зазнавати дискримінації в політичному, суспільному чи економічному житті з будь-якої причини".

3. Встановивши 11 липня державне свято, парламент діяв у спосіб, що не має прецеденту в правовому й політичному порядку Республіки Польща.

a) У висновку Бюро експертиз і оцінки регулятивних наслідків Сейму РП до проєкту закону (від 4 червня 2025 р., BEOS-780/25) вказано: "Досі на підставі нормативного акту польський парламент встановлював державні свята з метою вшанування перемог або нагадування про ключові для польської історії події, позитивні постаті чи зусилля, здійснені задля суспільно значущих цілей. (...) Визнання днем державного свята дня пам'яті про жертв трагічних подій минулого суперечило б таким дотеперішнім тлумаченням поняття "державне свято"".

Читайте також: Пам'ятати кожну людину

b) Бюро при цьому зауважило, що "вшанування історичних подій є важливим елементом публічної активності. Воно виконує освітню, інтеграційну та політичну функції. Воно уможливлює суспільству плекати історичну пам'ять, а водночас стає інструментом формування сучасної ідентичності й почуття розбудови спільноти".

4. А тому на підставі виняткового нормативного акту громадяни РП української національності були виключені з процесу формування сучасної ідентичності польського народу – усіх громадян Республіки Польща. Сейм і Сенат постановили, що для своїх українських мешканців польська держава має етнічний, а не громадянський характер.

5. Бюро також підкреслило, що в анкетах, надісланих у межах консультацій перед ухваленням проєкту закону, висловлювалися побоювання щодо стигматизації громадян України, посилення конфронтаційних настроїв щодо них та ініціювання процесів, які можуть призвести до покладання вини за події 80-річної давності на осіб української національності, що нині перебувають у Польщі.

* * *

Порушені вище проблеми тісно пов'язані з відсутністю правової кваліфікації акції "Вісла", тобто депортації українського населення на північні та західні землі у 1947 році. Такий стан триває вже 35 років – попри зміну політичних укладів та членство Польщі в НАТО та ЄС.

1. 3 серпня 1990 року Сенат засудив депортаційну операцію "Вісла" 1947 року, "в якій застосовано – властивий тоталітарним системам – принцип колективної відповідальності". Втім, за цією політичною декларацією не зроблено жодних правових дій, попри неодноразові петиції з боку Об'єднання українців у Польщі та інших організацій, що об'єднують жертв депортації та їхніх нащадків. Також не дали результату подані законопроєкти, спрямовані на засудження депортації 1947 року та надання відшкодування її жертвам.

2. 24 листопада 2023 року прокурор ряшівського відділення Комісії розслідування злочинів проти польського народу закрив слідство у справі рішення про переселення в межах операції "Вісла". Прокурорська вертикаль Інституту національної пам'яті заявила, що "евакуація осіб української, лемківської та польської національностей мала превентивний та захисний характер, а не репресивний". Метою переселень, за цим рішенням, "не було переслідування жодної національної групи, а тим більше її знищення". Зазначено, що "ухвалюючи рішення про переселення, не перевищили повноваження, не зловживали обов'язками і не завдали шкоди громадському чи приватному добру".

3. Висновок прокурорського підрозділу ІНП містить разюче неправдиві оцінки перебігу історичних подій та їх правову кваліфікацію – що засвідчив Окружний суд у Варшаві у постанові від 17 липня 2024 року. Суд передав справу на повторний розгляд до Комісії для аналізу історичних досліджень про операцію "Вісла". ІНП відповів, що прокурор виконає розпорядження суду, зауваживши при цьому, що "в межах дотеперішнього провадження прокурор ознайомився з численними науковими працями польських та закордонних авторів, присвячених проведенню акції "Вісла", що детально викладено в обґрунтуванні рішення про закриття розслідування". Це означає, що зміни позиції прокурорського підрозділу Інституту не слід очікувати.

Читайте також: Операція "Вісла": геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

4. Необхідно наголосити, що в питанні правової оцінки депортації українського населення йдеться не лише про події минулого, а й про факт допустимості з боку польської держави депортації та денаціоналізації своїх громадян у межах "превентивних і захисних дій". Це грубо порушує Загальну декларацію прав людини, Європейську конвенцію з прав людини, Хартію основоположних прав ЄС і Конституцію РП.

5. Позиція ІНП набула особливого значення після обрання його тодішнього очільника президентом РП. Під час виступу в Холмі 11 липня ц. р. президент-елект Кароль Навроцький заявив, що від рук "убивць з УПА" загинуло 120 тисяч поляків, а внаслідок їхніх дій зникло 1500 населених пунктів. Використання цифр, які не мають жодного підтвердження фактами, свідчить про те, що на посаді голови держави він має намір керуватися оцінками, сформованими ще до вступу на посаду.

6. Варто зазначити, що відповідно до ст. 1, п. 5 Закону про ІНП до завдань цієї інституції належить "пошук місць поховання осіб, загиблих у боротьбі за незалежність і об'єднання Польської держави, особливо тих, хто втратив життя внаслідок боротьби з нав'язаним тоталітарним режимом або внаслідок тоталітарних репресій чи етнічних чисток". Українські організації в Польщі неодноразово – і щоразу безуспішно – зверталися до Інституту з проханнями провести пошукові та ексгумаційні роботи українських жертв на території Польщі.

7. 13 серпня 1997 року Рада охорони пам'яті боротьби і мучеництва та Головна управа Об'єднання українців у Польщі підписали Протокол узгоджень до угоди від 25 червня 1995 року щодо співпраці "в галузі вирішення питань і проблем, пов'язаних із гідним похованням загиблих і вшануванням місць, осіб і подій, пов'язаних з історією українського народу, ініційованих українськими об'єднаннями й організаціями, що діють на території Республіки Польща".

a) На підставі цих домовленостей Рада відновила спільну могилу 62 бійців УПА на горі Монастир (ґміна Горинець-Здруй, Підкарпатське воєводство), які загинули в бою з прославленою 64-ою зведеною дивізією внутрішніх військ НКВД.

b) Під час кампанії нищення українських могил та місць пам'яті в Польщі в 2015–2018 роках цю могилу неодноразово плюндрували особи, що діяли на користь російських спецслужб.

c) За дев'ять років могилі так і не повернули первісного вигляду, що є явним порушенням закону, прикладом нерівного ставлення до української меншини з боку державних органів і обмеження її прав. Це особливо обурливо, враховуючи, що знищення було здійснено за наказом Росії та в її інтересах, які полягають в тому, щоб посварити поляків та українців.

* * *

У законі від 4 червня ц. р. зазначено, що впродовж 1939–1946 років ОУН, УПА та "інші українські націоналістичні формування" скоїли злочин геноциду проти польського населення "на землях Східних кресів Другої Речі Посполитої (Волинське, Тернопільське, Станіславівське, Львівське, Поліське воєводства), а також на території сучасних Люблінського та Підкарпатського воєводств". Це є новелою в державному трактуванні хронологічних меж злочинів, скоєних зазначеними формуваннями.

1. В ухвалі від 22 червня 2016 року Сейм Польщі встановив Національний день пам'яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Республіки, і визначив період злочинів як 1943–1944 роки.

2. У 2018 році парламент ухвалив зміни до закону про ІНП, у яких "злочини українських націоналістів" були прирівняні до злочинів комуністичних і нацистських режимів, а період їх вчинення визначено як 1925–1950 роки. Конституційний трибунал скасував формулювання "українські націоналісти" і "Східна Малопольща".

3. 6 лютого ц.р. відбулося перше читання депутатського проєкту чергової новелізації закону про ІНП, у якому стверджується, що злочини скоїли "члени та співпрацівники ОУН – фракції Бандери (ОУН-Б) та УПА, а також інших українських формувань, які співпрацювали з Третім Рейхом". Йдеться про дії, вчинені у 1921–1950 роках. Проєкт передано на подальший розгляд парламентському комітету, тож можна очікувати ухвалення чергової версії часових рамок.

4. У законі від 4 червня йдеться про 100 тисяч польських жертв, ІНП називає цифру 120 тисяч, а депутат Сейму Пшемислав Чарнек, який представляв проєкт новелізації закону про ІНП, заявив про 200 тисяч осіб.

5. Тим часом під час робіт із відновлення ексгумацій польських жертв на території України та започаткування ексгумацій українських жертв на території Польщі з'ясувалося, що:

a) ані ІНП, ані жодна з численних установ, що займаються вивченням польсько-українських історичних відносин, не здійснили цілісної спроби ідентифікації польських жертв польсько-українського конфлікту – не кажучи вже про жертв українських;

b) польські історики оперують "даними оцінок" з розбіжністю в десятки тисяч осіб, хоча реальна кількість польських жертв була незрівнянно меншою за понад 100 тисяч, зазначених у законі від 4 червня;

c) польська держава не має повного списку населених пунктів, у яких було вчинено злочини проти польського населення.

6. Багато істориків, політиків і журналістів стверджують, що єдиним способом ідентифікації польських жертв і встановлення їх кількості є ексгумації та що цей процес триватиме наступні двадцять років. Водночас відновлення пошукових і ексгумаційних робіт у поточному році довело, що ці твердження мають мало спільного з реальністю – хоча б з огляду на масштаби територій в Україні та Польщі, де мали би відбутися "цілковиті" ексгумації. Вони дійсно необхідні, але – в конкретних місцевостях і на бажання родичів жертв.

7. Єдиною дослідницькою програмою, яка систематично займається ідентифікацією жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років, є проєкт команди під керівництвом професора Ігоря Галаґіди в Українському католицькому університеті у Львові. Програму започатковано 2018 року, а 2023 року було оприлюднено підсумки ідентифікації українських жертв. Наразі готуються до друку книжкові видання з результатами дослідження. Завдяки колосальній роботі вдалося встановити імена 22 тисяч українських жертв з понад 30 тисяч загальної кількості. Вже більше року триває ідентифікація польських жертв. У Польщі ж про львівську програму сливе панує глухе мовчання (за винятком спроб дезавуювання) – особливо з боку інституцій, відповідальних за історичну політику держави.

* * *

Записуючи в законі від 4 червня період 1939–1946 років як часові рамки, парламент здійснив кілька важливих рішень в історичній доктрині держави. А саме підтвердив тяглість польської державності між Другою Річчю Посполитою та комуністичною державою, яка, згідно із законом про ІНП, розпочала своє існування 22 липня 1944 року. А також відкрив питання правової оцінки політики Другої Речі Посполитої щодо її українських громадян, у формуванні якої 1939 рік був особливо вагомим. На це мало вплив утворення в рамках постмюнхенської Чехословацької Республіки автономної Карпатської Русі / України, що польська влада визнала яко смертельну загрозу.

1. В середині березня Гітлер окупував Чехію, Словаччина проголосила незалежність, а Угорщина знищила Карпатську Україну (яка 14 березня була проголосила незалежність).

a) Тоді ген. Вацлав Стахевич (начальник генерального штабу Війська польського) повідомив інших командирів про наказ маршала Ридза-Сміґлого стріляти в членів Карпатської Січі (парамілітарне формування, значною мірою складене з українців із Польщі), які намагалися би перейти на територію Другої Речі Посполитої.

b) "У цих січовиків, – доповідав, – треба стріляти, і якби вони здавалися – негайно роззброювати й інтернувати. Інша річ, що пан маршал не хотів би, щоби вони взагалі потрапили на нашу територію, навіть якщо мали би бути інтерновані (...). Але основне прагнення пана маршала – щоб ми не обтяжували себе всіляким шумовинням, яке звідти намагатиметься до нас пробратися".

c) Найновіші історичні дослідження підтвердили, що на трьох карпатських перевалах відбулися масові страти громадян Другої Речі Посполитої з розбитих підрозділів армії Карпатської України, які прагнули повернутися в країну.

Читайте також: Що сталося на Вeрeцькому пeрeвалі? Розмова зі Святославом Шереметою

2. 25 і 28 січня 1939 року Рада міністрів РП розглядала наслідки утворення Карпатської Русі / України для внутрішньої ситуації Польської держави, її безпеки і, у зв'язку з цим, необхідності "зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі". У засіданні брав участь маршал Едвард Ридз-Сміґлий, що підкреслювало значущість проблеми й прийнятих рішень. Він також дав уряду директиви до дій. До середини лютого окремі міністерства представили плани "зміцнення польськості", а відповідна урядова ухвала була готова 17 березня. Її реалізація тривала і після вибуху німецько-польської війни 1 вересня.

3. Відкриваючи засідання 25 січня, прем'єр-міністр ген. Феліціан Славой-Складковський поінформував уряд про "можливість українських заворушень у більшому масштабі навесні як наслідок зростання бойових настроїв серед українського суспільства та диверсійної діяльності з-за меж Речі Посполитої". Це були, як мовиться, "страхи на ляхів", бо жодна з українських організацій не планувала на весну ніяких заворушень, а на Закарпатській Україні не готувалося жодної диверсії проти Польщі. Було навпаки – польські служби провели проти української автономії диверсійну операцію "Лом", Польща також наполегливо домагалася встановлення спільного кордону з Угорщиною (і знищення Карпатської Русі / України), чинячи з цього одне з головних завдань зовнішньої політики, у тому числі у відносинах із Третім Рейхом.

4. Під час першого дня засідання міністр військових справ ген. Тадеуш Каспжицький "підкреслив, що в операції, спрямованій на покращення ситуації у Східній Малопольщі, слід брати до уваги не тільки мирний час, але ще більшою мірою – період війни; отже, слід діяти так, щоб ця операція залишила тривалий слід в устрої політично-національних відносин: з одного боку, слід прагнути до розкладу русько-української групи, з іншого – слід прагнути до зміцнення польського населення – також і через повернення елементів, які ми втратили на користь чужих (...). Військо надає допомогу органам безпеки шляхом посилення їхніх сил на цій території низкою додаткових підрозділів".

5. Під час другого засідання міністр закордонних справ полк. Юзеф Бек заявив, що вимагає відповіді питання, "яким має бути наше ставлення до української проблеми в її цілісності: дефензивним чи офензивним. До цього часу спроби впливати на українські чинники намагалися майже винятково ліберально-демократичні середовища; ця монополія безперечно була шкідливою, проте сама проблема залишається відкритою. Дефензива в цій царині, мабуть, не є доцільною; слід ж бо рахуватися з конкуренцією з боку інших чинників і чужих держав".

* * *

Після дводенних засідань, роботи окремих відомств, зауважень генерального штабу Війська польського та вказівок маршала Ридза-Сміґлого уряд вирішив реалізовувати програму, основні контури якої 25 січня представив заступник міністра внутрішніх справ Владислав Корсак.

1. Посилення польського елементу, аргументував віцеміністр, "має відбуватись у двох напрямках: кількісному та якісному; кількісне – може бути досягнуте шляхом сільського й міського осадництва, індустріалізації цього краю (державні та промислові інвестиції), особливо вздовж чітко окреслених у Малопольщі трьох "польських жил" ("1. Перемишль–Львів–Перемишляни–Золочів–Тернопіль–Теребовля–Бучач на Заліщики; 2. Станиславів–Тлумач–Коломия–Надвірна на Ворохту; 3. Львів – нафтовий басейн на Турку"), а також раціональною політикою рекрутування охочих до еміграції; якісне – через культурну опіку та господарську допомогу".

2. Особливого значення влада надала досягненню "істотної польської більшості" в Тернопільському воєводстві. Генерал Густав Пашкевич, командувач 12-ої піхотної дивізії, дислокованої в Тернополі, в середині січня проголосив цілі держави в цьому регіоні:

"Територія, природні багатства і кордон із дружньою нам Румунією, – доповідав, – роблять Східну Малопольщу одним із ключових чинників могутності Польщі. Нині значення цих земель як передового рубежу Центрального промислового округу зростає в рази. Якщо зважити, що саме звідси йде найкоротший шлях до Чорного моря і Балкан, то не можна відмовити їм у першоплановій ролі в комплексному питанні сили держави.

Ці факти спричиняють, що не можемо яко держава байдуже оминути питання, хто тут матиме фактичну перевагу. Сучасна політична ситуація, яка в умовах ослаблення Росії каже нам пильно стежити за діями Німеччини, тим більше що її впливи вже з'являються біля нашого південного кордону, наказує рішуче приступити до розв'язання питання українізму".

3. У директивах січня 1939 року командуванню VI корпусного округу Війська польського у Львові (у підпорядкуванні якого була, зокрема, 12-та дивізія) стосовно "зміцнення польськості" в Тернопільському воєводстві, було рекомендовано завершити акцію до кінця 1941 року – аби встигнути до нового перепису населення. Серед заходів, які слід застосувати, було наказано: "за будь-яку ціну зламати український терор, який шаленітиме проти активістів і новонавернених [у поляки]. Слід, отже, збільшити кількість постерунків державної поліції, ввести колективну відповідальність тощо".

4. Восени 1938 року й навесні наступного року в Східній Галичині відбулася чергова пацифікація з нищенням майна приватних осіб і організацій та з репресіями. Заарештованих відправляли до табору в Березі Картузькій – на початку війни їхня кількість сягнула кількох тисяч.

5. Під час вересневої кампанії підрозділи Війська польського, поліції та Національної оборони вбили 930 українців, з яких понад 730 – цивільні. Це відбувалося попри заявлену готовність українських легальних партій – зокрема Українського національно-демократичного об'єднання – виконати обов'язок оборони держави. У Сеймі від імені цієї партії виступив віцемаршалок Василь Мудрий, а від імені Волинського українського об'єднання – посол Степан Скрипник. З посланнями в цій справі виступили також глава греко-католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький і глава православної Церкви митрополит Діонісій Валединський. У вересневій кампанії в складі Війська польського воювали 125 тисяч солдатів української національності, з них загинули 8–9 тисяч.

* * *

У січні 1935 року на терені Холмщини та південного Підляшшя (південно-східна частина Люблінського воєводства) було розпочато ревіндикаційно-полонізаційну акцію, якою з кінця наступного року керував Координаційний комітет на чолі з генералом Мєчиславом Сморавінським, командувачем II корпусного округу в Любліні. Найгучнішим проявом його діяльності стало знесення в період з травня по липень 1938 року понад 130 православних церков і молитовних домів. У наступному році ці дії були посилені.

1. Частину Холмщини включено до Центрального промислового округу (COP). У номері від 29 січня того ж року "Соціально-економічного тижневика Центрального промислового округу" було опубліковано програмний матеріал під назвою "COP мусить бути польським". У ньому надавалися такі інструкції:

"Діяти у сфері господарського розбудови COP може тільки поляк. І то поляк не у формальному сенсі, а той, хто належить до Польського Народу, який єдиний дає повну гарантію належної турботи про його розвиток. (...)

Вникнення в господарську структуру COP, особливо в ділянці ремесла й торгівлі, показує трагічну картину. У цих двох галузях поляки становлять зникому меншість. (...) Окрім панування в торгівлі та ремеслі, у руках непольського елемента перебуває більшість міської нерухомості. З огляду на неприхильну налаштованість цього елемента до поляків приходимо до переконання, що не може бути мови про нормальне, шляхом еволюції опанування торгівлі та ремесла поляками".

Тому було передбачено два способи вирішення: "законодавча заборона поселення непольського елементу на території ЦПО" та "законодавчий обов'язок переселення непольського елементу з території ЦПО в інші частини Польщі, якщо наразі повна його еміграція з Польщі ще не може бути застосована".

Слід зазначити, що пропоновані рішення мали зобов'язувати українців і євреїв, адже саме вони переважали в ремеслі та торгівлі й посідали значну частину "міської нерухомості".

2. Кількома днями раніше в одному з повітів Холмщини відбулася нарада з питань національностей, під час якої було зачитано розгорнуту інструкцію Люблінського воєводського управління щодо ревіндикаційної операції. В ній стверджувалося:

"1. Українське питання на терені Люблінського воєводства як таке не існує.

2. Не можна допустити, щоби хтось на цьому терені порушував українське питання. Ця заборона стосується організації українських громадських, господарських та культурних товариств.

3. Необхідно з усією рішучістю прагнути до ліквідації у найкоротший термін православ'я – ревіндикуючи руське населення в національному та релігійному вимірі.

4. Православ'я на терені Люблінського воєводства мало і має тимчасовий характер.

5. Руське населення слід трактувати як громадян другого класу.

6. З усіх польських організацій і товариств слід усунути православних.

7. Руські господарські й громадські організації слід ліквідувати.

8. Визначних руських діячів передати під суворий адміністративний нагляд. До тих, хто не має польського громадянства, застосувати закон про обтяжливих іноземців".

3. Місяць потому воєвода Єжи Альбін де Трамекур на національній конференції представив "проєкт деукраїнізації державної служби на терені Люблінського воєводства". Після представлення статистичних даних про чисельність українців у південно-східній частині воєводства він заявив: "Ці цифри ще не є приводом заломлювати руки, і я сподіваюся, що при плановому застосуванні політики екстермінації щодо українців а ревіндикації щодо колись зрутенізованих поляків вони з часом значно зменшаться".

4. Після завершення руйнування православних церков на Холмщині та південному Підляшші 29 липня 1938 року генерал Сморавінський визначив територіальну та компетенційну структуру очолюваного ним Координаційного комітету, поширивши її на територію Волині. Наприкінці вересня сплив термін підготовки п'ятирічного плану "полонізаційної операції Волині та Холмщини" згідно з директивами, розробленими Комітетом у Любліні. План передбачав досягнення польської більшості на цій території до 1944 року (у 1939 році українці становили близько 70% населення) і створення "польських бастіонів".

5. Згідно з п'ятирічним планом волинський воєвода Александер Гауке-Новак розробив "Програмні тези державної політики", які 31 травня 1939 року надіслав для ознайомлення одному з міністрів.

a) У розділі "Польська програма" він уточнив, що завданням польського населення є досягнення такої фактичної переваги в культурному, суспільному й господарському житті регіону, яка забезпечить суттєве лідерство польського елемента. У зв'язку з цим "має бути посилена польськість міст Волині. Окрім того, визначено такі пояси та осередки польської пенетрації на Волині: 1/ пояс пенетрації Володимир–Луцьк–Костопіль; 2/ пенетраційний осередок Ковель; 3/ пенетраційний осередок Крем'янець.

У зазначених поясі та осередках слід прагнути до досягнення безумовної чисельної, господарської та культурної переваги польського населення".

b) У розділі "Програма щодо руського (українського) населення" зазначено, що це населення повинне мати переконання, що "в межах Польської Держави воно не становить єдиного національного блоку, а проживає на територіях зі змішаним національним складом, де лише в окремих районах трапляється його щільніше згромадження".

c) Він уточнив, що "задоволення прагнень руського (українського) населення в межах Речі Посполитої має відбуватися в рамках, передбачених Конституцією, та з огляду на руське (українське) населення відповідно до поясів і зон польської пенетрації".

* * *

У світлі наведених історичних фактів за особливо показовий приклад перекручення подій минулого слід вважати закріплення на законодавчому рівні 1939 року як початкової межі "геноциду ОУН, УПА та інших організацій українських націоналістів", а 1946 року – як кінцевої.

1. Відповідно до визначення геноциду, прийнятого в міжнародному праві (зокрема Міжнародним кримінальним судом у Гаазі), політика Другої Речі Посполитої щодо українців була спрямована на їх знищення яко національної спільноти. Завершення програми санаційного табору в цьому аспекті відбулося в період безпосередньо перед агресією Третього Рейху, коли вищі військові й цивільні органи польської влади розробили цілісний план "зміцнення польського елемента" шляхом "розв'язання питання українізму" на Холмщині, Волині, Лемківщині та в Східній Галичині. І приступили до його реалізації.

2. Інтерпретація історичних подій, встановлена законом від 4 червня, є ідеологічною конструкцією, що має мало спільного з історичними фактами. Проте саме ця конструкція стала підставою для запровадження державного свята, яке має однозначно антиукраїнський характер – як у контексті відносин з українською державою, так і стосовно права української спільноти в нашій країні бути частиною спільноти польського народу – всіх громадян Республіки Польща.

3. Направляючи до Конституційного трибуналу новелізацію закону про ІНП 2018 року, речник громадянських прав звернув увагу на те, що встановлення 1950 року верхньою межею призвело до того, що дія закону охопила "сталінські часи, які значною мірою припадають на період до 1950 року, тобто на час проведення так званої операції "Вісла", яка зачепила українське цивільне населення". Автори закону від 4 червня вирішили уникнути подібної проблеми і вказали 1946 рік яко верхню межу. Це не змінює факту, що між депортацією українського населення 1947 року та антиукраїнськими діями 1938–1939 років існувала не лише концептуальна, а й персональна спадкоємність. Командувачем оперативної групи "Вісла" був генерал Стефан Моссор, який до березня 1939 року служив у Генеральному штабі. Тоді ж командувачем Варшавського військового округу був уже згадуваний генерал Ґустав Пашкевич.

4. Глибину кризи в польсько-українських історичних відносинах засвідчує те, що закон від 4  червня був ухвалений без жодного голосу проти (а отже – при цілковитій апробації) з боку інституцій, відповідальних за історичну політику, університетських історичних факультетів та істориків, які займаються історією України й польсько-українськими відносинами.

5. Антипольська акція УПА на Волині та в Східній Галичині описана відносно вичерпно, якщо йдеться про документи, створені ОУН і УПА. Вона почалася на початку 1943 року і впродовж наступного року охопила територію Східної Галичини. Завершилася у 1945 році, коли місцеве керівництво WiN ("Воля і незалежність") та УПА підписали порозуміння про співпрацю на території південно-східної Люблінщини та Підкарпаття.

6. Окремим питанням є дії проти українців після визволення з-під німецької окупації території сучасної Польщі (зокрема примусове виселення до СРСР) і проти поляків, які залишилися на території Української РСР у 1945–1946 роках (особливо в Тернопільській області), що було пов'язано зі службою поляків в "истребительных батальонах" НКВД.

Вельмишановна пані Міністерко,

розмова, діалог і дискусія кращі, ніж їх не мати і триматися раз і назавжди зайнятих позицій із впертістю, вартою кращих справ. У цьому сенсі Ваш лист до міністра Лісового слід розглядати як позитивну подію. Однак він викликає певні сумніви – не лише через невдалі протягом останніх тридцяти років спроби узгодити зміст підручників, а передусім через те, що Польська держава прийняла історичну доктрину, втіленням якої стало ухвалення закону від 4 червня. З причин, які я виклав вище, не видно можливості зміни цього становища. Радше навпаки – неважко передбачити подальшу радикалізацію позиції Польщі та її вимог до українців у питаннях історичної пам'яті, як і поступове звуження прав громадян Польщі українського походження.

1. Ви написали про 1943–1947 роки і події на Волині, тобто про "масові вбивства польського населення, відомі як "волинська масакра"". Це – чергова версія подій, яку мають прийняти українці. Вона відрізняється від версії, записаної в законі від 4 червня, хоч інституції Польської держави не можуть довільно інтерпретувати польсько-українське минуле. В силу закону вони не можуть вийти за межі законодавчих положень – вказаних у ньому дат, назв українських формувань і числа польських жертв. Закликаючи українську владу до "негайних дій", Ви, по суті, висуваєте вимогу вписати до українських підручників зміст, закладений в червневому законі.

2. Спостерігаючи механізми, якими керується польська політика, неважко здогадатися, що результативність перегляду українських підручників історії, внесення в них змін, а тим паче підготовка спільного підручника будуть оцінюватися з огляду на відповідність згаданому законодавчого акту. І кожне відхилення трактуватиметься як "зрада пам'яті вбитих поляків" та "уступка українським націоналістам".

3. Варто зазначити, що прийняття українською державою версії подій, закріпленої в законі від 4 червня та в інших актах польського законодавства, зробить її співвідповідальною за порушення прав української громади в Польщі, за її дискримінацію та стигматизацію.

4. Спільний перегляд підручників, підготовка нових редакцій і написання спільної книги передбачають обмін поглядами й визнання можливості корегування власних оцінок. У теперішній правовій ситуації я не бачу можливості виконання цих умов з боку Польщі – попри найщиріші бажання пані міністерки та її колег. Тим більше, що ситуацію утруднює (а властиво унеможливлює) позиція рішучої більшості польських істориків, які вважають, що вже володіють "цілою правдою" про події минулого, тож їхнім нинішнім завданням є охорона цієї "правди" від будь-яких сумнівів.

5. Найсвітліші уми польської й української еміграції, польська демократична опозиція, єрархи Римо-католицького костелу Польщі й Української греко-католицької церкви – за заохоченням Папи Івана Павла ІІ – провели колосальну роботу задля порозуміння між нашими народами.

6. Діяльність у тому самому дусі осявала президентів Польщі та України: Леха Валенсу, Леоніда Кравчука, Александра Квасневського, Леоніда Кучму, Леха Качинського, Віктора Ющенка, Броніслава Коморовського і Петра Порошенка. Всі вони діяли згідно з принципом: перш ніж дорікати ближньому за скалку в оці – зверни увагу на колоду у власному. Згідно з формулою "Прощаємо і просимо прощення".

7. Впродовж останніх років польська політика відмовилася від прагнення до порозуміння й примирення наших народів – на користь спроби нав'язати власну версію історичних подій. Ба більше: прийняття її Україною стало умовою підтримки польською стороною євроінтеграційного курсу України. При цьому абстрагуються від війни Росії проти України, від результату якої залежить безпека й майбутнє Польщі.

8. Й останнє зауваження. Росія, її агентура, московська пропаганда, архівні структури та установи, які займаються історіографією, – це потужна машина, що вже багато років сіє ненависть між поляками й українцями, не допускаючи порозуміння й примирення. У цьому контексті слід згадати, що новелізацію закону про ІНП 2018 року було написано в інтересах Кремля та його спецслужб. А ініціатори закону від 4 червня подали свій проєкт із метою зірвати процес ексгумацій і захистити діяльність медіа, які транслюють російську пропаганду в Польщі.

З повагою,

31 липня 2025 року

Мирослав Чех

депутат Сейму II і III каденцій

До відома:

Шановний пан Радослав Сікорський,

віцепрем'єр-міністр Республіки Польща,

міністр закордонних справ Республіки Польща

Шановний пан Томаш Сімоняк,

міністр-координатор спеціальних служб Республіки Польща

Шановний пан Марцін Босацький,

державний секретар МЗС,

голова Польсько-української парламентської групи

Шановний пан Микола Княжицький,

співголова парламентської групи,

з міжпарламентських контактів з Республікою Польща

Шановний пан Артем Ковальов,

співголова парламентської групи,

з міжпарламентських контактів з Республікою Польща

Шановний пан Василь Боднар,

посол України в Республіці Польща

Шановний пан Адам Міхнік,

головний редактор "Gazeta Wyborcza"